Останнім часом… мене чимало людей запитують, чому ворог успішно просувається (наступає), а ЗСУ не можуть його зупинити, хоча раніше в них це виходило? Щобільше, жодного “проблиску” на якісь активні, наступальні дії ЗСУ, сьогодні, навіть, не проглядається…
Хоча, ці питання потрібно ставити не мені, але спробую відповісти, як на свій вузьколобий погляд… Якщо коротко, й не вдаватися у різні “багатолітерні” тексти та пояснення… то ця причина криється у короткій фразі “… зміна усієї стратегічної парадигми війни…”.
Якщо ще простіше… Наш противник, чітко визначив те, в чому він ЗНАЧНО сильнішій за нас в цій війні, й на основі цієї оцінки, напрацював відповідні зміни у своїй стратегії, у порівнянні із початковим її етапом. В тому числі безпосередньо, у сфері планування, організації та ведення бойових дій.
– Значно більший ніж у нас мобілізаційний потенціал (відповідно, здатність розгорнути чинне проти України угрупування із ПЕРЕВАЖЛИВИМИ насамперед чисельно, параметрами, у порівнянні із СОУ, як стосовно особового складу, так й стосовно основних засобів ведення війни, насамперед — основних типів та зразків ОВТ)
– Більший фінансово-економічний та промислово-оборонний потенціал, що дає можливість — якийсь час УТРИМУВАТИ й забезпечувати ПОВНОЦІННЕ функціювання такого угрупування. В тому числі у режимі Стратегічного Наступу…
– Зовнішньополітичний чинник (або, скажімо так, “геополітична вага”), який забезпечується не тільки фактом наявності у нашого противника ядерної зброї, а й активною успішною діяльністю його спеціальних служб у світі.
Разом, це дає можливість нашому противнику забезпечувати “мінімізацію” допомоги з боку світового товариства Україні й водночас забезпечувати майже союзницькі дії, стосовно себе, з боку цілого ряду “не останніх у світі” держав…
У сукупності, все це й призвело до зміни підходів (стратегії) до ведення війни з боку кремля, що й знайшло своє відображення й безпосередньо, як-то кажуть… на полі бою. Тобто, на оперативному та тактичному рівнях.
Від планування та проведення “глубоких, рассекающих ударов”, із просуванням у глиб нашої території, вздовж основних комунікацій, які на початковому етапі війни, закінчувались, для противника, зазвичай, перерізанням та “терором” його тилів, “обвалом” флангів й зрештою — розгромом та відходом його “ударних” угрупувань” на значні відстані (класичний приклад, у цьому відношенні – “Киевская наступательная операция”, або епічний драп його 1-ї танкової армії…), до сталих позиційних форм організації та ведення бойових дій протягом багатокілометрового фронту, із постійним та повільним наступальним тиском на українські позиції коштом переваги у живій силі та ОВТ, майже на всіх операційних напрямках…
Іншими словами, противник НЕ боїться обмінювати своїх людей на території, щобільше… він цього прагне…
Одночасно з цим, Україна, в особі її вищого військово-політичного керівництва (більшою мірою, звісно, військового), навпаки, чомусь вирішила позбутися вдалих й достатньо ефективних ДЕ-ЦЕНТРАЛІЗОВАНИХ методів ведення війни, як це було у 2022-му та частково 2023-му роках (ну або, як це називають у західному військовому мистецтві — оперативної\тактичної доктрини ведення бойових дій) й повернулася до банальних постулатів війни “від рубежу до рубежу”, згідно з канонами старої, доброї радянської “военной школы”…
Й навіть, спланувала, організувала та провела, причому, “майже у прямому ефірі” (за яким бісом — досі незрозуміло), у цій канві невдалий наступ у 2023-му році, на одному з операційних напрямків. Й тепер, намагається, на відміну від вдалого, початкового етапу війни “обороняти кожний клаптик”, саме у тій стратегічній парадигмі, яку нав’язав нам противник…
Результати цих змін, ми й спостерігаємо зараз…
Я все розумію, втрата територій погано відбивається на політичному іміджі влади та у соціально-психологічному сенсі, на стані самого населення. Особливо тоді, коли йдеться про більш-менш значні населені пункти чи території…
Але, як виявилось, відмова від асиметричних, де-централізованих форм й методів організації та ведення бойових дій, де, по суті, сам процес управління скоріше нагадує забезпечення взаємодії між активно маневровими мобільними юнітами різного виду та масштабу, в межах єдиного задуму та мети, ніж управління бойовими діями шляхом віддачі бойових наказів в стилі “піди туди й захопи те й те…”, або “стояти до кінця” з достатньо “мутними” тактичними чи оперативними цілями, призвела до значно глибших змін у структурі війська ніж просто “погіршення його методології дії”.
По суті, ЗСУ знову перетворились на “міні-СА”, із “жорстким контролем та субординацією” у бойовому управлінні, особливо у ланці “батальйон-бригада”, із “планомірним” та “канонічно-радянським” методом організації та ведення бойових дій, ну хіба що… “з дронами”.
Ну й звісно, повернулося, оце, всепроникливе – “бо, виї…буть”. Як на мене, це — помилка… Приклад…? Авдіївка, Вугледар, Селідово й далі “по-списку”…
Класика жанру — вперта оборона населеного пункту, обхід по флангах, наказ – “стояти до останнього”, майже не зворотне перерізання противником тилових комунікацій, прорив з напівоточення…
До всього цього, додаються, скажімо так… “не зовсім вдалі рішення”, щодо чинної структури війська, причому, як у функціональній сфері, так й просто… в організаційно-штатному відношенні. Лише одна історія із Територіальною обороною, у цьому відношенні, чого варта. Й цей список, можна продовжувати…
Єдина спроба, вийти з цього “тупика” на оперативному рівні, здійсненна нашим військово-політичним керівництвом протягом останнього часу… організація та проведення “нелінійної” Курської операції, із вторгненням на канонічну болотяну територію — трохи покращила ситуацію (бо насправді вона цим літом — осінню могла бути куди як гіршою, ніж прорив противника до Осколу, падіння Вугледара та Селидового).
Однак, у загальному (стратегічному) сенсі, це не змінило ситуацію. Російське командування зуміло знайти сили та ресурси – “й туди, й сюди”. Поки що…
Потрібна та сама — зміна стратегічної парадигми на нашу користь, в першу чергу — коштом системних змін в управлінні ЗСУ, як фундаменту всіх СОУ. Хоча, звісно, й інші шляхи, наприклад збільшення обсягів військово-технічної допомоги з боку союзників — нам не завадять… м’яко кажучи.
Мене дивує, що думка про те, що, так звані “війни нового типу” НЕ ВЕДУТЬСЯ за канонами та шаблонами “операции Багратион” 1944 року, ще комусь є незрозумілою…
Нас, ПОКИ ЩО, “рятує” той факт, що кремлівський режим, багато в чому, виявився симулякром й не таким вже “ресурсно не осяжним”, в певних сферах, як йому самому здавалося…
Тому цей безперервний тиск, в стилі “дайош Берлін” насправді дається йому важкувато. Й чим далі — тим ступень важкуватості для нього зростає…
Але у сенсі, подальшого ведення війни, я б на місці нашого військово-політичного керівництва не покладався б виключно на принцип “вони здохнуть раніше, ніж здохнемо ми…”, бо цей метод є ЗАЛЕЖНИМ ВИКЛЮЧНО від зовнішнього чинника, на який ми, власними силами, можемо впливати лише в ОБМЕЖЕНИЙ спосіб.
Костянтин Машовець
Наступ росіян: чому військово-політичне керівництво України не здатне на ефективний спротив
Пишу стримано, бо сам є військовослужбовцем, що накладає певні обмеження.
1. Превалювання особистих (політичних, карʼєрних) інтересів над основною метою — перемоги тактичної і глобальної.
Коротко: уся верхівка командування більше думає про те, як залишитися на посадах, які влаштовують (окрім Президента, для якого це питання вирішене відсутністю виборів у воєнний час). Тому у критичних ситуаціях, які раніше були повʼязані з елементарним виживанням – життя, свобода тощо — більше уваги приділяється формальностям, а не креативу. Ініціатива карана.
Прогиб перед начальством превалює над авторитетом серед підлеглих, на початку війни такого не було, тоді головним був результат. Тепер треба маневрувати з перекладанням відповідальності на того, хто віддав наказ зверху, шляхом його буквального виконання, замість творчого.
Чим вище командування — тим кричуще це проявляється. Командуванню тепер треба доводити, що воно тупе лише в один спосіб — виконуючи тупий наказ іноді ціною життів (чим вище — тим гірше наслідки). А не виконаєш тупий і безглуздий наказ — тебе знесуть і інший твій наступник покладе ще більше.
У політичному плані ситуація дзеркальна, але прояви трохи інші. Там панує обачливість і невпевненість, адже усі бояться незадоволення, падіння рейтингів, скиглення опозиції тощо.
Профукали закон про мобілізацію, який мав бути значно жорсткішим в плані “мʼякої сили” і тепер пожинають плоди від застосування сили грубої, що діє переважно на користь ворогу. Мовляв, не депутати погані, а огидні ТЦК-шники, які насправді просто виконують свою роботу. Але про це напишу окремо.
2. Абсолютна відірваність усіх ланок керівництва від реалій (чим вище, тим сильніше) і небажання чути погані новини.
Усі про*оби покладаються на “недолугих підлеглих” замість роботи над помилками. Від підлеглих не чують реальних проблем, презюмуючи їхню нещирість. Чим вище генерал, тим кричуще ці прояви.
Жоден командувач бригади, армії тощо не може повихвалятися, що його доповіді про проблеми наверх бути почуті. Жоден не може стверджувати про вчасну реакцію.
А коли система побудована на ієрархії з багатьма ланками, то негайне вирішення питань просто унеможливлюється, бо воно гальмується на кожній ланці.
3. Побудова усіх систем на радянських принципах контролю (жахлива бюрократія, спротив цифровізації, хибні оцінки боєздатності по паперах тощо) та, що найжахливіше, на радянсько-російській стратегії.
Останнє означає, що ворог нам навʼязує свої принципи ведення війни, а наші дії прогнозує по своїх підручниках, по яких сумісно з нашими генералами навчалося.
Докладно це розклав по поличках Юрій Бутусов у своїх останніх відео.
Додам, що дуже багато дій, які треба вчиняти негайно і вчасно, командування не вчиняє в очікуванні позитивних подій. Бонапарт казав: “Війна — це наука, в якій нічого не можна залишати на волю випадку”. Замість цього генералітет йде за подіями, а не на упередження них. Його нічого не вчить, допоки провали не стають очевидними.
4. Нерішучість. Це тісно повʼязане з пунктом №1.
Лячно проявляти ініціативу, коли від тебе її не очікують і не заохочують. Тому більшість вищих керівників тупо чекають якось “затвердження”, “узгодження”, навіть коли на це нема часу.
Повертаючись до Бонапарта, нагадаю ще одну цитату: “Великі справи потрібно робити, а не обмірковувати їх нескінченно.” Зараз все працює з точністю до навпаки.
5. Недолуга політика у використанні професійних кадрів, починаючи від розстановки солдат і сержантів і закінчуючи усуненням талановитих креативних вищих офіцерів.
Оцінка успішності тих чи інших ведеться або за піаром або за формальними ознаками. Плюс лояльність до керівництва.
Особисто чув, як одне тупе нині генеральське (герой України до речі) ще у 2015 році наставляло своїх підлеглих: “неважливо як ви воюєте, головне як ви це документуєте”.
6. Корупція у постачаннях. Це теж окрема тема, про яку я можу говорити нескінченно, а частково напишу лише після закінчення війни.
Існує безліч осіб, які системно крадуть на забезпеченні. І шкода від них не стільки матеріальна, скільки відверто зрадницька — армія отримує не найкращу зброю чи амуніцію, а ту, де більше “відкат”. І з цим ніхто не бореться, окрім хіба що застосування грубих поліцейських методів у окремих випадках.
Критично важливі елементи постачання перекладаються на волонтерів або спеціальні фонди, тому що система державних закупівель попри усі її удосконалення досі залишається забюрократизованою і корумпованою. Наведу лише один приклад: розроблена в Харкові новітня технологія лазерних систем малого ППО досі не знайшла фінансування, бо нема зацікавленості серед тих, хто сидить на розробках інших засобів.
Навіщо збивати “шахеди” лазером, коли у нас є чудові контракти на кулемети?
7. Відсутність системної дисципліни, в основному це питання перекладене на командирів підрозділів, але глобально воно не вирішується.
Десятки тисяч дезертирів перебувають “у бігах”, а ВСП тим часом перевіряє техпаспорти на автівки чи опікується трофейною зброєю. Вони лише заважають воювати. Питаннями воєнних злочинів опікуються прокурори і судді, які жодного дня не були на жодному фронті.
Доповідь закінчив.
Сподіваюсь, мене не розстріляють.
Військових таємниць тут немає.
