Та не сваріться на українців за ту акулу. Нам треба маленькі радощі, хай навіть такі дурацькі.
В очікуванні інших, значно важливіших приводів для щастя.
Почекайте, от побачите, у нас все ще попереду.
І Кримський міст, який летітиме у море цілими прольотами, і хтось зніме відео цього провалля з одного берега мосту на другий.
І захід наших у Маріуполь і Бердянськ. І перші великі мітинги у вільному Криму, з пловом і шашликами.
І наш авангард у Донецьку, перший наш танк і перші хлопці на газонах Донбас-арени. І ми ще разом повалимо останній пам’ятник леніну на території України, хтось своїми руками, а хтось онлайн не відлипатиме від моніторів. І хай це теж буде у Донецьку.
І ще Велике Виковирювання з Бункера, яке звичайно ж покажуть у прямому ефірі.
У мене іноді опускаються руки. Ну як іноді? Приблизно щодня. А потім я нагадую собі, що я все це повинна подивитися, повинна дожити, і що всі ці події стануться на наших очах, і мене попускає.
