Рік імітаційних «надій» від Трампа ослабив і виснажив Україну
Черговий «круг чудес» завершився без оплесків.
Уиткофф почав його черговим зливом інформації, а закінчив — черговим глухим кутом.
Його шоста поїздка до Кремля виявилася такою ж безплідною, як і п’ять попередніх.
Можна нескінченно вести переговори, ретельно уникаючи тем, що неможливо подолати, але неможливо зрушити бодай на міліметр без компромісів там, де стоїть сама «непреодолєнка».
Після п’ятигодинної зустрічі спецпосланців Трампа з тріо «Путін – Дмитрієв – Ушаков» до журналістів вийшов лише Ушаков. На питання: «Чи стали ми ближче до миру між Росією та Україною після року переговорів?» — старий царедворець пожував губи, покрутив очима й коротко відрубав: «Не ближче».
Це, власне, найчесніша відповідь за весь рік. Від моменту обрання Трампа нескінченно тривають переговори про перемир’я чи мир. Навесні здавалося, що «чудо вже упаковано», і «фокусники Трампа» тільки-но розв’яжуть останню стрічку на цій міфічній подарунковій коробці. Зеленського виганяли з Білого дому напівголодним, Путіну обіцяли мало не розділити Нобелівську премію миру з Трампом — і… нічого не сталося.
Тепер так само безрезультатно закінчився і шостий круг. Після нього Уиткофф і Кушнер навіть не спробували зустрітися із Зеленським — бо передавати попросту нічого.
Чимало людей кажуть: мовляв, Трампу все одно «треба подякувати», бо він єдиний, хто намагається встановити мир.
Це емоційно зрозуміло — по-людськи. Але по суті — дякувати нема за що.
Трамп не приніс Європі мир — він відібрав у України рік
Цей рік не був миротворчим.
Це був рік ретельно сфабрикованої імітації.
За цей час путінські генерали, поклавши та покалічивши сотні тисяч своїх солдатів, відгризли новий шмат Донбасу й отримали ще один заряд самовпевненості: мовляв, рух повільний, але вірний. Українські міста пережили нові хвилі ударів ракетами та дронами. Атмосфера близької великої війни зависла над Європою, як чорна грозова хмара.
А в Кремлі цей рік був тріумфальним.
Путін уперше за довгий час вирвався зі свого параноїдального кокона: з ним говорять, його приймають на найвищому рівні, йому малюють у перспективі такі трофеї, які й Сталіну не снилися. Лишається лише ще трішки «підштовхнути».
І він підштовхує.
Насправді Трамп подарував не надію, а бутафорію
Кажуть: Трамп повернув світу надію на мир. Насправді це була лише гарна декорація, яка розсипається, варто лише торкнутися.
Ця імітаційна «надія» не зміцнила Україну — вона її роз’єднала й послабила.
Коли всім здається, що війна «ось-ось закінчиться», то навіть найвідданіші союзники Києва не будуть планувати реальну підтримку на 1–2–3 роки вперед. Навіщо розгортати військове виробництво в Європі, якщо Уиткофф знову летить до Москви з «оливковою гілкою», пришпиленою до старомодного пальта?
І так — шість разів по колу.
Шість порожніх витків.
І результат — ушаковське «не ближче».
А знаєте чому?
Бо далі вже нікуди.
Політичний абсолютний нуль
У фізиці існує температура абсолютного нуля — мінус 273°C. Нижче вже немає нічого, холоднішого у Всесвіті не буває. І щоб зберігати цей абсолютний нуль, не потрібно жодних зусиль: він знищує все живе сам по собі.
От таким і є політичний «абсолютний нуль», який ми отримали за рік найгучнішої американської «активності» на українсько-російському напрямку.
Коли нічого не відбувається, відбувається найгірше.
Візуальна дипломатія: що говорить про Віткоффа його ставлення до українців і до Путіна
Журналіст Financial Times Крістофер Мілер звернув увагу на деталь, яка часто говорить більше, ніж будь-які заяви чи пресрелізи.
Це — поведінка та зовнішній вигляд Еда Віткоффа під час зустрічей. І контраст виявився разючим.
Як він виглядає та поводиться з українцями в Маямі:
— неголений, неохайний;
— сидить серйозний, відсторонений;
— уникає зорового контакту;
— не посміхається зовсім;
— демонструє холодну, майже недоброзичливу стриманість.
Образ людини, яка не зацікавлена, не в темі або просто не хоче вкладатися у розмову.
А ось яким він стає навпроти Путіна:
— гладко поголений, акуратний;
— посміхається широко, «на всі зуби»;
— уважно дивиться співрозмовнику в очі;
— відчувається майже сервільна ввічливість;
— захоплено розповідає, що мав «прекрасну прогулянку Москвою»
і називає її «чудовим містом».
Тобто перед диктатором він — максимально відкритий, м’який, догідливий. Перед українцями — холодний і закритий.
Що це означає?
Такі контрасти рідко бувають випадковими.
Це демонстрація ставлення.
Зрештою, людина показує свої пріоритети не лише словами — насамперед тілом, поглядом, поведінкою.
— Перед Путіним Віткофф намагається сподобатися.
— Перед українцями він навіть не вважає за потрібне виглядати охайно чи проявити мінімальну повагу.
Це не журналістська інтерпретація — це мова тіла, яку побачив незалежний репортер Financial Times.
Ніякого «Єрмака» як окремого явища ніколи не існувало.
Є система Зеленського — замкнена, самодостатня і глуха до реальності. Тому логічне питання одне: що змінилося після його звільнення?
Чи уряд раптом прозрів і переглянув бюджет?
Чи зникли корупційні схеми, на яких ця система паразитує?
Чи з’явилися інші голоси, інші пріоритети, інші цінності?
Чи зупинилися схематози, які висмоктують ресурси, потрібні армії?
Чи підвищили зарплати військовим, які тягнуть на собі всю війну?
Чи відмовилися від популістського марнотратства, яке давно стало стилем управління?
Відповідь одна: нічого. Нуль. Порожнеча Зеленського.
Влада продовжує торгувати голосами у парламенті, закуповуючи лояльність у тих самих депутатів з того самого токсичного середовища ОПЗЖ.
Про яку «проукраїнську коаліцію» можна говорити, коли головним політичним ресурсом залишаються старі проросійські кадри?
Бюджетне голосування — це торгівля «плюшками», персональними винагородами, міні-угодами, які цементують систему.
І головне: автократично-корупційна модель Зеленського навіть не відчула втрати Єрмака.
Система не зламалася — вона просто пішла далі, працюючи зі своєю звичною холодною ефективністю.
Руйнування країни триває, бо проблема була не в одній людині. Проблема — у всій конструкції влади, яка не змінюється навіть тоді, коли роблять вигляд, що змінюють її обличчя.
Олександр Ковтуненко
Послухав виступ Юлії Мендель — той де вона розповідає, як поганий Єрмак гнобив всіх в Офісі президента і в уряді.
Я не знаю, чи збагнула сама Мендель що розповіла? Бо розповіла вона, насправді, що Зеленський — жахливо поганий керівник і що навколо нього створився цілковитий управлінський гармидер.
Мендель розповідає про практику, коли Зеленський віддає чиновникові наказ, а потім тому дзвонить Єрмак і каже що той наказ виконувати не треба. Я перепрошую, а Єрмак взагалі хто? Нагадую, Єрмак був завгоспом. Офіс-менеджером. Доречне питання, а якого милого чиновники взагалі до нього дослухалися? Окрема тема — а чому Єрмака слухалися міністри, наказувати яким права не має навіть президент (крім силовиків і дипломатів)? Міністрам наказує лише прем’єр, бо вони члени уряду!
Правильна відповідь — бо тих хто не слухався Єрмака, потім звільняв Зеленський. Бо всі розуміли, Зеленський президент — а Зеленським керує Єрмак.
Мендель каже що Єрмак відміняв накази Зеленського. Після одного цього можна сміливо казати, що Зеленський не відповідає займаній посаді. Бо віддавати накази і слідкувати за їх виконанням — це прямий обов’язок керівника. Якщо накази не виконують — керівників звільняють. А якщо накази керівника відміняє завгосп…
Мендель сказала вголос те, про що вся країна говорить вже багато років, офіс-менеджер Зеленського узурпував всю владу в Україні за повної байдужості і потурання презедента.
Я намагаюся уявити ситуацію, коли завгосп відміняє накази Білла Гейтса, Маргарет Теччер або Петра Порошенка… Ні не уявляю.
