Реакція українських політиків щодо заяви, яку зробив два дні тому президент РФ свідчить про смисловий дефолт, який сьогодні характерний для нашого правлячого класу в цілому.
Якщо б цього дефолту не було, то замість коментарів ми вже мали би вимальований контекст ситуації, в якій була зроблена ця заява, контекст, в якому сьогодні перебуває і сама Україна і весь пострадянський простір.
Формально звернення Президента РФ – це звернення до Президента України, але по суті — це звернення до українського народу. Це намагання відділити погану владу від хорошого, братського, дружнього народу, розсварити народ і державу. Цим займається еліта РФ уже не один рік. Вона стверджує: Влада – погана в Грузії, в Україні, тепер буде, мабуть, і в Білорусії, але народи там – хороші, оскільки наші, тобто радянські.
"Наш народ" — це такий імперський чи постімперський комплекс. Народ в колишньому СРСР для Кремля і досі "наш " але влада у нього інколи чужа, погана. Звідси випливає висновок: хорошому народу потрібна інша, хороша влада. Люди які знають, яка влада хороша для тієї ж України знаходиться відповідно в Москві.
В Кремлі впевнені, що в пострадянських країнах і особливо в Україні політики більш прозахідні, ніж народи. Тому саме через апеляцію до народу Медведєв і Путін намагаються прив’язати до Росії як Партію регіонів, так і інші полупроросійські й псевдопроросійські сили, нагадати, звідки "ростуть ноги" їх електоральних успіхів.
Звернення Медведєва яскравий приклад такої політики. Таким зверненням, "закидом" в публічний український простір проблеми кризових відносин РФ і України, роздмухуються звинувачення нинішньої української влади в усіх кризах, які тільки можна уявити, включно з Карибською.
Звернення до народу "поверх" діючого президента, (хоча формально звернення нібито до нього), "поверх" політичних еліт Україні, "поверх" кандидатів в президенти має на меті змінити основний порядок денний президентських виборів, зробити з них референдум з недовіри збанкрутілому "прозахідному курсу" помаранчевих і довіри новому проросійському курсу.
Якщо це вдасться, то тоді кожного наступного разу у нас вже будуть не вибори, а референдум з довіри до тих політиків, які "підв’язалися до теми" і поклялися проводити політику Кремля. Це також і тест на лояльність, спроба оплести мережею зобов’язань майбутнього президента України.
На жаль, дехто вже пройшов цей тест із надзвичайною швидкістю і високими балами.
Але за цією зовнішньою оболонкою, за цим реєстром звинувачень і образ, претензій, які стояли в відеозверненні президента РФ проглядається і серйозніший зміст і більш серйозні речі.
Смисл сучасної російської внутрішньополітичної епохи, а відповідно і вся легітимність політичного режиму Путіна-Медведева будується на "прєодолєнії" наслідків "лихих 90- рр." із їх – демократизацією, приватизацією, лібералізацією, деімперіалізацією і т.д. Тобто завдання на 2010 рік і для Росії і для всіх пострадянських країн(саме так), – це подолати, забути деімперіалізацію 90-х років, анулювати ціле 20-річчя імперського відступу, деімперіалізації, дезінтеграції, декомпозиції пострадянського простору.
Зовнішньополітичний пріоритет Кремля – узяти реванш за Біловіжжя 91 року, розібратися з "прозахідними", "євроорієнтованими", "біловезькими державами" , які виникли після Біловезької пущі, після референдумів по незалежності, які були в Україні і в інших країнах пострадянського простору.
Не випадково, що Медведєв вискочив зі своїми претензіями з відеоблоггів напередодні святкування 18-ї річниці Незалежності України . Це намагання підвести рису під 20-річчям розпаду СССР, під тим періодом, який розглядається в Росії як геополітична катастрофа. І який в Україні розглядається як момент виникнення незалежної суверенної державності.
Отже питання тут полягає в різниці трактування лише однієї сторінки історії оскільки саме тут кардинально різні історичні оцінки одного і того ж періоду. Для когось – це траур, а для когось – це народження.
Показово, що це послання формально адресовано Ющенку — він узагальнююча фігура для геополітичних неврозів і психозів, пов’язаних з геополітичною катастрофою початку 90-х років, в оцінці російської влади. Нинішній президент України – в очах Медвєдєва є особою, яка підсилює, підкреслює "родову травму" нинішнього політичного класу РФ, травму розпаду СРСР та революційних подій на пострадянському просторі середини 2000-х років
Але лист Ющенку — це виклик не тільки Ющенку, як це кажуть деякі коментатори, а всім українським елітам, які є сьогодні, які були вчора, які утверджували Україну на протязі 18 років з її всіма стратегічними курсами і ресурсами. Це виклик всім партіям і політичній системі України.
Якщо Партія регіонів думає, що це грає на їхню перемогу й очікує відповідні економічні бонуси, то помиляться. Тому що основний меседж цього послання, в тому, що Україна має право на існування як незалежна держава, тільки якщо вона буде тільки у сфері впливу Росії.
На курс більш-менш самостійний, Україна не буде мати права не кажучи вже про курс до НАТО чи ЄС. Оскільки у зверненні є закид і про складності, які є в російського бізнесу в Україні, то зрозуміло, що узгоджувати треба буде не тільки зовнішньополітичний, але і внутрішньополітичний курс, економічну політику.
Вибір моменту для проголошення великого наступу на Україну, який буде тривати принаймні всі 2010-ті роки, виходить із того, що РФ вважає, що Україна зараз – це слабка країна, її державність неефективна, еліти розколоті, слабі, партіям немає довіри. Народ перестав вірити в державу, а тому можна звертатися до цього народу, демонструючи, що є інша влада, є інші альтернативи — геополітичні й історичні. З точки зору Москви ситуація назріває така – Україна або ніяка, або російська.
Уже зараз РФ претендує на право вето щодо курсу української державності. Установити цю норму є завданням РФ на президентські вибори в Україні 2010 року. Ніякої багатовекторності, не кажучи вже про західний курс, західноцентризм, НАТО, у Кремлі для України не передбачають. Тільки курс, який буде влаштовувати РФ. Оцінку цьому курсу, його легітимність, буде визначати тільки Кремль.
Це загроза непроголошеному консенсусу еліт, який панував в Україні всі останні 18 років. Цей консенсус полягав в, тому що за наявності при владі як противників, так і прихильників вступу України, наприклад, до НАТО, всі розуміли, що потрібно мати дистанцію і до Москви.
Дистанціонуватися від Вашингтону, Брюсселю, але мати дистанцію і до Москви. В такій дистанційності вбачалися "певні хоча і неповні" гарантії проведення самостійного зовнішньополітичного курсу. Дистанціювання від Москви це те, що визначало основний вектор навіть за багатовекторності.
Певне дістанціювання від Москви і європоцентризм України – це те, що визначало основний історичний вектор української державності за 18 років новітньої незалежності.
Але зараз постає загроза навіть і такій багатовекторності і такому багатовекторному курсу.
Так що оптимізм тих політиків, які думають, що вони зможуть, після того як прийдуть до влади, балансувати між сходом і заходом як це вдавалося робити в 90-ті роки українському керівництву, не виправданий.
Виходячи із загального контексту нинішньої російської внутрішньої і зовнішньої політики можна чітко зрозуміти, які завдання ставить перед собою керівництво РФ щодо України на найближчий період.
Перше,— не просто привести до влади проросійські політичні сили, але зробити більше проросійською Партію регіонів.. "Русифікація регіонів" необхідна оскільки в них існують групи, які схиляються до загравання як із Заходом європейським так і із Заходом України, тобто хочуть хоча би відносно збалансувати зовнішню й внутрішню політику.
По-друге, — змінити формат Януковича, як кандидата в президенти, повернути його в той формат, який був між першим і другим туром 2004 року, зробити його глашатаєм проросійських політичних сил, прив’язати до "кремлізму" черговими передвиборчими авансами і анонсами.
Логіка анонсування полягає в тому, що якщо народ дійсно проголосує за Януковича як проросійського лідера, то тоді в будь-який час російське керівництво зможе говорити, що це вибір народу, який хоче бути союзником Росії. В цьому випадку поле для маневру Януковича –президента буде значно обмежене.
Третє, підсилити, а також створити умови, щоб, так звані ліворосійські політичні сили мали пакет влади і вплив у майбутній комбінації влади, щоб вони зліва, із російського флангу давили на того ж Януковича, якщо він буде Президентом.
Якщо ситуація в Україні буде йти за іншим, "прозахідним" сценарієм, а по суті проукраїнським, російське керівництво може стати на шлях провокування розколу України. Для цього Росія може відкрито підтримати "народ Юго-востока" України за принципом "хай Захід забирає Західну Україну – це буде Мала Україна, а Великої України не буде, — "восток не отдадим".
Єдине, що можна протиставити цьому розвитку подій, це консолідація всього суспільства.
Українське суспільство знову може об’єднатися на засадах Європейського майбутнього, на входженні в європейський клуб націй як на ідеології, але для цього потрібно, щоб народ відновив віру в державу й державність, отримав реальний дивіденд від незалежності.
І отримати його він може тільки від власної еліти, яка повинна поділитися статками, заробленими саме на незалежності. Еліта повинна поділитися з народом своєю реальною владою, щоб народ повірив і своїй владі і собі, в свою державність і у своє майбутнє. Тобто потрібно терміново проводити реформи, вводити справедливі суди, гарантувати майнові й соціальні права громадян, тощо.
Потрібно підсилювати владу, і думати про проект "Незалежність-2", оскільки незалежність, яку Україна отримала в 91-му році, незалежність від СРСР, а не від Росії, себе вже вичерпала. Це важкий шлях, але його альтернативою є ведмежа любов.
 |
Вадим Карасьов Директор Інституту Глобальних Стратегій
