Пам’ять про Голодомор увірвалася в простір українського національного самовідчуття тільки в роки перебудови.
Зараз важко собі це уявити, але комуністичному режиму вдавалося роками приховувати від власних громадян – навіть від тих, хто втратив близьких у роки Голодомору, навіть від тих, хто сам пережив голод – розуміння запрограмованості масового вбивства. Завіса над сценою сталінських злочинів піднімалася повільно і неохоче. Про вбивства радянських громадян стали говорити тільки наприкінці кінця 50-х – на початку 60-х років минулого століття, після виступу першого секретаря ЦК КПРС Микити Хрущова на ХХ з’їзді партії. За зловісною іронією долі, серед реабілітованих партійних діячів виявилися прямі співучасники і організатори Голодомору – Косіор, Постишев, Чубар, Любченко. Дивовижним чином залишився в живих колишній формальний глава Радянської України, зловісний кат Григорій Петровський. І він в ті роки навіть отримав від комуністичної влади звання героя соціалістичної праці, став канонічним «старим більшовиком».
Із тим, що радянські силові структури за вказівкою Сталіна та інших бандитів із більшовицького керівництва влаштовували масові репресії проти людей, громадська думка погодилася. Той, хто намагається заперечувати факт цих репресій, в сучасному світі, виглядає маргіналом. Навіть адепти Сталіна не заперечують цих репресій, тільки говорять про їхню неминучість, намагаються виправдати свого кривавого кумира.
Під час вшанування жертв Голодомору 1932-33 років. Київ, 23 листопада 2013 року
Про організованість Великого Голоду кажуть набагато менше, ніж про організованість Великого Терору. Голод у свідомості пересічного радянського обивателя асоціювався з наслідками громадянської війни і божевільної економічної політики більшовицького керівництва. Те, що його організовували спеціально, заради вбивства сотень тисяч людей, до сьогодні не є частиною свідомості. Тим важче повірити, що цей голод міг бути організований заради конкретної мети – знищення етнічних і соціальних груп, як це й відбулося під час Голодомору. Дивно, що одні й ті ж люди можуть знати про навмисне виселення сталінським режимом народів Кавказу або кримських татар – за національною ознакою! – однак не вірять, що політика більшовицького ЦК могла бути спрямована конкретно проти українців. І в цьому небажанні побачити і визнати очевидні факти – перша велика брехня у сприйнятті Голодомору.
Страх перед українським народом був головним мотивом
Але є ще одна велика брехня, мабуть, куди більш небезпечна, ніж перша. Тому що ця друга брехня стосується не російської чи комуністичної версії того, що відбувалося на українських землях у 30-і роки. Ця друга брехня пов’язана зі сприйняттям того, що відбувалося, самими українцями і навіть владою. Якщо запитати у звичайної людини, чому Сталін вирішив знищити українців, вона навряд чи скаже вам, що комуністичний вождь боявся їх. Говоритимуть про прагнення загнати селян у колгоспи, забезпечити міста хлібом, отримати зерно для продажу за кордон. Згадають про жорстоку логіку класової боротьби, яка запускала маховик більшовицьких репресій. У цьому сприйнятті мільйони українських селян, знищених Сталіним і його підлабузниками, виглядатимуть безневинними жертвами репресій, які не могли нічим загрожувати більшовизму – і були просто замучені своїми правителями.
Але це – аж ніяк не та правда, яка визначила Голодомор. Правда – це страх Сталіна. Саме цей страх перед українським народом був головним мотивом, який визначав дії диктатора.
Під час вшанування жертв Голодомору 1932-33 років. Київ, 23 листопада 2013 року
Коли Сталін писав своїм соратникам, що «ми можемо втратити Україну», він зовсім не висловлював параноїдальні підозри. Давайте згадаємо про час, коли Сталін намагався аналізувати подальший розвиток подій. Лист Сталіна Кагановичу про можливість втрати України датований 11 серпня 1932 року. З нашої сучасної точки зору Сталін вже багато років керує Радянським Союзом. Але це далеко не так. Тільки у грудні 1930-го року йде у відставку з посади голови Раднаркому наступник Леніна Олексій Риков, якого замінив сталінський соратник В’ячеслав Молотов. Саме ця дата означає всевладдя Сталіна. Із 1931 року Сталін приступає до вибудовування власної імперії. На відміну від інших радянських керівників, він – фахівець із національного питання, перший нарком у справах національностей в радянському уряді. Він не може не пам’ятати, що більшовики встановили контроль над українськими землями тільки десятиліття назад, після кровопролитної війни. І це – не Громадянська війна, як в Росії. Це війна російської Червоної армії і її поплічників в Україні проти українців. Якщо використати сучасний політичний словник – це війна проти України за допомогою «ДНР». Тільки «ДНР» тоді перемогла.
Більшість українців ніколи не підтримувала більшовиків
Сталін знає, що більшість українців ніколи не підтримувала більшовиків. Що населення великих міст під час виборів в Установчі збори голосувало за різні політичні партії Російської імперії – але тільки не за більшовиків. А населення українського села підтримувало ті самі українські народні партії, які і проголосили Українську Народну Республіку. Ці люди, що складали електоральну основу відновлення Української держави, все ще живі і хочуть працювати на своїй землі. І, незважаючи на важкі втрати часів більшовицької окупації, вони не зламані.
Сталіна переконує в цьому серія селянських повстань, які стали відповіддю на політику колективізації. Пам’ять про ці повстання ретельно приховувалася режимом. Сама можливість повстання та перемоги над авторитаризмом є його найбільшою поразкою: не випадково гітлерівці зрівняли з землею концтабір Собібор, в якому ув’язнені здобули перемогу над есесівцями, а радянська влада потім роками ігнорувала успіх цього повстання. Зло не можна перемогти, владі не можна протистояти – ось логіка і сталінського, і гітлерівського режимів. Ось що вони захищають. Ось чому приховують правду.
Так, можливо ці повстання не можна назвати ретельно організованими, велика частина з них – стихія. Це протест проти політики колективізації і варварських «хлібозаготівель». Дивуватися цьому не доводиться, тому що організовані центри селянського опору були розгромлені після більшовицької окупації України ще на початку 20-х років. Але те, що навіть після такої страшної розправи в Україні залишалися тисячі людей, які були готові до опору режиму, не могло не налякати Сталіна. Голодомор – це його свідоме рішення щодо знищення українського села як політичної та цивілізаційної основи українського народу. Те, що атаці піддалося в першу чергу село – цілком природно. Публіцисти тих часів – нагадаю хоча б написану на початку ХХ сторіччя знамениту статтю майбутнього ідеолога сіонізму одесита Володимира Жаботинського – писали про непереможність українського мужика. Вони були впевнені, що мужик переживе всіх своїх гнобителів, всіх тих, хто зазіхає на самі основи його буття, на уклад України, на її цінності.
Сталін вирішив перемогти саме цього мужика. Він вирішив заморити його голодом. Знищити. Поки цей мужик був живий і готовий до боротьби – більшовицький диктатор не міг бути впевненим у своїй владі над Україною. І у тому, що його імперія утримається.
Сталіну не вдалося перемогти, але удар був дійсно страшний. Саме цей удар призвів до цивілізаційного шоку, який торкнувся мільйонів людей. До зникнення українського життя на довгі роки, а то й на десятиліття. До страху перед українським, перед власною історичною пам’яттю. Цей удар – одна з важливих складових політичної спадщини сучасної України. Те, що заважає країні рухатися вперед. Те, що до сьогодні дозволяє співіснувати двом ідентичностям в одній країні – ідентичності українській та ідентичності радянській. Причому остання – це саме ідентичність страху.
Під час вшанування жертв Голодомору 1932-33 років. Київ, 23 листопада 2013 року
Це був удар по ворогу
Але при цьому потрібно розуміти, що удар, який був завданий Сталіним – це не удар по безневинним жертвам, які були готові змиритися з його канібальською політикою. Ні, це був удар по ворогу. Це був удар по людях, які були готові чинити опір – і були здатні до повстання. І я не сумніваюся, що чим більше історики будуть звертатися до епохи 20-30-х років, тим більше вони будуть знаходити прямі підтвердження цієї готовності до опору.
Українці споконвіку були народом повстань. Неприйняття зла, готовність до опору визначили сам розвиток української цивілізації як в Речі Посполитій, так і в Московському царстві і Російській імперії. Саме сприйняття українців як народу повстань стало головною темою у творчості Тараса Шевченка і визначило творче самовідчуття його читачів – тобто самого українського народу. І роки після краху Російської імперії – це безперервна хвиля повстань і готовність протистояти гнобителям, навіть коли цей гнобитель набагато сильніший.
Для Сталіна українці теж були народом повстань. Саме це він хотів знищити – їхню волю до повстання. Саме тому і стався Голодомор. Це було не тільки бажання відібрати хліб. Це було прагнення викрасти душу і волю. І, незважаючи на мільйони жертв, це якраз те, що не вдалося Сталіну і його наступникам. Хліб вони забрали, а ось душу і волю – не змогли.
Навіть після найстрашнішого випробування в своїй національній історії українці залишилися народом повстань. Події останніх десятиліть вітчизняної історії, обидва Майдани, вітчизняна війна проти російських окупантів свідчать про це з усією ясністю. Якби Сталін якимось дивом опинився б серед нас на Майдані 2013-2014 років, якби він побачив нащадків тих, кого він намагався заморити голодом – він би зрозумів, що безнадійно програв.
Віталій Портников
