Верховну Раду можна привітати з успіхом – вона напрочуд переконливо довела відсутність політики в Україні. Після вересневих парламентських спектаклів навряд чи знайдеться ще бодай один глядач, згодний і далі фінансувати своїми податками таке дійство.
Українці, зрештою, й без додаткових нагадувань давно уже готові до того, щоб назавжди звільнити принаймні третину всенародно обраних акторів – без огляду на їхній політичний колір. Ще на референдумі 2000 року люди дали ясно зрозуміти, що 300 депутатів – більш, ніж достатньо.
Окрім цього, щоправда, всенародний холостий постріл дев’ятирічної давнини показав ще й те, наскільки обмеженою є можливість українців втілити таке своє бажання у реальність. Проте є й інша стіна, на яку це бажання натикається, і закладена вона у самій виборчій системі.
В такому вигляді, як вона практикується і в нас, і в цілому світі, ця система фактично гарантує парламентарям повну політичну безвідповідальність. Безумовно, кожна окрема політична сила змушена відповідати перед виборцями раз у п’ятирічку. Але це – усе.
Якщо ж депутати здискредитують себе, як політичний клас загалом (що, власне кажучи, ми й спостерігаємо сьогодні), це їм нічим не загрожує – так чи так, їх залишиться 450. З чисто прагматичної точки зору, це нонсенс, бо якраз скорочення штатів є природною реакцію на неефективну роботу.
Можливості ж реакції, які виборча система пропонує українцям, зводяться до таких самих холостих пострілів, як і референдум-2000. Депутати не мають приводу боятися ані неявки громадян на вибори, ані зіпсованих бюлетенів, ані голосування "проти всіх".
Поза межами жанру political fiction усі ці види електорального протесту приносять той самий результат – жодного.
Однак вже те, що неявка громадянина на вибори по суті прирівнюється до голосування "проти всіх", виглядає дещо нелогічним.
Адже це – дві абсолютно різні позиції. Якщо у першому випадку можна говорити про те, що людині байдуже чи будуть її інтереси представлені у парламенті, то у випадку другому, маємо справу з цілком активним голосуванням.
Вже сам прихід людини на виборчу дільницю свідчить про те, що вона сприймає і приймає механізм представницької влади та бажає взяти у ньому участь. І зовсім не її вина, що у списках, які їй пропонують для підтримки, немає представника, який би дійсно відповідав її уподобанням.
Для того, аби засвідчити його відсутність своїм голосом, громадянин де-факто змушений зректися свого права на представника у владі. Така виборча система ставить виборця у доволі абсурдне становище – мовляв, якщо хочеш бути представленим, то обирай із того, що пропонують.
Насправді це – серйозна демократична лакуна. Одна з багатьох. Звісно – будь-яка демократична система далека від ідеалу. Але саме цю лакуну цілком можна заповнити, до того ж без шкідливих, а з виключно корисними наслідками.
Для цього достатньо лише реформувати виборче законодавство так, аби пункт "проти всіх" відгравав точнісінько таку саму роль, як і будь-який інший пункт у передвиборчих списках.
Набираючи достатню кількість голосів для подолання прохідного бар’єру, він відправляв би у парламент "мертві душі": відповідна кількість місць залишалася б просто незайнятою.
Іншими словами, йдеться про те, аби надати пунктові "проти всіх" статус повноправного кандидата на парламентських виборах і дозволити йому по-справжньому обиратися.
Здавалося б – реформа зовсім невелика, бо співвідношення обраних політичних сил у Верховній Раді і умови їхньої співпраці все одно залишалися б незмінними незалежно від кількості "мертвих душ". Однак якщо дивитися глибше, то вона б надала відносинам народу з парламентом якісно нового формату.
По-перше, заповнилася б означена вище демократична лакуна. Той, хто голосує "проти всіх", вже не втрачав би свого природного права бути представленим у ВР. Місце його представника просто залишалося б пустим – як мовчазне свідчення того, що запропонований на виборах товар не відповідав смакам самого виборця.
По-друге, замість холостих патронів народ отримав би у свої руки цілком дорослу зброю для дієвого контролю над парламентом і його кількісним складом. Питання щодо того, скільки ж депутатів потрібно Україні, було б знято раз і назавжди – це вирішував би сам народ раз у п’ять років.
По-третє, незайняті крісла у Верховній Раді стали б для нардепів серйозним нагадуванням про їхню реальну відповідальність перед українцями. Парламент, над яким постійно висів би дамоклів меч різкого скорочення штатів, отримав би вагомий привід, аби підвищити рівень своєї політичної культури і з театру абсурду перетворитися таки на місце роботи.
До того ж, такий підхід до вирішення цих проблем має декілька суттєвих переваг над популярною нині ідеєю сталого скорочення кількості депутатів до 300. Окрім очевидної переваги у гнучкості, така реформа мала б мати набагато більше шансів на затвердження самою ВР.
Адже одна справа – самовільно назавжди відтинати собі 150 голів, і зовсім інша – надати виборцям можливість періодично проводити більш м’яке хірургічне втручання у депутатський корпус. Тому, за великим рахунком, цю ідею навряд чи можна вважати більш фантастичною, аніж ідею перманентного скорочення.
На жаль, сьогодні можемо лише гадати, скільки б відсотків на парламентських виборах міг набрати пункт "проти всіх", якби він був у прямому сенсі цього слова прохідним.
Не доводиться сумніватися хіба що в тому, що відсоток його "прибічників" був би набагато більшим, аніж за його сьогоднішнього статусу звичайної демократичної декорації.
PS: Насамкінець додамо, що попри позірну нестандартність ідеї присвоїти пунктові "проти всіх" кандидатський статус, вона – не така уже й нова.
Цю пропозицію колись озвучували і Юрій Гончаренко, і Дмитро Шаповалов. Однак цей ідейний островок регулярно тонув у просторах Інтернету, і лише теперішня бурхлива бездіяльність Верховної Ради змусила його виринути знову у вигляді цієї статті.
Данило Мокрик
