Поки експерти перетравлюють підсумки американсько-російського саміту в Женеві держави-члени ЄС змагаються в прагненні використати приклад Байдена і організувати парад двосторонніх зустрічей з Путіним.
Це складає велику небезпеку для України, оскільки відкриває нові вікна можливостей для умиротворення Заходу з Росією, явно знижує токсичність Путіна і веде до ерозії санкційного режиму проти агресора.
У Брюсселі все більше лунають голоси і аргументи, аби відновити діалог з Росією і розширити його за рамки лише правозахисної тематики і боротьби з тероризмом. Відтепер йдеться про клімат, охорону здоров’я, енергетику, регіональні проблеми, будь-що. Говорять вже навіть про відновлення самітів ЄС-Росія, які були заморожені з 2014 року як санкція ЄС за агресію Кремля проти України. А що Київ? Київ мовчазно спостерігає.
Що не так?
1- Неправдою було б казати, що і в усі роки від початку російської агресії проти України на колективному Заході не існувало тяжіння до відновлення взаємин з РФ «як колись». Берлін, Париж, Рим, Відень, Будапешт — всі за зручних нагод пробували свою «вдачу». Даремно. Цьому завжди заважала зустрічна активність Києва, який при будь-яких сплесках таких токсичних ідей одразу вдавався до консолідованої протидії. І це вдавалося. Згадати хоча б «Містралі» Франції чи «Північний потік 2» Німеччини. Перші перепродали, другий — недобудовували. Або згадати, як зацькували главу МЗС Австрії за танці з Путіним. Але, схоже, часи змінилися.
2- Київ став сором’язливо інертним, і вирішив сам і першим налагодити взаємини спільного розуміння і, можливо, миру з Російською Федерацією. Бюрократична машина довго перетравлює нові вводні, але коли перетравлює — відбувається зміна. Саме такий регрес ми зараз і спостерігаємо, почався який не з саміту Байдена з Путіним у Женеві. Він почався з умиротворюючих сигналів Києва у бік Москви ще з 2019 року. Думати, що право власності на такий запит належатимете лише Зеленському — трагічна помилка Банкової. Між Києвом і столицями колективного Заходу Кремль однозначно обрав би Захід. Було б кому задати тренд. І це зробив Київ руками Зеленського, який першим дав старт детоксикації Путіна. Помилка, яка потенційно може коштувати років, якщо не десятиліть.
3- Спробувавши знайти «мир в очах Путіна», Україна ризикує втратити (зрадити?) п’ять років протистояння. Час і дорогоцінний досвід, який по камінцях творив нову Україну — самостійну, незалежну, європейську. Як тільки за одним столом з європейським лідерами з’явиться Путін, хай навіть і в онлайн режимі, перспективи європейської і євроатлантичної України відкладуться. Кремль не допустить подальшого руху Києва назустріч ані ЄС, ані НАТО. Ознаки цього спостерігаємо на всіх фронтах, включно з російськими маневрами навколо навчань Sea Breeze чи рівнем заявленої участі країн ЄС у саміті Кримської платформи. Це і буде новий «business as usual» Заходу з РФ. І нове розуміння по лінії «про Україну без України».
Як висновок: Україна не повинна мовчати і має в координації з Польщею і Балтійськими країнами активно протистояти таким деструктивним діям, відстоювати єдність і непорушність проукраїнської коаліції. Київ має довести, що такий омріяний пазл «стратегічної стабільності» ніколи не буде довершеним без демократичної Украіни, надійно інтегрованої у структури колективного Заходу. Для цього треба небагато — послідовність на шляху реформ, передбачуваність зовнішньополітичних кроків, серйозність намірів, а не парад ультиматумів на кшталт «чому Україна не в НАТО?».
Якими б правдивими чи спотвореними не виявилися новини про французько- німецький тандем із запрошення Путіна на саміт ЄС27, це дуже і вкрай небезпечний сигнал, а надто напередодні візитів Зеленського до ФРН і США. Певне, всі в ключових столицях зрозуміли, що відкрилося «вікно можливостей» для відновлення стосунків з РФ. Це критичний виклик для дипломатії Зеленського, адже про її ефективність тепер можна буде чітко судити за тим, кого обере колективний Захід як партнера — Путіна чи Зеленського?
.
