Спала в коридорі на своєму рожевому надувному матраці, розуміла що мій зріст не правильний для війни.
Бо якби була не така довга, то якраз би стіна закрила мене.
А так чи голова, чи ноги стирчать не прикриті.
І приходиться підбирати їх, коли вибухи і страшно.
І думати ще й про це, коли тебе колотить…
Сьогодні знову кажуть буде «весела» ніч, бо вже летить на нас більше 50 дронів.
І невідомо чи будуть ще й ракети.
Ми беззахисні останнім часом.
«Батько нації» знову виїхав, не попіклувавшись про ракети ППО, які б могли збивати ворожі, але повідомивши на весь світ, що збивати нам зараз нічим.
І цим накликав ще більші обстріли на наші голови.
Ми тепер як ті фігурки в тирі для нелюдів.
Пуляй в яку хочеш.
Вона не дасть відсіч, не вистрілить тобі в око.
Звісно ворог не може не скористатись такою шикарною нагодою і обирає свої цілі з радістю маніака.
Гинуть родини. Гинуть діти й дорослі.
Гинуть рятувальники, бо росія любить почекати, коли люди приїдуть розгрібати завали і направити ракету чи дрони туди ж.
В мене вперше за всі ці роки стан, коли хочеться просто сховатись.
Можливо виїхати і бути в безпеці, бо я вже не вирулюю це сьогодення.
Я до паніки боюсь ночі.
А після вибухів, коли вже сонце заглядає у вікна, я одночасно апатично виснажена морально і зла.
Взагалі колись слухала лекцію Марини Грибанової по шкалі емоцій і в неї після апатії завжди йшла смерть.
Тобто людина в стадії апатії вже нічого не хоче і не має сил ні на що.
Апатія гірша депресії.
Апатія не може бути разом зі злістю, гнівом, люттю.
Не може.
Але в мене є.
В мене симбіоз люті і апатії.
Скаженої злості на росію і росіян і цілковитого знесилення, коли ти не можеш підвестись і ходиш потім день примарою, розуміючи що потрібно прийняти ліки від серця і ігноруючи цей страшний біль. Бо немає сил.
Немає сенсу.
Немає….
І лише злість перемагає цю апатію і дає тобі штурхани жити, працювати, творити, робити все, щоб це нелюдське плем»я не приймали ніде.
Щоб про наше сьогодення чули і знали інші.
Бо рашисти вміють підміняти реальність і переписувати історію.
І варто розповідати правду. Свідчити проти нелюдів.
Лишати це всюди, щоб перемогти їхню брехню.
Щоб показати світу, що ці схожі на людей створіння — не люди.
Війна зробила нереальне реальним.
Це не магія.
Це те, що кожен на межі можливостей намагається не лише вижити, але й допомогти іншим.
Любий європеєць після ночі з вибухами записався б на 20 сесій до психотерапевта, взяв відпустку і поїхав би лікувати нерви від стресу.
Ми ж розрулюємо купу питань, йдемо на роботу, зустрічаємось з клієнтами, вивчаємо мови, закони, беремо участь в суспільному житті й волонтерстві.
Кожен з нас несе неймовірний тягар з власних думок, емоцій, і постійно важких рішень, які ми вимушені приймати день у день.
Всі наші рішення звісно «неправильні» для інших людей, які «знають як краще», але не збираються допомогти.
Всі наші рішення звісно змінюють наше життя і життя наших близьких в умовах війни.
Кожне з них приймається серцем і великою кров’ю.
Більшість з них ніколи б не прийшлось приймати, якби не ця клята війна.
Війна в усе вносить свої корективи.
Зараз рашисти бомблять наші великі магазини, склади, заправки, пошту.
Заходиш в Сільпо і розумієш, що вибір не такий, як раніше.
Але пустих полиць нема.
Вони порозкладали те що є, так щоб складалось враження, що все нормально, начеб то всього достатньо.
Приходиш в Епіцентр, і теж, наче великий вибір.
Але, того що тобі потрібно нема, або нема в тій кількості, як потрібно.
Бо бізнес просто боїться вкладати гроші і закупляти більше.
Звісно все дорожчає.
І все більше людей каже, що звикли обходитись мінімумом.
Нічого не хочеться.
Нічого не смачно.
Не мріється про нову сукню, не цікаво вдягати нові футболки чи білизну.
Дівчата кажуть, що розлюбили робити макіяж.
Хлопці, що прямо заставляють себе йти в перукарню стригтись чи робити зачіску до певних подій.
Ми й так дуже довго тримались.
Обстріли все частіше.
Втрати шалені.
Смертей все більше.
Постійно згадую вірш вбитою росіянцями Вікторії Амеліної «Тривога»
Повітряна тривога по всій країні
Так наче щоразу ведуть на розстріл
Усіх
А цілять лише в одного
Переважно в того, хто скраю
Сьогодні не ти, відбій
5 квітня 2022
Падають ракети, гупають вибухи, колотить мою землю страшний нелюд.
І ти прислухаєшся мимоволі.
Чуєш, як вони летять, знаєш коли «приліт» і коли «пронесло».
Бо це зовсім інші звуки.
Чуєш, як рятувальники несуться на допомогу, ризикуючи життям.
Плачеш від безсилля і лютуєш, проклинаючи весь той болотяний нарід, що так радів цій війні і досі вкидає туди життя і кошти.
— Скажи мені, що ми переможемо! — просить мене подруга, в якої теж немає сил це терпіти.
Вона в Одесі, а Одеса постійно потерпає від нелюдів.
Як і Харків, Запоріжжя, Дніпро, Суми, Херсон, Миколаїв, Київ та інш.
— Ми переможемо. Скоро. — гарантую я, бо бачу її стан і просто боюсь, що вона вийде у вікно, настільки їй важко.
Її найдорожчий в світі пропав безвісті.
І вона падає в крайнощі, то обіцяючи, що виживе, щоб його визволити і знайти.
То плаче, що більше немає сил чекати і жити.
Бо як без нього жити? І чому ж вона дурна не народила дитину? Побоялась ростити її у війні…
Раніше я обнімала її і колихала поклавши голову на груди.
Вона плакала і їй ставало легше.
Зараз я не приїжджаю в Одесу.
А вона боїться їхати в Київ.
Бо в її місті теж небезпечно, але то ЇЇ місто.
Вона знає звідки летить, куди можна сховатись, чує куди прилетіло чи можуть бути уламки.
В Києві все не так.
Її накриває паніка.
І хочеться тікати.
І спати в метро вона не може теж.
Інша подруга пише, що сьогодні 12 років, як вони виїхали з дому від вибухів, взявши мінімум, бо були впевнені, що ж це все не надовго..
Максимум на декілька днів, ну хай тижнів.
Але й досі не можуть повернутись до себе.
Вже й нема куди повертатись.
Орки знищили все.
Клієнтка присилала мені фото їхнього щасливого дому, згвалтованого руsssнею.
Вона так і сказала про дім.
На кожній стіні були гидкі надписи, все було розтрощене і вимазане гімном.
Вони відмивали і ремонтували будинок.
Але так і не змогли потім там жити.
Продали.
Виїхали.
Хоча дуже старались відчистити все і зробити затишним для життя.
Але…
— Я більше не почуваюсь там як в СВОЄМУ ПРОСТОРІ! — каже вона.
З війною взагалі порушилось оце відчуття: «мій дім — моя фортеця», але навіть своїм простором цей згвалтований будинок вже бути не може.
Там наче назавжди оселились привиди нелюдів, що плюндрували його.
І я не можу навіть розслабитись там.
Не те що жити.
А ще мені там постійно «болить».
Звісно так не кажуть про стіни. Але так воно є.
— Лягай спати в коридорі — пише мені знайомий Воїн.
Він переживає, що мене так сильно лякають вибухи і попереджає про обстріли, коли отримує таку інформацію.
Але я завжди лягаю спати в своє ліжечко і завжди маю план Б — як швидко передислокуватись в коридор чи ванну.
Бо інколи прогнози не справджуються.
А спати в коридорі не сама найпрекрасніша ідея.
Та ще я матрац став трішки спускати..
Не витримує навантажень, а може хоче на море…
— Я почала різко худнути! — пише мені знайома, яка так довго не могла скинути зайву вагу.
Їй хочеться на весь світ поділитись «секретом» і ощасливити ще когось:
— Я просто на вечерю стала їсти лише 2 зварені білки від яєць.
І щодня в мене мінус 250 грам.
І так я можу добити до ідеальної ваги без всяких навантажень.
— А куди ти діваєш жовтки? — питаю я, бо в яйцях я люблю лише їх.
— Викидаю пташкам — каже.
І трішки навіть ображається цьому питанню, бо ж розраховувала на захват і подяку за рецепт.
Радію за неї.
Люблю коли люди знаходять рецепт щастя.
Навіть якщо це про щоденні 250 грам від 2х білків.
Думаю про те, що вона перестала їсти на ніч, повіривши в 2 білки.
А може й дійсно правда — і комусь ще пригодиться цей легкий рецепт схуднення.
— Зима буде легкою і теплою! Виїжджати не потрібно. Ми Переможемо! Всі країни допомагатимуть нам закінчити цю війну до осені — моя знайома Поліна постійно проговорює цю мантру.
Сподіваюсь Всесвіт її почує.
Тихої ночі, Україно.
