У Львові гостював француз, професор політології Сорбони. Три дні він провів у ретельній обсервації всього, що потенційно хоче вступати в Євросоюз. Дорогою на летовище він запитав мене: «Слухай, а у вас взагалі є держава?».
Фото з сайту www.gazeta.sebastopol.ua
Гуляй-поле у крові
Ми, мешканці країни, зсередини цього ніколи не побачимо. А навіть якщо й побачимо, то відмовимося усвідомити це. Та кожен, хто об’єктивно, без жовчі та єхидності, гляне на той простір, який оточує нас, миттю вхопить дух і принцип бездержавного анархізму, який витає повсюди. Всього за три дні, один із яких був дощовим, Ніколя (людина з іншої системи координат) це миттєво вхопив. Прапор, герб, гімн із передсмертним текстом, кордон по периметру країни — все це неодмінні атрибути державності, і вони в нас начебто є. Але всіх цих атрибутів замало, щоб територія, опарканена державним кордоном, функціонувала як держава, як єдиний організм. Щоб люди, які населяють цю територію, ідентифікували себе як громадяни. Повертаючись із летовища, я побачив напис на щойно побіленому будинку: «Іра, я тебе люблю. Назік». В цей час Ніколя уже був, мабуть, у небі, і саме туди я ствердно відповів: «У нас нема держави. Нема зараз. Не було історично. І навряд чи колись буде».
Я продаватиму петрушку і шкарпетки біля Оперного театру — тому що я хочу, і ніякі органи влади мені не указ. Я посеред середньовічного архітектурного ансамблю зведу залізобетонну халабуду — тому що я не тільки хочу, але й маю всі дозволи. Своїм працівникам я платитиму скільки хочу і коли хочу. Дотримуватися елементарних норм вихованості й звичайного людського співіснування не буду — тому що не завжди хочу, а найчастіше просто не до того. І хоча б інколи думати про права й потреби ближнього — принципово не хочу. Україна для мене — це назва країни, в якій я живу. Живу Я!
Це не гротеск і не згущене перебільшення. Цю ілюстрацію я назвав би духом, чи навіть імперативом нашого рутинного повсякдення. Будучи лібералом за суттю, я абсолютно не потребую моделі суто національної держави. Але ж цій країні потрібна просто-напросто держава як така! Суспільство мусить бути організованим і регульованим, якщо воно не хоче бути стадом. Тому потрібна держава як дієвий інституційний моноліт, аби всі ми не почувалися підвішеними у планетарному просторі й відданими самим собі на виживання, бо саме звідси народжується пофігізм. Зрештою, особисто мені потрібна держава як управа, як надійний регулятор усіх різновидів взаємостосунків — моїх стосунків із хамами, лінивими чиновниками, несумлінними бізнес-партнерами та й просто неадекватними людьми. Оскільки люди за своєю природою є істотами більше злими, ніж добрими, а я патологічно не здатен захистити себе кулаком, — мені потрібна держава як гарант моїх і їхніх прав, моєї і їхньої сфери. Мені потрібна держава як система, в якій мільйони приватних життів та характерів (включно зі мною) об’єднаються надідеями та надінтересами, адже навіть найбільший ліберал мусить мати хоча б якийсь регламент. Чудово розумію, що це дуже млосно — жити сам за себе і сам для себе, і цю млосність я щодня бачу в очах тих, хто зажерся. Саме тому кожен день життя в цій країні посилює дух бездержавного анархізму, коли всім на всіх начхати, коли за умов відсутності держави кожен живе так, як може. Чи, точніше, як совість (останній регулятор, який залишився) дозволяє. Отож, коли кажуть, що держава — це ми, то зразу стає все зрозуміло, чому ми живемо у такому, вибачте…
Нелегітимна Україна
До чого я веду… Україна як держава з багатомільйонним населенням не має ніякої перспективи. Даруйте, але не бачу майбутнього, жодного. Повна безсистемність усіх влаштовує, бо так легше для соціуму рівня нижчого за середній і трохи вищого за плінтусний. І дуже помиляються ті патріоти, які нарікають, що держава розвалюється. Вона вже розвалилася, ще не поставши. Причому безповоротно. Бо в Україні за всі 18 років державності не було і немає критичної маси населення, готового добровільно жити в системі. Поняття «держава» відсутнє у головах людей.
Тут не йдеться про мазохістичну покору державному апарату примусу. Ідеться про банальне упорядкування всіх систем життя. Про чітку логіку, як у комп’ютері: кожна ситуація автоматично запускає алгоритм вирішення. Кожна людина, в якої прорвала труба, живописно прочитає лекцію, що таке держава і чи є вона. А особливо про державу багато цікавого можна почути від людей, які тратять місяці на різноманітні дозвільні документи. Я вже мовчу про підприємців, які є становим хребтом держави, — ті давно вже почуваються імплантованими в доісторичну феодальну добу. Скільки судів — стільки рішень. Скільки чиновників — стільки й суб’єктивних думок про одну й ту ж проблему. Скільки депутатів — стільки й вузькоегоїстичних лобі-інтересів.
Держави не-ма-є. І, зверніть увагу, зовсім невипадково ключові стовпи держави — нелегітимні за суттю. Гарантом Конституції є президент, який обійняв посаду внаслідок антиконституційного, антиправового третього туру виборів, а зараз має критичний рівень довіри у народу. Парламент теж нелегітимний, оскільки він розпущений тим же президентом і ним же назад «спущений». Уряд також нелегітимний, позаяк після юридичного переформатування коаліції не пройшов процедури переобрання. Влада на місцях нелегітимна з погляду електоральної підтримки громад. Інакше як пояснити той парадокс, що у міській та обласній радах правлять бал ті політичні сили, які наразі мають удвічі-втричі-вчетверо менші рейтинги, ніж на момент останніх виборів. Куди глянь — легітимністю, ні юридичною, ні політичною, навіть не пахне. Ні на найвищому державному рівні, ні на найнижчому самоврядному. «Легітимність — це морально-психологічне сприйняття влади громадянами, визнання її права здійснювати управління соціальними процесами, згода, готовність їй підпорядковуватися» — так гласить словник і цим ставить жирну крапку в дискусіях про те, чи легітимну владу ми маємо на всіх рівнях.
Що найрозпачливіше, нелегітимною є сама держава. Всі ми живемо у країні, де людина свідомо ухиляється від сплати податків, свідомо не виконує державних приписів, свідомо плює на закон і не має з цього приводу жодних докорів сумління. У крові сучасного українця відсутнє інстинктивне відчуття, що він робить щось незаконне, щось не так. І це — правильно. Оскільки теперішня українська держава спрямована проти людини, є неуважною до неї, паразитичною, фіскальною, то чого іншого чекати від людини, в якої й без того егоцентричний анархізм ллється за край?
А за що її любити, Україну?
Французькому професорові Ніколя дуже легко було говорити про Україну з позиції цинічного спостерігача. Для більшості з нас, дякувати Богові, держава — це не Україна. Але, як не крути, Україна — це держава, хай навіть зародкова. Ненавидячи державу, ми трохи не любимо Україну, і це логічно. Живучи в недодержаві, у недокраїні, недосуспільстві і розуміючи, що наша доля міцно прив’язана до всього цього, конче мусимо шукати конструктиву принаймні для себе, аби переконатися: ця країна — моя. Українці звикли шукати цих конструктивів у минувшині. І це перетворюється на примітивну шароварщину насамперед тому, що минуле України убоге на національні політичні тріумфи. Минуле має надихати сучасників, а не засмучувати. Якщо минуле не змушує пишатися успіхами нації і не мобілізовує на нові звершення — то навіщо його іконізувати? Властиво, що нам робити зі своїм лузерським минулим — це основний виклик для нації теперішньої.
Минуле України бездержавне, і це постійно ставитиме питання, чи здатні українці мати свою самодостатню державу взагалі. Недарма українці себе називають найбільш гнобленою нацією в світі. Це свята правда, адже сильних не гноблять. Код бездержавного невільника, який стільки століть бідував на найродючіших ґрунтах у світі, відлунює понині. І таке враження, що українська держава існує тільки тоді, коли нею марять, коли її виборюють. Тільки-но мрія українця згасає, а шуфля національного будівничого мандрує у стодолу на ніч — українська держава зникає як явище. В українському варіанті державотворчість — це гуманітарний процес, якому протипоказана реалізація. Можливо, тому й маємо те, що маємо. Не здатні ми мати свою державу, так виглядає. І не здатні її творити вже навіть тоді, коли маємо її атрибутивно. Це перше пояснення, чому Україна-2009 не є державою.
Утім, ми живемо тут і зараз. І перед кожним із нас стоїть власний вибір: бути просто обивателем чи громадянином? Зізнаймося, в нас перемагає обиватель, життєвий простір якого формує шлях від дому на роботу й на базар. Може, ми б любили державу — якби вона була уважна до нашого життя і дозволяла (у кращому разі — допомагала) самореалізовуватися. Через відсутність інституційного об’єкту громадянської любові українці породили свій автентичний взірець патріотизму — ірраціональний, інфантильний. Любов до України — це звучить чудово. Але це любов до мрії. Це любов дитини до матері, яка щойно цю дитину відшмагала. Це любов бездіяльна, така собі константа. Люблю Україну за те, що це Україна. Це не мотивована любов, не вдячність, не переймання спільним майбутнім. Це застигле, статичне почуття. Мертве.
У політології є термін "абсентеїзм" — на означення людей, які принципово ухиляються від участі у виборах, ширше — від своєї участі в житті держави. Ми стали абсентеїстами тому, що правильно вловили відсутність держави. Це лише початок. Абсентеїзм стане діагнозом усіх розумних людей, які живуть в Україні. Кожен буде крутитися, як може, махне рукою на політику і політиків. Бо як це розумна людина може любити державу, яка не любить її? Хто звик до взаємності у почуттях, у того з Україною ніколи нічого не складеться. Так, ми маємо всі атрибути держави, ми маємо державну машину, державний апарат — все те, що існує як форма без змісту. У формулі української держави бракує однієї, але головної компоненти — нас.
…Вчора отримав від Ніколя емейл: «Долетів добре. Львів супер. Є на що подивитися. Місто трошки брудне, але це багато де є… Стосовно того, про що ми говорили в таксі та на летовищі, то у вас ще багато часу попереду».
Остап Дроздов
