Fire Point не був ракетною школою, де формують технології, конструкторів, принципи, системи, а ще 3 роки тому обирав майданчики для зйомок серіалів та забезпечував кавою знімальну групу
Україна не вчора навчилася робити ракети. У нас із 1990-х була власна ракетна база, хай недофінансована, розірвана, частково знищена російською агентурою, політичною тупістю і хронічною байдужістю держави. Але вона була. Київ, Дніпро, Харків, Львів, Шостка, Сміла, Запоріжжя, Павлоград, Одеса — це не географія для презентації, це ланцюг компетенцій: ракета, двигун, паливо, бойова частина, головка самонаведення, інерціальна навігація, автопілот, електроніка, приводи, контроль, випробування, серія. Саме такою має бути справжня ракетна промисловість. Не один “успішний” приватний бренд із політичним доступом, а десятки підприємств, які роками тримали компетенцію, навіть коли держава робила вигляд, що ракети їй не потрібні.
КБ “Луч” у Києві — це не стартап і не вивіска. На офіційному сайті підприємство прямо вказує: воно займається дослідно-конструкторськими роботами зі створення ракетних комплексів наземного, повітряного і морського базування, авіаційних і зенітних керованих ракет, систем керування ракет, а також виробництвом у кооперації з українськими підприємствами протитанкових керованих ракет і комплексів морського ракетного керованого озброєння. Це означає просту річ: “Луч” — це інженерна школа повного циклу в українській кооперації, а не посередник між бюджетом і підрядниками.
Дніпро — це КБ “Південне” і “Південмаш”. Саме там тягнули лінію українського оперативно-тактичного комплексу: “Борисфен”, “Сапсан”, “Грім-2”. Defense Express описував, що “Грім-2” робився за участі КБ “Південне”, а в 2014 році “Південне” ініціювало відновлення “Сапсана”, використовуючи напрацювання за “Громом-2”. Тобто українська балістична ракета не народилася з нуля у 2025 році в кабінеті приватної компанії. Її промислова логіка існувала десятиліттями, просто її роками не фінансували нормально.
Київська й українська кооперація “Нептуна” — ще один доказ. У розробку й виробництво комплексу були включені “Луч”, “Оризон-Навігація”, “Імпульс”, “Візар”, ЦКБ “Арсенал”, “Радіонікс”, “Телекарт-Прилад”, “УкрІннМаш”, “Мотор Січ” та інші. Це не “одна компанія зробила диво”. Це нормальна ракетна кооперація, де кожен відповідає за свій складний шматок. І саме така кооперація потопила “Москву”, а не піарна казка про ракетного виробника, який три роки тому був у цивільному бізнесі.
“Артем” у Києві — це ракети Р-27. За словами керівника підприємства в інтерв’ю ArmyInform, після 2014 року Україна відмовилась від російської кооперації, а з 2019-го Р-27 виробляється самостійно, у кооперації з українськими компаніями. І він прямо підкреслював: ракети класу “повітря-повітря” — це дуже складний виріб, який у світі виробляють одиниці заводів. Ось це і є реальна виробнича спроможність: п’ять років імпортозаміщення, українська кооперація, складний виріб, відповідальність за результат.
Харків — це системи управління, приладобудування, школа “Хартрона”, ФЕД та суміжні компетенції. Львів — це ЛОРТА, радіотехнічна апаратура, спецзв’язок, електроніка. Шостка — “Імпульс”, “Зірка”, ДНДІ хімпродуктів, тобто боєприпасна й хімічна база. Сміла — “Оризон-Навігація”. Запоріжжя — “Мотор Січ”. Одеса — “Телекарт-Прилад”. Київська область — “Візар”. Це все не декорації. Це ті підприємства, без яких ракета не стає ракетою. Корпус без навігації — не ракета. Двигун без системи керування — не ракета. Бойова частина без надійного підриву — не ракета. Презентація без серійної кооперації — взагалі не оборонна політика.
І тут з ніх..я з’являється Fire Point.
За матеріалами українських журналістів, Fire Point ще на початку повномасштабної війни була кастинговим агентством для кіно- й телепроєктів. Нині компанія описує себе як одного з найбільших підрядників ЗСУ з контрактами приблизно на 1 млрд доларів і близько 30 секретними виробничими майданчиками. Тобто за кілька років компанія з цивільного, неракетного бекграунду перетворилася на великого оборонного підрядника…і типу, це ОК? Але це НЕ нормальний шлях ракетної школи. Це аномально швидкий доступ до оборонного ресурсу!
Fire Point не був історичним ракетним виробником України НІКОЛИ. Не був “Лучем”. Не був “Південним”. Не був “Артемом”. Не був “Радіоніксом”. Не був “Арсеналом”. Не був харківською школою систем управління. Не був львівською радіоелектронною базою. Не був шосткинською хімією. Не був промисловою кооперацією “Нептуна”. Він міг стати інтегратором, збирачем, організатором майданчиків, швидким приватним оператором під конкретну потребу із підручних матеріалів і готових вузлів. Але повноцінним ракетним виробником у сенсі школи, циклу, глибини і відповідальності він за три роки стати не міг. Для цього потрібні не політичні контакти, а десятиліття інженерії, випробувань, суміжників, серійних провалів, виправлень і технологічної пам’яті.
Ось чому останні плівки по Міндічу б’ють не по репутації однієї компанії, а по всій логіці оборонних рішень. За переказом оприлюднених матеріалів, у розмовах Міндіча й Умєрова йшлося про Fire Point, FP-1, FP-5, FP-7, фінансування, продаж частки, інвесторів і “кешаут”. DOU пише, що Міндіч, який раніше заперечував бенефіціарний зв’язок із Fire Point, на записах обговорює з імовірним Умєровим фінансування виробництва, державні контракти та потенційний продаж Fire Point; також ідеться про можливий продаж 33% за 600 млн доларів, із яких половина мала піти в компанію, а половина — як cash-out акціонерам.
Окремий шок сама цифра 311 млрд грн. За даними роздруківок, у діалозі Міндіч просить прискорити виділення грошей на FP-1, а Умєров говорить про “311 ярдів”, тобто 311 млрд грн; NV також наводить фрагмент, де в контексті Fire Point звучить: “311 ярдов это все”, після питання “на нас?” — “на тебя”. Fire Point уже заперечує, що компанії виділяли 311 млрд грн, і просить НАБУ підтвердити автентичність записів; це важлива юридична деталь. Але політичне питання від цього не зникає: чому сума масштабу сотень мільярдів взагалі звучить у розмові Міндіча з міністром у контексті одного приватного виробника?
311 млрд грн — це не “ще один контракт”. У бюджеті-2026 на закупівлю озброєння, військової техніки, дронів, боєприпасів та обладнання передбачено 709,8 млрд грн. Тобто 311 млрд — це майже 44% цієї річної лінії. А на створення нових і розширення наявних оборонних виробничих потужностей для боєприпасів, ракет, ППО та іншої продукції закладено 44,4 млрд грн. Отже, цифра, яка звучить у плівковому контексті, приблизно у сім разів більша за офіційний річний ресурс на розширення виробничих потужностей ОПК.
Ось де кримінальна, політична й промислова логіка змикаються. 311 млрд могли б не “підтримати одного виробника”, а перезапустити українську ракетну промисловість як систему. “Луч” міг би масштабувати “Нептун”, “Вільху”, керовані ракети, системи управління і серійні лінії. “Південне” і “Південмаш” могли б отримати нормальне довге фінансування для балістичного напряму, а не виживати від уривка до уривка. “Артем” міг би розширити виробництво авіаційних ракет і суміжних керованих виробів. “Радіонікс”, “Арсенал”, “Хартрон”, ФЕД, ЛОРТА, “Оризон-Навігація”, “Візар”, “Телекарт-Прилад”, “Мотор Січ”, Шостка, Павлоград — усі могли б отримати не подачки, а державну програму компонентів: головки самонаведення, навігація, електроніка, приводи, паливо, бойові частини, стенди, контроль якості, розосереджені виробництва, захист цехів, зарплати інженерам, серія.
А що ми бачимо замість цього? Компанію з неракетним походженням, стрімкий злет, закриті майданчики, великі контракти, питання до власності, плівки з Міндічем, розмови про cash-out, 311 млрд у контексті Fire Point і пояснення заднім числом. Компанія без історичної ракетної школи, без публічно видимого повного циклу, з цивільним бекграундом і політично токсичним шлейфом навколо бенефіціарів не може отримувати концентрацію ресурсу без повного аудиту. Бо ракета — це не бренд. Це промисловий ланцюг. Якщо держава дає сотні мільярдів одному приватному контуру, вона не будує ракетну незалежність. Вона створює нового монополіста. А монополіст в оборонці — це завжди майбутній шантаж, майбутній провал контролю і майбутня залежність фронту.
Саме так треба ставити питання по кейсу Міндіча та Fire Point: чому країна, яка має власні розробки рівня «Нептуна», «Сапсана» та Р-27, країна з унікальною школою систем управління та ракетної хімії, повинна раптом має повірити, що приватний виробник із кастингового минулого став головним ракетним контрактоутримувачем від держави?
Співвласник Fire Point Штілерман намагався повернути собі російське громадянство,- ЦПК
Співвласник компанії Fire Point Денис Штілерман у середині-наприкінці 2010-х років намагався повернути собі російське громадянство.
Про це стало відомо Центру протидії корупції з документа (визначення) Конституційного суду РФ від 27 вересня 2018 року.
У судовому документі фігурує під прізвищем Данілов
У ЦПК зауважують, що в інтерв’ю телеведучій Наталії Мосейчук Денис Штілерман розповідав, що його позбавили в РФ громадянства у 2016 році «за зверненням колишньої супруги», бо «приймав участь у Майдані, висловлювання про російську владу негативні завжди висловлював».
Як розповіли у ЦПК, у судовому документі Штілерман ще фігурує під прізвищем Данілов – під таким прізвищем він жив і вів бізнес у РФ. У визначенні Конституційного суду РФ йдеться, що Данілов (він же Штілерман) з вересня 1991 року по серпень 1995 року був зареєстрований у російському гуртожитку при своєму ВНЗ.
За місцем постійного проживання у РФ уперше зареєстрований в листопаді 1999 року. Мав паспорт громадянина СРСР, яким громадянство чоловіка не підтверджувалося (документ про приналежність до громадянства рф йому не видавався).
Паспорт громадянина РФ Данілов отримав у 2003 році. Водночас про своє бажання набути російське громадянство він не заявляв. З огляду на це, суди дійшли до висновку про відсутність у Данілова (він же Штілерман) російського громадянства, і що рішення про анулювання документів, які засвідчують його особу як громадянина РФ – законне.
Намагався оскаржити рішення
Як розповіли у ЦПК, Данілов пішов оскаржувати позбавлення російського громадянства та дійшов аж до Конституційного суду РФ. Але цей суд відмовив у розгляді його скарги, оскільки вона не відповідає вимогам закону.
«Той факт, що Штілерман-Данілов скрізь розповідає, що його позбавили в Росії громадянства, але при цьому приховує, що він намагався це громадянство повернути – викликає питання: а що ще від нас приховує пан Денис? І яким його словам можна вірити», – заявила виконавча директорка ЦПК Дарʼя Каленюк.
Чому дороги на Дніпропетровщині може будувати жінка фітнес-тренер, а балістичні ракети не може створювати жінка дизайнер архітектурних форм із бетону? У чому проблема? Що за недовіра за ґендерною ознакою?
Подумаєш, що всі підряди на будівництво доріг у Дніпропетровській області (мільярди гривень!) отримувала Яна Хланта, 34-річна професійна спортсменка (майстер спорту з пауерліфтингу) та фітнес-тренер, а виробництвом ракет на Файєр поінт займається 33-річна Генеральний директор, вона ж
Головний технічний директор Ірина Терех до виробництва ракет робила дизайнерські роботи з бетону.
Що вас бентежить? Правильно! Нічого не повинно бентежити!
Головне не хто папери підписує, а хто гроші за них отримує.
У Яни Хлант – екс-губернатор Дніпропетровської області Рєзніков, а у Ірини Терех хто? Судячи з плівок Міндіча — Міндіч?
