Бандера. ру й інші арії московського гостя

9

«Беда в том, что в замкнувшейся в себе Галиции национальную идею оседлали фанатики-радикалы, такие, как Степан Бандера. В этом узком провинциальном мирке развилась националистическая шизофрения, которая как яд разрушала умы. Националисты сделали его героем и тем самым толкнули Западную Украину на гибельный путь».

Це не фрагмент чергової статті міністра всієї освіти та науки України без двох хвилин академіка Дмитра Табачника. І не чергова інвектива на адресу клятих галичан з боку успішного продавця держмайна, у тім числі й «Криворіжсталі» (пам’ятаєте цю грандіозну комерційну оборудку?) Михайла Чечетова. Це кілька дуже характерних фраз дикторського тексту нового фільму, зробленого в Москві про українські справи. Фільму, як заявлено його авторами і рецензентами, документального, який виконає ледь не всесвітньо-історичну місію: «расскажет о подлинном лице вождя Организации украинских националистов и о его политической карьере».

Назва стрічки, автором якої є знаний московський публіцист з репутацією ліберала Леонід Млєчин, а режисером — Олександр Сєдєльніков, гучна і з самоочевидною претензією: «Степан Бандера. Рассекреченная жизнь».

І розсекречує ліберал Млєчин, і розказує, і показує. От тільки замість фільму про Бандеру чомусь вийшло в його автора щось таке, що стосується не лідера революційного відламу ОУН, а всіх галичан, і ширше — всіх українців, котрі не вважають себе щасливими від кожного погляду на них і від кожної команди з околиць зоресяйного Кремля.

Якби це робилося в старі совєтські часи, можна було б упевнено сказати — типова ґебістська шмарка.

Як тепер охарактеризувати цю стрічку — хай вирішує глядач.

Для мене особисто Леонід Млєчин являє собою (попри його успіхи на полі російського лібералізму, відзначені кілька років тому орденом «За заслуги перед Отечеством» ІІ ст.) взірцевий типаж московського інтелігента, котрий все про всіх знає і завжди готовий класифікувати всі соціальні, культурні та політичні явища будь-якого народу світу, спеціально ці явища не вивчаючи. При цьому — обов’язково! — ще й менторським тоном повчаючи інших, як треба правильно жити.

І справді-бо: міжвоєнна Галичина взяла і замкнулася у своїй питомій провінційності, у власному вузькому світі (це твердження звучить на тлі кадрів хроніки, яка має засвідчити страшенну архаїку галицького життя) — і крапка. І немає кавалер-лібералу Млєчину жодної справи до того, що їхала найталановитіша галицька молодь учитися кудись у Прагу, Краків, Варшаву, Відень, Париж та Рим, що «у своєму вузькому світі» розвивали далі галичани створену ще наприкінці ХІХ століття кооперацію, яка об’єднувала 660 тисяч членів й експортувала продукцію до цілої низки європейських держав, що галицькі депутати польського парламенту ставили в Женеві, де була штаб-квартира Ліги націй, гострі питання міжнародного політичного життя, що випускники місцевих гімназій вільно володіли щонайменше німецькою та польською мовами, крім давніх мов, що в тій провінції можна було вільно читати газети, журнали й книги, видані друком у будь-якій країні світу… Порівняйте з Москвою 1930-х і запитайте себе: а де ж тоді була провінція?

Ну, а розповідати (якщо хтось вважатиме більш доцільним слово «верзти», то я протестувати не буду) про те, що, мовляв, у Галичині національну ідею осідлали фанатики-радикали, — це вже «вааааще»… А як же найпотужніша парламентська політична партія міжвоєнного часу — УНДО, як же ліберали, соціалісти, християнські демократи, ба навіть галицькі комуністи? Політичне життя тодішньої Галичини (як, утім, і нинішньої) відзначалося нормальною європейською строкатістю, але при цьому всі серйозні партії керувалися національною ідеєю. Як, власне, і має бути там, де існує окупаційний режим.

Але про характер установленого міжвоєнною Польщею на галицьких землях режиму у фільмі — лише кілька загальних слів. А тим часом за двадцять років польського панування кількість українських шкіл там зменшилася з 3662 до 144. Ось вам й одна з головних причин радикалізації настроїв місцевої молоді. А була ж іще й більш загальна, також не названа у стрічці: Польща не просто захопила 1919 року Східну Галичину; вона не виконала рішення Ради Послів Антанти 1923 року про умови, на яких одержувала українські землі під свою юрисдикцію, а саме — про надання українцям національно-територіальної автономії. Ключовий і загальновідомий момент — але «загублений» лібералом Млєчиним…

Та повернімося до самого початку фільму. Леонід Млєчин на тлі пам’ятника Бандері заявляє, що йому не надто приємно мати «этого человека» за своєю спиною. Натяк зрозумілий, чи не так? А потім щиросердно дивується, як це можливо — що у Львові сусідять пам’ятники знищеним нацистами євреям та українським політикам, котрі співпрацювали з німецьким режимом. Я, у свою чергу, можу дуже легко назвати одне місто, де також наявні пам’ятники тим, хто не просто співпрацював із нацистами, а й надавав їм тривалий час грандіозну за масштабами підтримку, без якої вони б програли Другу світову війну за рік, максимум за півтора, — поряд із меморіалами жертвам цієї війни. Зветься це місто Москва. Щось не чув, щоби Млєчина дивувала наявність у центрі російської столиці, на Красній площі могили й пам’ятника Сталіну, ба більше: чом би не поставити банальне запитання, хто вбив більше росіян, більшовики чи нацисти? І чому до одного тоталітарного режиму ставлення і на рівні російської влади, і на рівні значного числа ліберальної «тусовки» або позитивне, або нейтральне, а до іншого — погане?

Що ж стосується Галичини, то американський історик Ян Гросс здійснив підрахунок жертв серед мирного населення в німецькій і совєтській зонах окупації колишньої Польської держави. І вийшло, що за осінь 1939 — початок літа 1941 років більшовики загалом репресували у 3-4 рази більше людей, ніж нацисти, в тому числі і чималу кількість євреїв (як «капіталістів» та «буржуазних націоналістів», себто сіоністів). І це при тому, що, як пишуть дослідники, з Кремля був наказ — обережно діяти на приєднаних територіях.

Не дивно, що 23-30 червня 1941 року на Східній Галичині спалахує справжнє народне повстання проти більшовицького режиму (про що у фільмі, ясна річ, ані слова; але, скажімо, про те, як 8-й мехкорпус із боями йшов тоді через Львів, можна було прочитати ще у совєтські часи у спогадах генерала Миколи Попеля). Втім, я дещо забіг наперед…

Можна було б чимало сказати щодо самого Бандери, як він представлений у фільмі («неулыбчивый на фотографиях», — ясна річ, не було підстав для посмішок на офіційних фотографіях — але як же тоді фото з дітьми?), та справа, ще раз підкреслю, не у цьому персонажі.

І навіть не в унікальній за цинізмом (хоча, втім, чому унікальній?) фразі — мовляв, після Коновальця став лідером ОУН полковник Мельник. Чому б не сказати, що він був убитий чекістом Судоплатовим за наказом Сталіна? Чи не тому, що тоді руйнується вся міфологема про злих галичан-терористів — виявляється, був іще й совєтський державний тероризм?

Справа, мабуть, у тому, що фільм сконструйований як обойма ідеологічних цвяхів, які автор забиває в голови глядачів.

Бах! — наче цвяха забито: не Київ, мовляв, а Львів виявився колискою української національної ідеї. Нісенітниця? Так. Бо на звання цієї колиски можуть сміливо претендувати Харків та Полтава (де Микола Міхновський писав і проголошував «Самостійну Україну», де збиралася Революційна українська партія? А де на початку ХІХ століття виходив друком часопис «Украинский Вестник», а де творив Іван Котляревський?). Але російський чи донбаський глядач вірить: у всьому винні кляті галичани…

Бах! — інший цвях: програмні настанови ОУН включали «изгнание или уничтожение других народов». Беремо «Декалог українського націоналіста» — немає цього, беремо «Десять заповідей…» Міхновського — маємо дещо інше: «Україна для українців! Отже, вигонь звідусіль з України чужинців-гнобителів». І в іншому місці про цих чужинців, що вони вороги «поки вони панують над нами й визискують нас». Радикально? Так. Але це цілком зрозумілий, у сьогоднішніх термінах, національно-визвольний дискурс…

Бах! — ще один цвях: мовляв, друга людина в ОУН, Ярослав Стецько, був згоден із нацистськими планами винищення євреїв, отож улітку 1941 року він одержав можливість реалізувати ці нацистські плани на українській землі. Але ж рішення про «остаточне розв’язання єврейського питання» нацисти ухвалили лише у січні 1942 року (сумнозвісна нарада у Ванзеє). До цього вони коливалися між різними варіантами — депортації в Палестину чи на Мадагаскар, створення якогось єврейського району на Сході Європи тощо. Ясна річ, ці плани були спрямовані на знищення значного числа євреїв, але до відповідної наради рішення на рівні державної політики не було. Рішення було цілком таємним — навіть гауляйтерам воно було доведене тільки в 1943 році, після Сталінграду. Невже ж Ярослав Стецько був медіумом, котрий в 1941 році дізнався про ці плани, яких іще не було? (Я вже не кажу про те, що експерти ще не дійшли висновку, чи Стецьком, а чи ні написано той текст щодо єврейського питання, що він неточно процитований у фільмі).

І так далі.

Звісно, у діяльності обох відламів ОУН були не надто симпатичні, м’яко кажучи, моменти. Звісно, серед українських націоналістів були антисеміти і прихильники фашизму. Звісно, Галичина — не культурний центр Європи та не рай на землі. Але водночас твердження про фашистський характер ідеології революційної ОУН — це відверта брехня. Авторитарний — так, і не більше. Головне тут, власне, що у керівництві очолюваного Бандерою крила ОУН у 1941-43 роках точилася боротьба між прихильниками різних ідей, і тому «Маніфест ОУН» від грудня 1940 року — це типовий революційно-демократичний документ («Боремося: — за гідність і свободу людини; — за право визнавати одверто свої переконання; — за свободу всіх віроісповідань; — за повну свободу совісти…»), а дещо пізніше ухвалюються від імені тієї самої організації недемократичні й антисемітські заклики. Проте влітку 1943 року все стає на свої місця; і досить порівняти нову програму ОУН та чинну на той час програму ВКП(б), щоб зрозуміти, хто є who.

Проте чесне дослідження дуже непростих сюжетів розвитку українського націоналізму та реальних доль його революційних лідерів — поза сферою інтересів московського гостя.

Його зафільмовані пропагандистські «арії» — про інше.

Про те, що борці з совєтським тоталітаризмом апріорі є злочинцями.

І про те, що така боротьба — це «гибельный путь».

P.S. «…Де швидкими кроками, де бігом добираємось до тюрми на вул. Лонцького. Сопух гниючого людського тіла. Ось з черепа трупа стирчать "цальові" цвяхи, забиті майже до капелюшка. Дерев’яні кілки в орбітах. Бите скло в скаліченому роті, руки зв’язані колючим дротом. Тризуб вирізаний на посянячиній спині… Денце пляшки виглядає з-поміж ніг молодої жінки, груди вирізані. На ношах виносять… ні, не трупи, кусні людського м’яса. Часу на розстрілювання чи вбивання цвяхів вже не вистачало — енкаведісти кидали в камери ручні гранати і тут же зачиняли оковані двері» (львівський лікар Олександр Кіцер, 30 червня 1941 року).

Подібні документи Леонід Млєчин не цитує, натомість демонструючи невідь де зняті кадри (Львів? Вільнюс? Краків?), у яких особи в цивільному тягнуть кудись інших осіб, у яких можна вгадати євреїв. Що ж, мерзотники були всюди, і серед українців також, але чи припустимо вести мову про певних «ідейних» злочинців, замовчуючи факт державного злочину? Адже близько 10% знищених отаким чином чекістами в’язнів у тюрмі на Лонцького були звинувачувані в сіоністській підпільній діяльності…

Сергій Грабовський

Поделиться:
Загрузка...