Я ніяке рішення не приймаю — принаймні, зараз. Це просто роздуми.
От у нас іде страшна війна, ймовірність якої передбачали найрозумніші багато років тому, але масштаби, жорстокість і наслідки якої не міг передбачити ніхто.
Війна йде за те, аби ми відірвалися, врешті, від московитського ярма і віднайшли себе там, де ми є географічно, але аж ніяк не ментально.
Війна йде за кращих нас самих, за краще суспільство, за рівність, загальнолюдські цінності, повагу до особистості тощо, тощо, тощо.
По факту ж.
Попри невимовно болючі загибелі вчора, сьогодні і, на жаль, завтра, всередині країни вибудовується якась держава-уродець, держава-покруч, держава-викидень. Нічого спільного не те, що з країною мрій, а з нормальним станом речей у нас немає.
Якщо при совку за констатацію того, що влада кончена, а країна приречена, «лікували» у концтаборах і психлікарнях, то зараз достатньо, аби обсміювали позитивні: «бггг, Чонгар, хіхіхі, корупція, мухаха фортифікації… як смішно! І всі, хто про це згадує — двбйоби!»
До чого ж ми скотилися!
У нас кварталить неадекватний, некерований ідіот.
Про те, що країну врятують професіонали — навіть не йдеться. Замість професіоналів — легіони наближених до тіла, чи тІльця, чи тільцЯ…
Яким будуть і преференції, і плюшки, і всесильна опіка.
Таких, як Цебрій, Каракай, Бабіч — які і захищали на фронті, і щосили намагалися достукатися до міднолобого населення — все менше з кожним днем. Зате в мармеладі Усики, Лисі, Монатики… Всяко-разно, коротше.
І думаєш мимоволі: а це точно Україна? Це точно моя країна — ось цей ось увесь жах довкола?
Бо почуваюся не на рідній землі, а в якійсь зеленій кунсткамері.
Чи варто підлаштовуватись під експонатів кунсткамери?
Не хочу. Не зможу.
18.09.2024
