Трагедія це коли гинуть українці на своїй землі. А коли гине окупант, то це антиколоніальна війна. І ні з якого боку — не трагедія.
Звідки взагалі взялися осадніки в трусіках?
У 1921 на західноукраїнських землях проживає приблизно 2,7 млн поляків. У 1939 перепису населення вже не проводилося, але більшість демографів оцінює польське населення західноукраїнських земель у 3,3–3,5 млн осіб.
Збільшення відбулося за рахунок напливу осадників, чиновників, вчителів, поліції і внутрішньої міграції поляків.
Із приблизно 0.5млн новоприбулих поляків, кількість осадників разом з членами сімей оцінюється приблизно у 160-200 тис осіб.
Кожен пересічний військовий осадник отримував від польської влади 15–45 га української землі. Іноді більше. Тоді як значна частина українських селян мала лише 2–5 га, а багато хто був малоземельним або взагалі безземельним.
Уже до січня 1923 між поляками було розподілено в Галичині майже 200 тис. га землі, на Волині — 112 тис., на Поліссі — 113 тис. га. — вважає Енциклопедія історії України від Академії наук.
До 1929 року осадники на західноукраїнських землях володіли уже понад 600 тис. га землі.
Якщо це перевести у відсотки, то вийде, що 2–2,5 % населення володіли 6–7 % всієї орної землі.
Для порівняння.
В Південній Африці в період апартеїду 20% білого населення володіло 87% всієї землі.
Якщо ми переведемо ці цифри в умовний «коефіціент привілейованості», то отримаємо таке:
Західна Україна: кожен 1 % осадників мав приблизно 2,6–3 % землі.
Південна Африка: кожен 1 % білий окупант мав близько 4,35 % землі.
Тобто польська фашистська влада ставилася до українців як до негрів.
А потім Польща почала взагалі політику катування українського населення, яке милозвучно назвала: «пацифікація«. Такі от злобні були українці, треба було їх умиротворювати введенням армії в села, бити мирних чоловіків, жінок, після чого деякі з них вмирали.
Ну а потім взагалі побудувала українцям концтабори на їх землі. І ось цей факт концтаборів для українців ми не маємо забувати полякам ніколи.
Українські історики нерідко характеризують осадництво як колонізаційну політику.
І так воно і є. І так це треба характеризувати. Поляки будували імперію і держава цілеспрямовано підтримувала переселення етнічних поляків у регіон із переважно українським населенням і створювала з них привілейовану групу. Крім того, політика знищення українського етносу, якому відмовляли в праві на власну мову, і перевчали через концтабори, це воно і є — імперський колоніалізм.
Звісно, це спровокувало антиколоніальну боротьбу серед українського народу.
Перемога над польським нацизмом це ніяка не трагедія. Це те, що має святкувати сама ж Польща кожен рік, як це роблять німці, коли вибачаються перед сусідами на 8 травня.
Але польські праві не мають в своєму національному дискурсі жалості до загиблих українців. Кати Сагрині і Павлокоми — це сучасні герої Польщі. Іменами окупанта Пілсудського і садистів з злочинної Армії Крайова названі вулиці. Жоден поляк у мене в коментах не перепросив і не визнав злочини Польщі проти українців.
Ми роками притримувалися позиції «пробачаємо і просимо пробачення». Хоча перед нами ніхто не вибачався. Ми чомусь називали це «трагедією».
Але в сучасній польській державі не шкодують українців, не вибачаються за власні злочини, замість цього тичуть нам під носа своїх осадників в трусіках. Значить і ми маємо називати трагедією лише загибель українців. Все інше — ні.
Події на заході України в 1920-1950х роках це Польсько-українська війна. Антиколоніальна війна українського народу проти польського нацизму і імперіалізму.
СПРОВОКОВАНА ПОЛЬСЬКОЮ ВЛАДОЮ.
І цю війну українці виграли.
Це героїчна частина нашої історії.
Що б там не базікали психопати канцелярії Навроцького і ПІС.
—-
Раз вони підняли питання пам’яті, то ми маємо зафіксувати це в нашій національній пам’яті саме під таким кутом.
Зараз рватися в ЄС в нас вже не вийде. Але раз вони хочуть, то можемо підняти дискусію з приводу польського нацизму на міжнародний рівень. І якщо з «пам’яттю про злочини в ЄС не беруть», то треба з’ясувати: чи не опинилася у ЄС сама Польща з порушенням цього правила?
===
.
Польща, боляче сказати, але це вже не схоже на жодну дружбу 
Треба визнати чесно: Польща — вже цілком недружня зараз країна для України!!!
— Польща має право на пам’ять.
— Польща має право говорити про Волинь.
— Польща має право шукати своїх загиблих, проводити ексгумації, ховати людей по-християнськи і вимагати гідності для своїх мертвих.
— Але Польща не має права перетворювати свій біль на щоденний політичний батіг по Україні.
— Польща не має права шантажувати Україну вступом до ЄС.
— Польща не має права вказувати Україні, кого їй пам’ятати, кого шанувати, які назви давати військовим підрозділам і який пантеон героїв будувати.
— Польща не має права криміналізувати Українську історичну пам’ять, погрожувати депортаціями, розмахувати Європарламентом і робити вигляд, що це “європейські цінності”
Бо це не європейські цінності!!! Це політичний шантаж із біло-червоним бантиком. І тепер по пунктах;
— Так, поляки одними з перших допомогли Україні у 2022 році. Це правда. За це є вдячність. Людська, чесна, реальна. Поляки відкривали домівки, кордони, склади, вокзали, лікарні, серця. Польща дала зброю, логістику, прихисток, тил. Це не треба викреслювати. Але вдячність — це не повідець та ошийник! Допомога — це не право власності! Солідарність — це не ліцензія на приниження! Не буває так: “ми вам допомогли, тому тепер ви маєте погоджувати у Варшаві свою історичну пам’ять”. Це вже не дружба! Це чистий патерналізм! — Так, українські солдати воюють насамперед за Україну! Але давайте без геополітичного дитсадка!
Якщо Україна падає — російська загроза стає значно ближчою до Польщі!
Якщо Українська армія тримає фронт — Польща має стратегічну глибину без власної великої війни на своїй території! Це не емоційний шантаж! Це елементарна геополітична та історична карта!
Можна скільки завгодно ображатися на фразу, що Українці воюють також за безпеку Європи. Але тоді треба чесно сказати: якщо Україна не стримує росію, хто саме стримує її на сході Європи? Мем про Волинь? Резолюція Європарламенту? Польський депутат із голосним мікрофоном?
— Ніхто з нас не сміється з польських жертв! І ніколи цього не робили! Це дуже дивна і дуже образлива претензія. Я не бачу і не бачив масового Українського сміху з польського болю! Але я дуже добре бачу інше! Я бачу, як польські політики щодня роблять з українців історичних підсудних! Я бачу, як українським військовим, які зараз воюють проти росії, пояснюють, що їхні символи треба погоджувати з польським електоратом. Я бачу, як нам говорять: “з Бандерою не вступите до ЄС”. Я бачу, як пропонують назвати УПА нацистською організацією на рівні Європарламенту. Я бачу, як польські політики розглядають обмеження контактів із Зеленським. Я бачу, як історична пам’ять використовується не для примирення, а для ескалації.
ТО ХТО З КОГО ТУТ СМІЄТЬСЯ??
Бо виглядає так, що сьогодні не Україна знущається з Польщі, а цілком відверто щодня і навпаки!!! Це частина польської політики щодня знущається з України — претензіями, повчаннями, погрозами, шантажем, патерналізмом і вічним тоном “ми вам зараз пояснимо, як бути цивілізованими”!
— Про “демократичну Європу” теж цікаво. Нам кажуть: “Європа демократична, не можна думати тільки про себе”.
Чудово!!! Тоді не думайте тільки про себе! Не думайте тільки про польський біль! Не думайте тільки про польські могили! Не думайте тільки про польську версію Волині! Не думайте тільки про польський електорат 11 липня!
Є ще український біль! Є Сагринь! Є Павлокома! Є Береза Картузька! Є акція “Вісла”! Є депортації Українців! Є пацифікація! Є окупація Українських земель! Є полонізація! Є Українські могили в Польщі! Є українські села, які палили польські формування! Є українці, яких у Другій Речі Посполитій часто трактували як населення другого сорту на власній землі! Є Українська пам’ять, яку Польща дуже зручно просить не виносити на стіл, бо їй тоді стає незручно їсти моральний десерт!!
— Про Пілсудського.
Нам кажуть: “не можна порівнювати Бандеру з Пілсудським”! А хто сказав, що це пряме порівняння один до одного? Питання не в тому, що Бандера дорівнює Пілсудському. Питання в тому, що Польща вимагає від України стерильної історичної пам’яті, маючи власний пантеон дуже нестерильних постатей. Пілсудський — батько польської незалежності. Так. Але він також лідер, після перевороту якого Польща пішла в авторитаризм. Він також політик, за якого були репресії проти опозиції. Він також політик епохи Берези-Картузької. Він також політик, за якого польська влада проводила пацифікацію українців у Галичині. Він також політик, чия держава після Риги тримала частину Українських земель і проводила політику полонізації. Польща має право бачити в ньому державника. Але тоді нехай не вдає, що Українці не мають права бачити у своїх діячах борців за державність. Усі хочуть контекст для своїх героїв. І всі дуже швидко забувають про контекст, коли йдеться про чужих. Оце і є подвійний стандарт.
— Про фразу “це якби Німеччина назвала Вермахт героями”. Ні, це не те саме. УПА не була державним військом Третього Рейху. УПА не нападала на Польщу 1 вересня 1939 року. УПА не створила нацистську державу. УПА не була Вермахтом. УПА — це Український Повстанський Рух без власної держави, у страшному просторі між нацистами, совєтами, польським підпіллям, етнічним конфліктом, терором, помстою і боротьбою за майбутню Українську державність. Чи були там злочини проти цивільних? Так. Чи мають польські жертви право на пам’ять? Так. Чи означає це, що Польща має право звести весь Український визвольний рух до слова “нацисти”? Ні. Ні. І ще раз Ні! Бо це вже не історія. Це політичний плакат.
— Про цифру 100 тисяч. Польська сторона часто говорить про 100 тисяч польських жертв. Це страшна цифра. Але навіть якщо приймати польську оцінку, вона не скасовує Українських жертв. Не скасовує Сагринь. Не скасовує Павлокому. Не скасовує акцію “Вісла”. Не скасовує 150 тисяч депортованих українців у 1947 році. Не скасовує сотні тисяч українців, яких викидали з етнічних земель у 1944-1951 роках. Не скасовує польські репресії міжвоєнного періоду. Не скасовує питання: що робила Польща на українських землях після 1921 року? І не скасовує головне: не можна будувати майбутнє на арифметиці трупів!!! Бо тоді ми дуже швидко дійдемо до того, що кожна сторона дістане свої кістки і почне доводити, що її смерть “важливіша”! Це не примирення! Це кладовище з мікрофоном!
— Про те, що Польща хоче “бути трактована як інші країни”. Прекрасно! Трактуймо Польщу як іншу країну! Не як старшого брата. Не як історичного цензора. Не як морального прокурора. Не як державу, яка має право голосувати за нашу пам’ять. А як звичайну сусідню державу з власними інтересами, власним болем, власними претензіями і власними подвійними стандартами. Тоді й Україна має повне право зробити свої власні висновки.
— Практичний висновок для Українців. І справді, якщо у вас є вибір — я б сьогодні не радив робити Польщу першим напрямком для переїзду, роботи, навчання, бізнесу чи довгострокового життя. Не тому, що всі поляки — вороги! Не тому, що треба ненавидіти польський народ! Ні. А тому, що політичне середовище в Польщі щодо України стає дедалі токсичнішим, нервовішим, непередбачуванішим і дедалі частіше відверто недружнім та націоналістично радикалізованим. Коли в країні починають обговорювати депортації за символи. Коли міністр оборони говорить “з Бандерою не вступите до ЄС”. Коли політики хочуть занести українську історичну пам’ять у кримінальне право. Коли президента України демонстративно принижують. Коли Українцям щоразу виставляють рахунок за допомогу. Коли твоя вдячність має бути безкінечною, а твоя гідність — тимчасовою. Це вже не дуже здорове середовище!!! Це ризик! А повага до себе — це також ризик-менеджмент!
— Чи є Польща сьогодні дружньою державою для України? Боляче, але чесно: дедалі менше і дедалі швидше — НІ!! Не польські волонтери. Не прості поляки, які допомагали. Не ті, хто реально розуміє спільну загрозу. А політична Польща, яка зараз розкручує цю хвилю, поводиться дедалі менш дружньо! Це треба спокійно визнати. Без зайвої істерики. Без особливої ненависті. Без колективного “всі поляки такі”. Але тверезо, чітко і з висновками! Держава, яка в момент війни починає шантажувати Україну ЄС через історичну пам’ять, не діє як стратегічний союзник.
Держава, яка в момент російської агресії погрожує Україні політичною ізоляцією через пантеон героїв, не діє як друг. Держава, яка щодня витягує минуле як зброю проти сусіда, що стримує росію, грає дуже небезпечну гру! І ця гра дуже подобається кремлю.
— І головне.
Ми не просимо Польщу забути Волинь. Ми не просимо Польщу мовчати про своїх загиблих. Ми не просимо Польщу відмовитися від пам’яті. Ми просимо тільки одного — не перетворювати цю пам’ять на шантаж проти ще досі живої України!! Бо поки польські політики воюють із мертвими українцями 1940-х, живі українці сьогодні воюють із росією. І це, здається, найбільша різниця між нами зараз. Україна дивиться на фронт. Польські популісти дивляться у могили і шукають там рейтинг.
Дуже сумно. Дуже боляче. Але, здається, вже час говорити чесно!!!
зі сторінки V.Vantsa
.
Як це низько і підло. Ні честі, ні совісті !!!!
Навроцькі приїхав на місце геноциду українців вчиненого поляками щоб вшанувати польських жертв на Волині.
Президент Польщі Навроцький в українському селі біля української церкви на українському цвинтарі біля українських хрестів, говорить про геноцид.
Президент Польщі Навроцький вирішив вшанувати памʼять поляків, загиблих на Волині у 1943 році, приїхавши в село Радруж , яке знаходиться на віддалі одного кілометра від польсько-українського кордону навпроти містечка Немирів
Львівської області України.
Станом на 1939 рік із 2 590 мешканців села 2 420 становили українці, 93 % !
У 1947 році польська влада примусово депортувала усіх українців села Радруж на щойно приєднані до Польщі колишні німецькі території на Заході ПНР в рамках геноцидальної операції «Вісла».
На території Радружа існував памʼятник на могилах бійців УПА, загиблих у боях із підрозділами НКВД. Памʼятник знищено і досі не відновлено.
На фото церква св. Параскеви в с. Радуж і цвинтар.
А, ще є Сагринь! Є Павлокома! Є Береза Картузька! Є акція “Вісла”! Є депортації Українців! Є пацифікація! Є окупація Українських земель! Є полонізація! Є Українські могили в Польщі! Є українські села, які палили польські формування!
