Що відбувається з моїми друзями і знайомими у ці тривожні дні перед 7 лютого? Мої друзі займаються тим, чим повинні займатися всі українці в доленосний для країни час: вони бояться.
tomsk.ru
І неважливо, чи це татаро-монгольська навала, чи обійми північного православного брата, чи канчуки брата західного, чи Гітлер зі Сталіним, мої земляки завжди боялися. Коли ж страх минав, вони знову починали жити простим життям, яке зазвичай зводилося до двох векторів – прислужництва, яке іменують моторошним словом «колаборація», чи боротьби, що завжди була священною і до останньої краплі крові.
Виборча нервозність моїх друзів, як правило, зводиться до двох пунктів:
1. Порятувати Україну від московського поневолення і донецького хамства, проголосувавши за Юлію Тимошенко.
2. Проголосувати за Юлію Тимошенко, а далі воно якось буде, аби лише не Янукович і не московське поневолення.
Страх перед Януковичем для моїх друзів є старим і задавненим. Його можна було б вважати рецидивом старої психологічної травми кінця 1990-х. Тоді Україна вибирала «менше зло» у вигляді Леоніда Кучми, і мої знайомі пішли проголосувати за того, хто не «продасть Україну Кремлю» і не забере в нас мову. І Кучма тоді переміг якраз завдяки голосам наляканих українців – моїх друзів і знайомих, які переконували тоді: «Не можна голосувати проти всіх. Голосуючи проти всіх, ти голосуєш за Симоненка». І Кучма тоді насправді не продав Україну Кремлю і не забрав у нас мови.
Всі пам’ятають другу каденцію Кучми, під час якої будувалася чиновницька Україна з її наскрізною корупцією, горезвісною багатовекторністю і авторитаризмом. І також всім відомо, чим скінчилась його епоха. Тоді, 2004 року, мої друзі та знайомі перестали боятись і вперше проголосували «за». Здавалося, цей моторошний страх більше не повернеться. Ніхто не зможе відібрати в нас ні мову, ні незалежність, ні бізнес, ні газову трубу, однак…
Сьогодні, як і тоді, 1999 року, мої знайомі знову бояться і знову, наче мантру, повторюють фразу: «Не можна голосувати проти всіх. Голосуючи проти всіх, ти голосуєш за Януковича». Я розумію і відчуваю їхні резони, хоч важко назвати страх раціональним. Але я не можу погодитися з цим страхом. Щось у мені говорить, що страх цей недоречний і неправильний. Що люди, які пережили Майдан, що б не трапилось, не мають права на такий страх. Що якщо вони знову бояться їх, цих страшних потвор з-за териконів, то все було марним. Всі ці слова про воскреслий дух, про те, що нас уже не залякати, що разом нас багато, що ми – зріла європейська нація, нічого не варті. Що все це було імітацією. Що причина нашого страху – не інопланетні януковичі, якими досі лякають дітей західніше від Дніпра, а ми самі.
Ми знову повернулись у страх. Виявилося, що нами легко керувати. Нам можна всучити будь-яку ідею, нас можна переконати полюбити чорта лисого – покажіть-но тільки нам кілька кліпів про «диких донецьких», які завтра прийдуть із сталевими прутами забирати наш бізнес, займати наші оселі та ґвалтувати наших жінок. І нас переконують зробити єдино правильний вибір уже всі, кому не ліньки. Бо ми вже такі, як їм треба. Ми боїмось. І ми вже навіть не робимо кислих мін, коли воскреслий із політичного небуття Медведчук закликає зробити єдино правильний вибір. Якого більшого приниження можна було очікувати для себе? Хто із тих, що сьогодні бояться, міг уявити, що агітатором за силу, яка вкотре врятує Україну, працюватиме Медведчук?! І нікого це не бентежить, бо Вона сьогодні оголошена головною панацеєю від нашого страху.
Ми знову повернулись у звичний для себе протягом останнього тисячоліття стан. Мої друзі і знайомі, голосуючи 7 лютого, зроблять не раціональний вибір, а вибір, зумовлений обставинами, підігрітий політичними маніпуляціями і звичними українськими фобіями. Це голосуватимуть не вони – голосуватиме їхній страх. І мені насправді гірко усвідомлювати, що наші здобутки виявилися такими ефемерними і що їх так легко можуть забрати.
У Константіноса Кавафіса є хрестоматійний вірш, що якнайкраще ілюструє сьогоднішню атмосферу в середовищі моїх друзів і знайомих:
В очікуванні варварів
— Кого ждемо, на форумі зібравшись?
Варвари мають прибути сьогодні.
— Чому така бездіяльність в сенаті?
Чому сенатори сидять і не ухвалюють законів?
Бо варвари прибудуть нині.
Навіщо нам тепер законодавство?
Коли прибудуть варвари, вони встановлять нам свої закони.
— Чому наш імператор так рано прокинувся,
на троні возсідає, біля брами міста,
так урочисто, навіть одягнув корону?
Бо варвари прибудуть нині
Тож імператор жде прийняти
їхнього вождя. Навіть зготував
пергамент, щоб вручити. Там
списані численні титули, поштиві імена.
— Чому два наші консули і претори виходять
у пурпурових і розшитих тогах нині,
чому браслети з аметистами вдягли,
а ще сяйні перстені зі смарагдами ясними,
чому несуть сьогодні коштовні скиптри,
оздоблені чудово сріблом-злотом?
Бо варвари прибудуть нині,
а це засліпить їх.
— Тоді чому шановні ритори не прийдуть, як звичайно,
мовити відозви, говорити те, що належить?
Бо варвари прибудуть нині,
а вони нудяться від красномовства та орацій.
— Чому раптово здійнявся цей неспокій та
cум’яття? (Якими серйозними зробились лиця).
Чому так швидко спорожніли вулиці та площі,
і повні дум, усі вертаються додому?
Бо ніч настала, а варвари ще не прийшли.
І дехто, прибувши з-над кордонів,
каже, що варварів вже більш немає.
Що з нами станеться тепер, без варварів?
Були ці люди хоч якоюсь рóзв’язкою.
(переклад Маркіяна Філевича)
Андрій Бондар
