7 грудня 1941 року японці завдали удару по Перл-Харбору.
Зауважу, що США тоді не втратили 20% території і 5 млн американців не стали біженцями. Вони вели експедиційну війну з Японією, на ТВД за кілька тисяч кілометрів від метрополії.
І ще не вступили у Другу світову, допомагаючи Британії та СРСР сировиною та готовою продукцією.
Але було непросто – лягла торгівля, зникли європейські ринки, були зайняті величезні території, з яких виходили товари в Азії, американці зазнавали важких втрат у кораблях і людях.
Узимку в США запровадили тотальну економію всього.
Заборонили продаж пів мільйона вже готових авто на первинному ринку – новий автомобіль купити могли лише медики, поліцейські чи священники.
Комплекти шин жорстоко нормували – синтетичного каучуку не вистачало, а плантації в Індонезії захопили японці.
Водій таксі або вантажівки міг купувати шини понад норму, а іншим це було заборонено до капітуляції Японії.
Норма бензину – 3 галони (11 літрів) на тиждень.
Були обмеження також мазуту, вугілля, дров. Усюди висіли плакати: якщо ти довго приймаєш душ, то радіє особисто фюрер та мікадо.
Продовольча адміністрація США керувала розподілом продовольства під час війни, а також просувала програму добровільної економії
Цукор також нормували – сім’я отримувала половину нормального споживання, пів фунта на тиждень; виробники фруктової води, морозива, кондитерські – 70% від потреби.
Так жили до 1947 року.
Контролювали обмеження на рівні Сенату – визначили квоту для кожного штату і дивилися на прогнозовані витрати цукру і реальні.
Приблизно 20% припадало на схеми та розкрадання, за це закручували гайки, злітали з посад чиновники.
Уся країна отримувала талони на їжу.
За червоні марки можна було придбати за їхньою ринковою ціною олію, жири, сир і м’ясо.
Сині – оброблені продукти на кшталт макаронів, соків, згущеного молока, кави, джемів.
450 грамів бекону коштували 35 центів. Це приблизно кілька годин праці кваліфікованого робітника, але щоб отримати кілька смужок бекону на сніданок, потрібно було вирізати 8 червоних марок.
Загалом на місяць їх видавали 65.
Тобто ласувати м’ясом і сирними начос виходило не дуже. Зовсім не дуже.
Популярними стали макарони з порошковим сиром – найменше коштували в синіх фішках, їх їли мільйонами штук.
Постер 1943 року – як правильно купувати за картковою системою.
Але із соком і з консервованими томатами теж довелося пригальмувати – синіх балів видавали менше, ніж червоних.
Бо продукти тривалого зберігання були потрібні армії, трудовим резервам, що розгортали промисловість, флоту, що горів у північних конвоях.
Проте свіжі продукти не нормували, і американці зробили понад 5,5 тисяч центрів консервування.
У кожному позмінно чергував спеціаліст міністерства сільського господарства, який показував, як користуватися кришками для закруток і скороварками.
Скороварки через економію металу не виробляли до 1945 року, тому виходили із ситуації так: пожертвування на армію грошима або транш фруктами/овочами за використання державної техніки.
Щоб ця система функціонувала, 90 тисяч осіб друкували картки, видавали книжки та вели облік як волонтери, безкоштовно після основної роботи.
Проводилися регулярні збори металобрухту, гуми, включаючи шапочки для купання та садові шланги, шовку, різних мідних речей.
Проєкт садів перемоги – 17 млн садів і городів, часто облаштованих жінками та дітьми, щоб консервувати овочі й фрукти, годувати залишками корів і не витрачати дорогоцінні сині бали.
Американський плакат часів Другої світової війни, який рекламує сади перемоги
Щоб ще більше згущеного молока та соків йшло на фронт, у тому числі для РККА і для британців.
Друге стратегічне завдання – знизити ціни на овочі та фрукти, щоб використати зекономлені гроші десь іще. Наприклад, на купівлю зброї і облігацій.
“А так можна було?” – запитують у нас прихильники добудови музею Голодомору під час війни та сперечальники на тему, якої марки має бути сталь на “Батьківщині-Матері”?
Можна було. І навіть піти далі, ніж зробити сайт про “сади перемоги” та кілька теплиць, як у нас.
Район Бек-Бей у Бостоні, болота з морською водою, які обгородили дамбою, опріснили та зробили парк дикої природи. 1941 року там розбили “сади перемоги” – домогосподарки вирощували кукурудзу та томати. Усю паркову зону під громадський город.
Овочів на цих присадибних ділянках виростили стільки ж, скільки комерційні фермери в окрузі.
Звичайно, був чорний ринок.
Звісно, були ті, хто підробляв марки, а потім розповідав, що вони випали з книжки, а сама книжка втрачена.
Були схеми та люди, які їли стейки щодня та пили гарне віскі.
Усе, як у всіх.
Але за це карали.
Символом тих років стали не ділки чорного ринку, а клепальниця Роузі – дівчисько в комбезі, що працює на заводі.
На одних плакатах вона чорношкіра, на інших біла, але не суть – у країні, де навіть садівництво було чоловічим заняттям, сотні тисяч жінок збирали літаки і танки.
Вони стояли на лініях, робили тушкованку, яку вагонами відправляли в СРСР, або точили снаряди, якими стріляли британські зенітники.
Працівниці заводу Chrysler клепають зовнішню оболонку секції бомбардувальника. 2 грудня 1942 року
Потім приходили додому, вирізали з книжки червоні картки, готували дітям із ковбасних залишків і бобів суп, намагалися знайти панчохи, щоб сходити в кіно.
Звичайно, не як наші бабусі за трудодні орали коровами.
Але це все заради конфлікту, який відбувався на іншому континенті, а не посеред їхніх будинків.
Підсумок ви знаєте.
Американці задушили Японію промисловим виробництвом.
Флотська авіація та авіаносці в японців були, напевно, найкращими у світі – за нальотом, злагодженістю, результативністю.
Але вони зазнали втрат. І американці зазнавали втрат.
Тільки кількість кораблів, які спускали на воду Токіо та Вашингтон, було непорівнянними.
І 1944 року відбулося знамените побоїще у Філіппінському морі, “полювання на індичок”, коли поспішно підготовлених японських пілотів американські льотчики збивали, як птахів.
Американський авіаносець Bunker Hill під час битви 1944-го
Японці втратили 300 машин і 4 авіаносці.
І вже не змогли оговтатися.
Японію загнали на острови. Токіо знесли стратегічними бомбардуванням. Завдали ядерних ударів.
Щоб не втрачати людей на мінах і в банзай-атаках серед розбитих міст – пурпурових сердець, які тоді виготовили, щоб давати пораненим за десант, вистачило до Афганістану й Іраку.
Після Хіросіми та Нагасакі американці планували завдати удару по Кіото, древній столиці країни – “якщо японці погано нас почують”.
Унаслідок бомбардування під час операції «Мітингхаус» у ніч з 9 на 10 березня 1945 року Токіо перетворилося на руїни
Бо в США знали про плани використовувати жінок в обороні, мінування високоповерхівок і паливо з коренів дерев для літаків камікадзе.
Японці почули. Ці жертви зберегли сотні тисяч життів полонених, китайців, солдатів десанту і самих японців.
Це все – і проєкт «Манхеттен», і тисячі стратегічних бомбардувальників, і десятки авіаносців на рік – з’явилося, бо США перетворилися на військовий табір.
На машину для виробництва пайків, снарядів, двигунів, пороху та вибухівки.
Тому знімаючи за державні гроші фільми про “Паровоза”, плануючи добудувати музеї трагедій, які сталися 80 років тому, і замовляючи чищення ставка за 60 мільйонів, варто пам’ятати, що небезпека для нас зараз вища, ніж для США тоді.
Вони не мали мільйонів біженців, 20% окупованої території та сухопутного кордону, японці не бомбили їхніх міст і не завдавали ударів ракетами.
Тоді як нині ми не докладаємо і десятої частини зусиль з того, що робили американці.
Страждання та поневіряння є, а от зусиль могло б бути більше – такий ось парадокс.
Чиновникам варто отямитися зі стадіонами в Ківерцях та Олешках за мільйони гривень.
Отямитися, замовляючи фільми та флагштоки.
Ще є час. Його ми отримали найдорожчою ціною – пролитою кров’ю.
Але його також оплачують нам країни, де матері військкомів зазвичай не мають вілл на узбережжі Іспанії і синові не дарують будинок у передмісті Львова.
Час ще є. Поки що.
І те, що зараз злітають з посад чиновники і на проєкти музеїв накладають вето, означає, що імунітет країни ще живий.
І я все ще вірю, що ми зможемо.
