Здавалося б, що дрімуча епоха антиукраїнської істерії канула в минуле. Ну, принаймні на такому примітивному рівні, як то проголошувала ліва соціалістка, добре знайома з Леніном, який зважав на її думку.
Брошура Рози Люксембурґ «Die Russische Revolution» була перекладена різними мовами. І ось які цікаві відкриття зробила полум’яна революціонерка: «Український націоналізм в Росії – це щось абсолютно відмінне від, скажімо, чеського, польського або фінського націоналізму. Це тільки каприз, божевілля кількох десятків дрібних буржуазних інтелігентів, що не має жодного коріння в економічних, політичних або психологічних відносинах країни. Він не має жодних історичних традицій, оскільки українці ніколи не були нацією, не мали ні свого уряду, жодної або національної культури, за винятком реакційних, романтичних поезій Шевченка. Це те ж саме, якби одного прекрасного дня жителі Баварії забажали б створити нову нижньонімецьку націю і уряд!»
До декомунізації було десятки й десятки вулиць Рози Люксембурґ, і, думалося, слід по ній справедливо пропав. Але ж ні. Діло Рози живе і не вмирає.
Недавно мені прийшло запрошення від німецького посольства в Києві. Захід відбувся 25 січня і називався «Перевідкриваючи Розу» – «Rosa-Luxemburg-Stiftung»:
«У часи СРСР вона хоч і була вписана у символічний простір українських міст, та майже не перекладалася українською, – пишеться в рекламі заходу. – Її основна праця «Акумуляція капіталу» не перевидавалася з 1929 року, а перекладач Володимир Щербаненко, вочевидь, став жертвою Великого терору 30-их рр. Перевидаючи український переклад «Акумуляції капіталу», ми хочемо нагадати про видатну соціалістку та подискутувати про її значення для нашої доби».
Тобто той факт, що мадам Роза заперечувала навіть право на існування українського народу, не зупиняє нікого. Важко навіть уявити собі, щоб в Ізраїлі хтось намагався організувати подібний захід на честь якогось антисеміта.
Можливо, для сучасних німців вона й важлива історична персона, настільки, що навіть спонсорували перевидання її праці. Але в історії світової культури є багато випадків, коли персона, дорога серцю одного народу, ненависна для другого. Це нормальна річ.
От тільки таких Роз ще доволі багато і в наш час. Російські журнали мовби ніколи й не виходили з глухого шовіністичного гето, продовжують леліяти ідею «славянскава єдінства». При чому це «єдінство» повинно охоплювати не лише росіян, українців та білорусів, а й усіх інших слов’ян, інакше всіх їх чекає загибель без постійного культурного обміну.
Можна подумати, що досі цей культурний обмін був не достатньо інтенсивним. Натомість російські пропагандисти й агітатори лякають слов’ян тим, що не тільки їхні культури без такої єдності не будуть розвиватися, а й мови почнуть занепадати без постійного переливання однієї в другу. Мовляв, таке переливання слів і виразів дуже корисне. Мабуть, як обмін слиною при поцілунку.
Особливо всюди наголошується, що без тісного єднання з Росією Україна зазнає просто непоправних культурних втрат. І знову товчеться в ступі одна й та сама мантра про наше братерство. Не впливає на це ані війна, ані всі антиросійські заходи, які відбуваються в Україні. Мовби цього нічого й не було. Томос? Ну, й що? Прийде час, українці схаменуться і повернуться в лоно Москви, бо мижебратья.
Та насправді всі завивання про українсько-російську братерську дружбу – це тільки звичайне окозамилювання на зразок підлещування лисиці до ворони, аби поцупити у неї сир. Де це братерство проявлялося? Коли вирізали упень Батурин, не пощадивши навіть дітей, чи коли забороняли мову і літературу, чи коли морили голодом і сибірами? Чи коли з такою маніякальною жорстокістю утримують в ув’язненні наших моряків та політичних в’язнів?
Цікаво, що російські шовіністи трапляються й серед вихідців з України. Один із них, доктор філологічних наук, завідувач кафедри теорії літератури і художньої культури Донецького національного університету Алєксандр Корабльов опублікував у журналі «Дружба народов» серію статей про «славянскоє єдінство», де теж доводить ту саму заяложено ще Розою «істину»: «Типичные украинцы живут известно где – в анекдотах», а поза анекдотами їх нема.
«Западный украинец» – понятие очень собирательное, его составляют вуйки (!?), бойки, лемки, гуцулы, русины, а также полищуки, литвины (!?), дулебы, бужане, волыняне, галичи (!?) и другие этносы, объединенные территориально и государственно. Правда, попасть в анекдоты удостоились только вуйки и гуцулы».
Будь-яке розривання пуповини з Москвою сприймається шовіністами як особиста образа. Недарма кум Путіна обурився, що в Києві було демонтовано пам’ятник російському полководцю Суворову: «Закликавши Суворова «на вихід», В’ятрович ‒ маніакальний борець з пам’ятками ‒ вкотре продемонстрував убогість духу та убогість розуму… У В’ятровича… декомунізація ‒ це не просто нав’язлива ідея, це діагноз. Найжахливіше, що такі ось кириленки-в’ятровичі, які знищують історичну та культурну спадщину під схвальні вигуки і ритуальні танці ура-радикалів, завдають непоправної шкоди Україні, її іміджу на світовій арені».
Під світовою ареною, мабуть, мається на увазі Росія, в якій декомунізація частково відбулася ще раніше, ніж в Україні. Тоді на карті Росії власне й зникли назви міст на честь комуністичних бонз. І я не пригадую, щоб кума Путіна це дуже обурювало. До того ж він не навів жодної причини, задля якої пам’ятник Суворову мусив би й надалі прикрашати столицю.
Чим же для України був Суворов, що мусимо його шанувати? Може, за те, що придушував Коліївщину? Чи за те, що під його керівництвом у 1778 році відбулася насильницька депортація з Криму до Азовської губернії понад 30 тисяч кримських греків і вірмен? Як у нас відбувалися всі переселення, відомо – примусово й жорстоко. Тому й не дивно, що загинуло близько половини тих переселенців.
Суворов також зробив зачистку Північного Причорномор’я і винищив ногайців. А в 1794 р. на чолі карального корпусу придушив польське визвольне повстання. А згодом А. Пушкін радісно оспіває розгром польського повстання вже в 1830-му році. І за це теж треба шанувати Пушкіна?
Трубадури російського шовінізму усі свої аргументи базують на брехні і неуцтві.
