Борис Грінченко — українізатор Луганщини

Найсхідніший регіон України ніколи не був російським, доки штучним голодом не винищили корінне населення. Їхнє місце посіли чужинці.

Письменник, лексикограф, фольклорист, педагог, громадський діяч, людина непохитної волі, вартовий рідного слова… Всі ці епітети про нього — Бориса Дмитровича Грінченка — автора повістей про життя української інтелігенції та селянство на зламі XIX i XX століть.

У 1887 році Борис Грінченко разом зі своєю дружиною Марією Загірньою приїхали на запрошення Христини Данилівни Алчевської учителювати до села Олексіївка на Катеринославщину (нині окупована росіянами частина Луганської області — прим. ред.). У цей час Олексіївка стала своєрідним культурним осередком всієї України.

На ім’я Бориса Грінченка приходили журнали, альманахи, газети, а також чимало листів від українських письменників та громадсько-культурних діячів. Весною 1891 року сім’ю Грінченків у Олексіївці відвідав Трохим Зіньківський, а восени 1892-го там побував Іван Липа.

У важких умовах розпочалося вчителювання Грінченка. Згадаймо горезвісні укази царату 1863 i 1876 років, коли було заборонено друкувати книги, періодику українською мовою, навчатися українською мовою, але всупереч цьому Борис Дмитрович не тільки навчав рідною мовою, але й складав українські підручники — «Буквар», «Рідне слово. Українська читанка».

Ним були осмисленні найважливіші теоретичні питання педагогіки, які саме тут набули практичного застосування. Згодом Борис Грінченко опублікував педагогічні праці «Яка тепер народна школа на Україні», «Народні вчителі й українська школа», що свідчить про створену ним педагогічну систему, яка передбачає здійснення національного виховання.

Саме на Луганщині відбулося становлення Бориса Грінченка як фольклориста, підсумком чого тали чотири томи «Етнографічних матеріалів» — важливий набуток українознавства. В Олексіївці письменник почав збирати матеріали для українського словника; згодом це дало можливість скласти «Словар української мови», який витримав декілька перевидань і містить близько 68 тисяч українських слів із перекладом на російську мову, відповідним ілюстративним матеріалом із різних фольклорних, етнографічних, літературних джерел, словникiв, розмовної народної мови.

А проте Грінченко відомий і як організатор видавничої справи, української журналістики. У період демократичних змін 1905-1907 років після революції він працював в редакціях перших українських газет «Громадська думка», «Рада», часопису «Нова громада». Крім того, письменник упорядковував та видавав літературні збірники та альманахи.

Працюючи учителем, Борис Дмитрович вважав, що в дітей повинно бути сформовано науково-історичне мислення, пам’ять, які дають особистості можливість бути свідомим соціальним діячем, а не іграшкою в руках сліпих суспільних сил. Історичний матеріал, з яким передбачає знайомити дітей Грінченко, досить широкий від античності та Русі до сучасної України та найбільш розвинених країн світу.

Тут у Грінченка є декілька принципових ідей:

• у школі слід вивчати історію народів, великих суспільних, національно-визвольних рухів, а не хронологію царювання «земних божків»;
• історія українського народу вивчається в першу чергу і найглибше;
• історичні події та процеси постають в науковому поясненні, без апологетики тих чи інших історичних діячів;
• історія у своїх найважливіших тенденціях і законах ілюструється прикладами із життя кращих представників свого народу і людства;
• історичний аспект проникає у вивчення всіх сфер діяльності народу: державного устрою, матеріального виробництва, мови, культури, науки, мистецтва, взаємовідносин з іншими народами, побуту, традицій тощо;
• вивчення історії повинно вчити дітей жити у сучасному суспільстві.

Видатний педагог, випереджаючи свій час, розкриває дуже плідний підхід до вивчення історії як людинознавства і народознавства. Тільки тоді, коли історія стане олюдненою, коли вона буде історією росту інтелектуальних духовних сил людини, яка перетворює навколишню і свою власну природу, — вона може підготувати дитину до життя й праці в суспільстві.

Задовго до появи оригінальної теорії сучасного вченого Льва Гумільова, яка пояснює прогрес народів наявністю у них якостей пасіонарності, український педагог Борис Грінченко висловлював подібні погляди ще на межі XIX і XX століть. Пасіонарність нації й окремої особистості полягає у високій концентрації життєвої активності, яка проявляється у творенні нових умов життя, переборенні «інерції спокою» в суспільстві: у сфері матеріального виробництва, науки, культури, мистецтва тощо.

Борис Дмитрович вказує на деякі з них. Існують не тільки пасіонарні особистості, але й народи; з їхньою власною історією повинна знайомити дітей школа перш за все, прищеплюючи їх кращі якості, вказуючи на способи безмежного вдосконалення людини.

Тому у процесі викладення географії та етнографії слід розповідати про такі пасіонарні народи, як голландці, швейцарці, які показали всьому світові приклади сильної волі, справжнього патріотизму, працелюбності. Натомість такими Грінченко вважає і фінів:

«Народ мусить поважати їх, що такі вони працьовиті, чесні, порядні й за те, що так щиро люблять вони свій край. I всякий народ може взяти з їх собі за приклад. Непогано було б, якби й ми робили так, як фіни».

Український народ має славну, багату історію, визначається сильною пасіонарністю. Звертання до його минулого і до теперішнього дасть педагогу важливий засіб виховання патріотичних, громадянських якостей, розвитку у дітей правильного наукового світосприйняття, глибокої національної культури.

Звертався Борис Дмитрович і до вітчизняної історії, зокрема у таких працях, як «Оповідання з української старовини» (видано 1911 року у Києві) та «Як жив український народ. Коротка історія України» (видано 1917 року у вільному Січеславі). Потяг до написання історичних праць викликаний також тим, що він, обґрунтовуючи необхідність вивчення в народній школі історії України через брак необхідних підручників та посібників.

«Український народ здавна був дуже охочий до просвіти й за старого ладу по всій Україні скрізь, при кожній церкві, були нижчі школи, по городах — середні, а в Києві була вища школа — академія. Наука в тих школах була тією мовою, якою народ говорив, — українською», — писав Борис Дмитрович перебуваючи на Луганщині.

З болем у душі говорить він про причини так званої непрестижності української мови, докладно пояснює, що такий стан її розвитку викликаний соціальними передумовами, тяжким національним гнобленням, а як наслідок — досить нечисленна національна інтелігенція, зниження розвитку національної мови до побутового рівня. Важливо навести красномовний уривок зі спогадів Грінченка:

«Української школи заводити не дозволено, а заведено московську. Науку чужою мовою наші діти дуже мало розуміють, і через те народ і досі зостається дуже темний. Книжок, які він міг би розуміти, не можна було видати, бо вже року 1863-го заборонено друкувати вкраїнські книги, а найбільше наукові, такі, в яких розказується народові про то, що він мав у старовину на Вкраїні волю, або такі, де описується кращі порядки по чужих землях, і як люди ті порядки завели. Згодом ця заборона наче почала була трохи забуватися.

Але року 1876-го заборонено вкраїнське письменство вдруге, ще суворіше: ні наукових книжок, ні дитячих, ні перекладів з чужих мов, ні газет — нічого цього не можна було друкувати по-вкраїнському. Народ бачив, що все, що було освічене, говорило московською мовою, що наука скрізь була тією ж мовою, а ту мову вкраїнську, якою він говорить, всі зневажають, глузують з неї, знущаються. I народ став думати, що тільки московською мовою і можна освічуватися, тільки через неї й можна стати тямущим, ученим чоловіком. Цією мовою говорили пани, і народ став звати її «панською» мовою, а свою вкраїнську — «мужицькою», «хохляцькою». I став він «панську» мову шанувати, а своєї мови соромитись».

Насамкінець наголосимо, що цьогоріч 9 грудня Борисові Дмитровичу Грінченку виповнилося рівно 160 років. Низький уклін великому національному будителю і просвітнику українства за невтомну працю у тяжки час колоніального царського режиму.