Мій нині покійний тренер з плавання колись сказав, що він є “дитиною війни”. Я не зрозумів, що це за статус — дитина що, воювала? Якщо не воювала, то нащо цей окремий термін? Ветерани — то ясно. А з дітьми що? Ну, виріс у часи бойових дій, то що?
Пару тижнів тому мама однієї дівчинки розповіла, що під час нічних ракетних атак вони з чоловіком переносять малу у ванну кімнату. І під час останньої тривоги юна леді попросила, щоб у ванній, окрім мами, з ними лишився ночувати тато.
На резонне зауваження — нащо? тут мало місця… — дитина абсолютно серйозно відповіла, що якщо вона загине, то хоче, щоб і мама, і тато в цей момент були поруч.
Вчора ж пізно ввечері мама одного хлопчика розповіла, що під час повітряних тривог він дуже нервує.
Стрімголов несеться у ванну кімнату, ховається, а потім допитується у батьків, чи саме зараз йому не відірве ручку чи ніжку.
Я бачив цього хлопця так само близько, як Ви читаєте зараз цей текст.
Він розбирається в велоцирапторах, тиранозаврах, диплодоках та у влаштуванні Сонячної системи.
Подарував йому повітряного змія. Великого, яскравого, такого, якого у мене в дитинстві ніколи не було. Чомусь мені здається, що повітряний змій — це саме те, що треба в ці часи.
А знаєте, що у мене сховано під сонцезахисним щитком в машині? Двісті гривень. Їх мені дав на волонтерську діяльність Ян — малий син Лисенко Віталій. Просто підійшов, віддав на волонтерку. На мій онімілий погляд, Віталій, сьорбаючи гарячу каву, знизав плечима і сказав: це його гроші, він так вирішив.
А ось у мене в руці згорток з гривень. Я не знаю, скільки там, бо жодного разу їх так і не розкрутив. Так і тягаю з собою, як сувенір, але прийде час і вони підуть у вартість запчастин. Це манюня донька Настя Aleksandra Voloschuk багато-багато місяців поспіль збирала собі на Лего. Вона мріє бути архітектором і там є якась серія з ЛегоФренз, де можна будувати будинки. Настя віддала кошти мамі, бо нащо їй Лего, якщо на міста падають ракети.
Це цитата, якщо що.
А волонтер Антон, прізвища якого я навіть не знаю, але знаю, що росіяни обстрілом кілька тижнів тому спалили йому та його команді під Часовим Яром їхній бус Форд Транзит, привіз нам з Мартин Брест 3300 гривень з мініярмарку, який організували юні спортсмени СШ номер два. Я ніколи не бачив в очі цих дітей, але заочно пообіцяв пригнати їм на оглядини якогось чергового відремонтованого корча. Щоб фотки на згадку лишилися.
Діти Victorija Tsymbal — Іванка, Стас та Анна — віддали всю серію своїх книжок про Джорджа (від неймовірних Стівена та Люсі Гокінгів, дуже рекомендую) на благодійний аукціон, а кошти у кількості 36 американських доларів — теж передали на купівлю автівок на ЗСУ.
А Ви ж ще не знаєте, що роблять діти таємної київської родини, що придбала пікап для 4 танкової бригади — Данило і Марічка… Я, мабуть, не маю права їх світити, але після їхніх листів реактивна батарея випалює російські позиції втричі лютіше. І надсилає дітям відео своєї роботи через мене. Я у них зв’язковий…
А діти родин, що придбали пікап на 65 бригаду — Рома, Діма, Кіра — і регулярно купують шини на решту наших машин?
Хай поки теж побуде в тіні.
В мене мільйон і одна історія про українських дітей, які зростають у цій війні, всотують її кожною клітинкою своїх малих організмів, проживають кожен день, очікуючи нічного ракетного удару, і всюди, де можуть і як це розуміють — сприяють перемозі.
Це ж вони, дуже часто соромлячись, але кричать незнайомим військовим у пікселі на вулиці “Слава Україні!”
Для чого я це пишу.
Не для того, щоб нагадати, що росіяни — нелюди.
Не для того, щоб зафундаменталити думку, що про емпатію до росіян можуть говорити лишень нелякані пухнасті сонечки.
Прямо зараз на наших очах дитинство мільйонів українських малюків абсолютно беземпатично знищується до рівня енурезу в дитячому садочку, коли виховательки зі схвильованими обличчями поспіхом вдягають дітей, щоб перевести їх в укриття.
Це теж, трясця, реальна історія.
Я пишу це, щоб нагадати, що окрім росіян мене більше вражають наші вітчизняні гниди.
Проблема яких не в тому, що вони намагаються то придбати дорогезні тойоти собі під дупи, то овочерізки з барабанами в укриття, то якісь електромерседеси по 200 тисяч доларів за штуку, то займаються блюзнірством на темі придатності та доступності бомбосховищ.
А в тому, що рівень їхнього цинізму абсолютно неспівставний рівню заможності країни, в якій вони живуть, та рівню випробувань, які на цю країну випали.
Мене вражає, наскільки в них укорінена відсутність (вибачте за оксюморон) інстинкту самозбереження.
Мене вражає, наскільки ці люди не бачать, як зростає запит на справедливість.
І щиро думають, що якщо зараз всім ніколи, бо стоїть питання виживання, то і далі їм за це нічого не буде.
Я, як доросла людина, давно змирився з тим, що в нашій країні існують дві паралельні реальності. І друга з них знову зрівняла першу рівно в той момент, коли росіяни відійшли від Києва.
Але ж боротьба нинішніх “дітей війни” за свою країну, яку ми їм ще навіть не встигли передати, вражає.
І змушує все всередині мене — дуже інтелігентної людини — клекотати і казитися.
Мені відверто страшно усвідомлювати, як потвори випробовують міцність суспільних гальм від самосудів, бо ми ж типу ідемо в Європу, ми цивілізовані, верховенство права і оце усе.
Я не хочу цього, але навіть я відчуваю, як в мене закочуються очі та стискаються кулаки після чергового скандалу.
Я не знаю, кому я це пишу і чи мене почують, але схаменіться.
Всі все бачать і ніхто нічого не забуде.
Я ж просто хочу, щоб мій малий Марк жив в нормальній Україні.
Де не так важливо, чи дитина вірить в Святого Миколая, а де цінніше, щоб дитина вірила в існування хороших людей.
