Цей день — найкращий привід згадати про тих, хто біг з цеглиною на ворога і не добіг. Український письменник Анатолій Дімаров:
" Ми були не обмундировані, не озброєні. Нас гнали цілий день по морозі лютому, й пригнали в містечко, зруйноване дощенту. Видали ті половинки цеглин, показали велетенську водойму, скуту кригою, і сказали чекати сигналу — ракети. А коли вона злетить, дружно висипати на кригу й бігти на ворога, який засів на протилежному боці, за міцною огорожею. Й… вибивати їх звідти напівцеглинами. А вони хай думають, що то… гранати. Назад повернути ніхто не міг, бо нам показали добре обладнані шанці, у яких через кожні три кроки сиділи смершівці з націленими нам у спину кулеметами.
Мене врятувало лише те, що я вже порох нюхав і біг не в першому ряду, а у п’ятому. Ми добігли за метрів сто від тієї огорожі, німці нас підпустили. Ви уявляєте, голий лід, нема де сховатися! І як сипонули з кулеметів кинджальним вогнем! Хлопці переді мною падали як підкошені, я теж впав і лежав, а солдат переді мною аж крутився від куль, що у нього потрапляли. Весь час на мене наповзав… Потім німці почали стріляти з мінометів, чули про такі міни, які називали «квакушки»? Падає, б’ється об лід, не вибуха, а підскакує вгору метрів на 4—5, тоді вибухає й осколки ідуть вниз. Як мене тими осколками не вбило?..
А потім вибух — і чорна яма, в яку я провалився. Мене санітари так і підібрали: з намертво затиснутою цеглиною у руках. Не випустив «зброї» (сміється)!"