Чинний голова правління НАК «Нафтогаз України» 48-річний Сергій Корецький є безальтернативним кандидатом на посаду прем’єр-міністра України — ймовірність його призначення оцінюється у 90%.
Про це йдеться в матеріалі «Ретроградний Меркурій для Кабміну: як підозра Стефанішиній змінила життя Свириденко і чи звільнять Федорова» журналістки Цензор.НЕТ Тетяни Ніколаєнко.
Корецький уже провів фінальні переговори з Володимиром Зеленським та навіть супроводжував президента на саміті НАТО в Анкарі, що західні дипломати розцінили як офіційну презентацію майбутнього керівника українського уряду європейським та американським партнерам.
Що відомо про Корецького
Він пройшов тривалий кар’єрний шлях у великому паливному бізнесі, розпочавши роботу наприкінці 1990-х років зі звичайної посади охоронця в групі «Континіум» відомого бізнесмена Ігоря Єремеєва. Згодом він став генеральним директором компанії та у 2013 році очолив відому мережу АЗС WOG.
Після виходу з «Континіуму» у 2018-му розвивав власні проєкти, зокрема Idealist Coffee, а з 2019 до 2022 року був співзасновником і головою правління швейцарського енерготрейдера Centurion Group SA.
Державницький етап кар’єри Корецького розпочався у листопаді 2022 року, коли його призначили керувати націоналізованими активами «Укрнафти» та «Укртатнафти». Він показав хороший менеджерський результат: якщо за попереднє десятиліття під впливом олігархічних груп компанія втратила понад 10 млрд грн, то під керівництвом Корецького за два роки отримала 40 млрд грн чистого прибутку, завдяки переведенню закупівель на Prozorro та відмові від фірм-прокладок.
У квітні 2025 року він очолив «Нафтогаз» в умовах регулярних обстрілів газової інфраструктури, виборовши посаду на відкритому конкурсі серед 62 претендентів. Кулуари наразі інтригує лише одне питання — як Корецький ділитиме повноваження зі своїм майбутнім першим віцепрем’єром Денисом Шмигалем.
==========
Тора замість Конституції
Політична завіса літа 2026 року остаточно впала. Те, що зараз відбувається за кулісами урядового кварталу — це не просто чергова масштабна кадрова рокіровка, покликана «освіжити обличчя» влади. Це офіційне, задокументоване оголошення про фінальне корпоративне захоплення залишків української суб’єктності. Поки суспільство відволікають гучними корупційними скандалами та щоденним виживанням під податковим пресом, у закритих кабінетах Банкової затверджується новий склад «Ради директорів» території. Це не державні діячі. Це топменеджери, призначені конкретним транснаціональним та олігархічним синдикатом, для якого війна — це мегапроєкт, а український народ — вичерпна балансова одиниця.
Новий Кабмін формується за принципом акціонерного товариства, де кожна ключова фігура закриває конкретний фінансовий або силовий сектор в інтересах тіньових бенефіціарів.
Сергій Корецький (Прем’єр-міністр): Чинний голова НАК «Нафтогаз України» офіційно став основним кандидатом і вже дав свою згоду очолити уряд замість Юлії Свириденко. Це фігура, яка концентрує в собі весь фінансово-енергетичний кровотік країни.
Ігор Терехов (Віцепрем’єр з відновлення): Мера Харкова розглядають на заміну Олексію Кулебі. Це прямий захід великих регіональних кланів у систему розподілу мільярдних бюджетів на «велику відбудову».
Ігор Клименко (Міністр оборони): Чинний керівник МВС готується очолити оборонне відомство. Джерела з Офісу Президента прямо зазначають, що ця рокіровка викликана жорстким незадоволенням Зеленського діями Михайла Федорова та прагненням максимально посилити й форсувати мобілізацію за допомогою випробуваних жорстких поліцейських методів МВС.
При цьому система залишає недоторканним свій слухняний «фасад» для західних кредиторів — так званих беззмінних виконавців, які збережуть свої крісла:
Денис Шмигаль — переміщується на крісло міністра енергетики (контроль рубильника країни).
Сергій Марченко — залишається міністром фінансів (збір податкових поборів).
Олексій Соболєв — міністр економіки.
Тарас Качка — віцепрем’єр з євроінтегації
Віктор Ляшко — міністр охорони здоров’я.
Тетяна Бережна — міністр культури
Реальність полягає в тому, що Корецький є прямим ставлеником потужного наднаціонального єврейського картелю, де релігійні, бізнесові та геополітичні інтереси перетинаються без жодного погодження з українським суспільством.
Майбутній прем’єр — це висуванець замкненої елітарної громади, на вершині якої стоять:
Рональд Лаудер — президент Всесвітнього Єврейського Конгресу (ВЄК). Це людина з колосальною двопартійною підтримкою в США (від Обами та Байдена до Трампа через його зятя Кушнера) і з прямим виходом на Путіна.
Давид де Ротшильд — голова Керівної ради ВЄК.
Борис Ложкін — віцепрезидент ВЄК та президент Єврейської Конфедерації України (ЄКУ), що базується в синагозі на Щекавицькій під проводом рабина Якова Дов Блайха.
Ця структура — не просто релігійне об’єднання. Це закритий бізнес-клуб найвищого ешелону, куди ви не потрапите, якщо за вас не впишуться дяді повище. Почесним президентом ЄКУ свого часу був Борис Фуксман (двоюрідний брат Олександра Роднянського; разом вони володіли телеканалом «1+1» до того, як його забрали приватівці).
До Ради цієї Конфедерації входять або тісно афілійовані з нею найвпливовіші олігархічні фігури країни: О. Керцнер, Андрій Адамовський, брати Суркіси, Михайло Бродський, Андрій Заїка, Вадим Єрмолаєв, Володимир Костельман, Гарік Корогодський, М. Гріншпон, М. Табачник, Євген Червоненко і багато
інших.
Більше того, у Раді ЄКУ фігурує Олександр Цукерман («Шугармен») разом із братом, який є прямим «касиром» Тимура Міндіча — ключової фігури у справі «Мідас» навколо багатомільйонних тіньових потоків «Енергоатому». Саме цей закритий синдикат був головним фінансовим та організаційним стейкхолдером франшизи «ЗЕ-команда» на виборах 2019 року, і він повністю зберігає свій контроль на наступний політичний цикл. Цей пул Ложкіна діє в абсолютному союзі з Віктором Пінчуком, Михайлом Фрідманом та Павлом Фуксом. Вони не просто заробляють гроші в Україні — вони призначають менеджерів для управління цією територією.
Сергій Корецький ідеально вписується в цю спадкову лінію тіньового управління. Він більше 10 років був найближчим заступником і партнером Андрія Пивоварського — близького соратника Ложкіна, який у 2014 році за його квотою очолив Міністерство інфраструктури. У 2017 році Ложкін і Пивоварський офіційно створили спільну інвестиційну компанію, де Ложкін був бенефіціаром, а Пивоварський — керівником. У нафтогазовому секторі Корецький фактично підмінив Андрія Коболєва, який так само заходив у систему як креатура ложкінської номенклатури. З цього ж інкубатора вийшли й інші «ефективні менеджери» державних монополій, такі як Олександр Перцовський («Укрзалізниця») та Ігор Смілянський («Укрпошта»).
Їхня місія однакова: створювати для Заходу та наївного внутрішнього споживача красивий фасад «корпоративного управління», поки реальний фінансовий кровотік країни викачується на користь обмеженого кола акціонерів.
Висновки
Призначення Сергія Корецького — це не просто відсутність кадрового оновлення чи помилка Банкової. Це свідомий, фінальний і безповоротний акт ліквідації Кабінету Міністрів України як вищого національного політичного органу. Це акт беззастережної капітуляції суверенної держави перед транснаціональним капіталом та глибоко ешелонованими місцевими олігархічними угрупованнями. Якщо це призначення відбудеться, ми перестанемо бути республікою. Ми офіційно перетворимося на закрите акціонерне товариство, де Кабмін виконує функцію ліквідаційної комісії.
Поки титульна нація буквально перемелюється в окопах під ударами артилерії, поки українські міста стираються в пил, а демографічний хребет нації ламається навпіл, закритий синдикат кулуарно призначає свого головного бухгалтера. Його єдина мета — остаточно перевести країну в режим жорсткої зовнішньої та внутрішньо-олігархічної адміністрації.
Для цієї групи осіб закритого клубу просто не існує таких категорій, як українська ідентичність, демографічна катастрофа, національна гордість чи історична справедливість. Для них існують лише тарифи для зубожілого населення, закриті тендери на відбудову, експортні квоти та маржинальність залишків державного майна. Вони дивляться на українців виключно як на безправне, знекровлене біологічне паливо, призначене лише для одного: генерації надприбутків їхніх монополій.
Цей уряд не виникає на порожньому місці. Він приходить на підготовлений, випалений ґрунт. Нам уже методично нав’язали репресивні закони про «мову ворожнечі» та цензуру, щоб наглухо закрити рота будь-яким незгідним журналістам чи розслідувачам. Вони вже законодавчо створили касту недоторканих патриціїв через механізм «економічного бронювання», цинічно поділивши кров на дешеву (кров безправного плебсу) і дорогу (кров членів «Клубу білого бізнесу»). Вони вже задушили залишки середнього класу драконівськими поборами на кшталт податку на OLX. Вони розгорнули безпрецедентний паспортний шантаж мільйонів українців за кордоном, сліпо копіюючи найгірші сталінські методи полювання на рабів-утікачів.
А тепер, вибудувавши ці неприступні стіни внутрішнього концтабору, вони ставлять фінальну, свинцеву печатку. Вони саджають у крісло прем’єра свого «смотрящого» за нафтогазовою енергетикою, який триматиме руку на горлі всієї економіки. А Міністерство оборони, у найкритичніший момент екзистенційної війни, віддають поліцейському генералу, щоб перетворити інституцію на інструмент посилення внутрішнього примусу та поліцейщини. Цей симбіоз корпоративного менеджера та поліцейського міністра — це ідеальна машина для придушення будь-якого національного спротиву.
Називаймо речі своїми іменами: цей уряд — це інструмент націоциду. Це похоронна команда української політичної та економічної суб’єктності. Час будь-яких ілюзій, компромісів і толерантності вичерпано до дна. Україна підійшла до межі, за якою починається небуття. Нам критично необхідний радикальний, безапеляційний розворот до Доктрини національного інтересу.
Уряд має безроздільно належати українцям, а не тіньовій павутині міжнародних лобістів чи раді директорів «Нафтогазу». Нам не потрібен топменеджер-ліквідатор у дорогому костюмі. Нам потрібен Уряд Національного Порятунку, на чолі якого стоятиме жорсткий, безкомпромісний державник. Лідер, здатний залізною рукою переламати хребет олігархічним монополіям, розірвати кабальні зовнішні диктати і поставити фізичне, демографічне та економічне виживання титульної нації абсолютно вище за інтереси будь-яких транснаціональних холдингів.
Якщо влада, проігнорувавши волю народу, наважиться протиснути цей синдикат в урядові крісла — це означатиме остаточну і повну окупацію держави зсередини. І відповідь української нації на цю внутрішню окупацію має бути симетричною, безжальною та історично відповідною масштабу загрози.
