Ця правда потрібна передусім нам. Вона має визволити нас від наших страхів – перед «комуністами і сталіністами, москалями і жидами, запроданцями і манкуртами», допомогти проявити своє справжнє людське обличчя.
Фото зі сайту ru.wikipedia.org
100-річчя від дня народження Степана Бандери і 80-літній ювілей створення ОУН в Галичині відзначають з усією величчю провінційного розмаху. Пам’ятники та пам’ятні дошки вождю, біл-борди і настінні плакати з різноманітними переможними гаслами, конкурси для школярів і ювілейні значки для ветеранів, тиражування міфів у видавництвах і на шпальтах газет.
Ефект «відтиснутої пружини». Його можна зрозуміти, адже упродовж комуністичного півстоліття все це було заборонене. Пам’ять про ті часи зберігалася в еміграції та родинних переказах, як противага до комуністичної брехні і пропаганди. Але будь-які усні перекази, в міру віддалення в часі від тих подій, в силу вимирання очевидців і через обмежений доступ до документів, мають схильність до міфологізації і містифікації. Поневолені народи мають право на творення своїх міфів і містифікацій, зокрема, коли це стає елементом їхньої патріотичної і героїчної ідентичності. Таким елементом була бандерівщина для більшості західних українців у період радянської окупації. Гірка правда замовчувалась, щоб не «підспівувати» окупантам, солодка правда передавалася пошепки на вухо, від чого набирала містифікованих рис таємного знання і остаточної істини.
Однак це тільки теоретично, бо на практиці люди ніколи не забули про шкоду, посередньо принесену бандерівщиною, і кривду, завдану безпосередньо окремими бандерівцями. Тому в більшості сіл до незалежності не вживали терміну УПА, а говорили просто «партизани», «бандерівці», «банда». На сьогодні цей підхід теж не втратив актуальності, тож немає сенсу безоглядно ідеалізувати бандерівщину і героїзувати бандерівців.
Майже на кожне бандерівське «слава» ми зможемо почути антибандерівське «ганьба».
Так, за ІІ Речі Посполитої була мужня боротьба за національне визволення (як би хто не трактував цей термін), було пробудження і самоусвідомлення русинсько-галицького населення, мозольна розбудова інтелігенцією інститутів, що могли б згодом стати державними. Честь і хвала трудівникам цієї важкої ниви. Війна перервала їхній шляхетний труд і понівечила паростки розбудови національної і державної свідомості. Потім були перші москалі, котрі, замість очікуваного визволення, принесли відчуття жаху і породили у серцях спрагу помсти. Далі — гітлерівці, які притягли з собою високі цивілізаційні і технічні здобутки, а разом з ними і філософію дуже низької вартості людського життя. Чи німці не хотіли чути ні про яку українську державу, чи тільки про «бандерівську», ми нині не знаємо, бо німцям швидко довелося піти. Знову йшли москалі — зміцнілі, знахабнілі і розізлені — від яких уже було відомо, чого чекати. І знову відчайдушна спроба боронитися зі зброєю в руках, базована часто не на раціональних підставах, а на національному романтизмі і юначому ідеалізмі.
І ось тут виникає питання: чи в цій ситуації ОУН мала право в ім’я своєї боротьби і своїх ідей наражати на смерть чи на нещастя мільйони селян, інтелігентів, духовних осіб тощо, котрі не були ні членами, ні часто й прихильниками цієї організації? На якій підставі бандерівці проводили мобілізацію молоді до партизанських загонів чи до підпілля, коли це є прерогативою офіційних збройних сил? Тим більше, коли мова йде про «мобілізацію» під страхом смерті чи внаслідок обману — покладання безпідставних надій на Америку й Великобританію, роздавання голослівних обіцянок, що «ми переможемо». Адже не було Інтернету й телебачення, сидячи в криївці десь у Карпатах чи під Львовом, залишалась надія тільки на розум і поінформованість командирів. Задаючи всі ці питання, я не маю на увазі юридично-правових аспектів, я говорю про почуття відповідальності — перед Богом, перед народом, перед людиною.
Від теорії бандерівщини ще гірше виглядає бандерівська практика. Не важко було передбачити, що масові вбивства цивільного польського населення викличуть акти помсти проти безборонних українців відразу і міжнародне засудження в майбутньому. Партизанські вилазки проти переможної Червоної армії, що перла на Захід, мов танк, були приречені призвести до масових арештів, катувань і ув’язнень місцевого населення, як і ліквідація партійних працівників нової влади була доброю нагодою для масових депортацій на Схід. А яку мету переслідувало стріляння в спину німецьким солдатам, що відступали через ліси і гори, під тиском радянських фронтів?
Та найгірше — це вбивство представників власного народу. Звичайно ж, було чимало людей, котрі щиро і свідомо підтримували націоналістичне підпілля, чим могли, ризикуючи життям і добробутом. Але більшість все ж допомагали з примусу, в силу драматичних обставин, опинившись між молотом радянської влади і ковадлом бандерівщини. Хто чинив хоч найменший спротив, того вбивали. Убивали селян, що йшли на співпрацю з новою владою, не переймаючись тим, що для багатьох це був єдиний спосіб, щоб заробити на хліб чи й уникнути вивезення в Сибір. Убивали жінок за інтимний зв’язок з «ворогами», хоч питання любові й створення сім’ї належать до компетенції Бога і Церкви, а не армії й організації. Але найбільше убивали за так звану «зраду». «Так звану», бо зрадниками часто вважалися ті, хто не хотів йти в ліс чи давати їжу й одяг, хто відмовлявся виконувати певні ризиковані доручення, хто боронив від посягань спраглих сексу партизан гідність свого жіноцтва чи просто був ще зі старих часів у неприязних стосунках із котримось із партизан-односельчан. А якщо навіть і доносив новій владі, рятуючи родину й себе чи задля помсти за убитого бандерівцями родича — хто був його суддями?
Запитаю ще раз — хто дав право партизанам (неформальним воєнізованим угрупованням) судити «за зраду» цивільне населення, яке їм не присягало на вірність? Чи бандерівська СБ була судом, визнаним міжнародною спільнотою, якоюсь державою чи власним народом? Немає таких даних.
Звичайно, було б несправедливо звинувачувати бандерівців у всіх тодішніх бідах західноукраїнського населення — «москалі» і «стребки» були ще гіршими стервами, злочинцями і садистами без ідеології і принципів. Але ж бандерівці претендували на роль «своїх». Так, як нині претендують на роль героїв «без помилки й без докору». Та, на жаль, це не так.
Тож нині, на вісімнадцятому році державної незалежності, обидві ці правди ми повинні переповісти собі знову і вже вголос. Байки і легенди потрібні дітям, а дорослим потрібна правда. Правда, яка повинна нас визволити. Визволити, зокрема, з оманливої риторики тих політичних шахраїв, які, використовуючи старі міфи, хотіли б постати перед нами, як «національні провідники», що володіють старим таємним знанням, а відтак, і остаточною істиною. На перепоні їм можна поставити тільки чисту правду, а для цього ми повинні зняти з бандерівщини пелену комуністичної пропаганди і націоналістичної контрпропаганди. І показати її людське обличчя — героїчне в індивідуальному вимірі, але трагічне у загальному; прекрасне у своїх намірах, але жорстоке у своїй дійсності; зворушливо ідеалістичне і безсоромно цинічне.
Ця правда потрібна передусім нам, мешканцям західної частини української держави, безпосередньо чи посередньо причетним до цієї історії. Вона повинна нас визволити від наших страхів — перед «комуністами і сталіністами, москалями і жидами, запроданцями і манкуртами» та іншими демонами зраненої свідомості — і допомогти нам проявити своє справжнє людське обличчя. Це обличчя, не перекошене від ненависті і не спотворено від болю, повинні побачити всі наші співгромадяни, що живуть на схід від Збруча. При умові, що ми хочемо жити з ними в одній країні, як один народ, не нав’язуючи одні одним свої версії історії.
Адже з огляду на майбутнє правда про наші вини і помилки є не менш важливою від правди про наші страждання.
Володимир Павлів
