Якщо ви читаєте ці рядки, то є щасливчиком. Ви — живий. Це справді цінно, якщо врахувати, що 2022 рік став датою смерті на могилах молодих. Тих, кого безжально розтоптала Російська Федерація
Увечері 23 лютого багато хто обійняв подушку в очікуванні стартапів, пленерів і зумів. Але вже за кілька годин довелося обіймати дитину в сирому підвалі та переварювати, що то таке «повномасштабна війна». Згодом до цього додалися слова в рядку Google «ракетний удар», «ППО», «повітряна тривога». Далі були короткі есемески до родичів у Росії — якщо були такі, з проханням пояснити, що це. У відповідь — мовчання або згірше: «Терпи, мы вас освобождаем от нацизма».
І вони таки нас звільнили. Випалили з карти Маріуполь, обпекли Харків, пошарпали Миколаїв, нищать Херсон. Звільнили наші квітучі міста від людей, а села перетворили в купи будівельного сміття. Змусили дітей пальцями рити могили для батьків у дворах. Силували дивитись матерів, як стікає кров’ю на руках дитина. Примушували жінок терпіти, коли понаїхавше бидло засовувало їм між ніг руки в одних гумових рукавичках — єдиних на тисячу тих, хто проходив приниження в фільтраційних таборах. Бабусі, які в дитинстві пізнали, що таке нацизм, нині спізнали гіркоту рашизму. Скільки їх йшли до внука на похорони, а мали б на весілля.
Всі ми стали як один тим самим майоліковим півником, кішкою Шафою, чоловіком із Мархалівки й прапором в банці, який турботливо чекав, коли наші прийдуть на Харківщину. Ми відчули біль драматичного театру Маріуполя, який став братською могилою для сотень мам з дітьми. Ми проживали кожен день із захисниками Маріуполя — день був недовершеним без коротких відео Редіса та Калини. Молилися разом із чоловіком, який читав молитви над тілом сина у Харкові. Не стримували сліз під час розкопок могил в Бучі. Майже не дихали, коли прочитали як син впізнав по браслету на руці батька із поховань в Ізюмі. Той чоловік був героєм і його 13-річний син став достроково дорослим. А як підкосило ноги від Оленівки? А як кипіла кров, де тувинський окупант вирізав геніталії нашого тероборонця?
Ми пізнали щось тваринне, коли навчились радіти смаженій русні. Коли заспокійливим на ніч став не Арестович, а новий обгорілий скелет окупанта. Коли подруги шлють одна одній замість смайлів цуценят, що жеруть м’ясо окупанта. Коли ранок починається не з кави, а з того, як корчить рашистів від чергової партії «вогів».
Дивна річ. Ця війна почалась насправді 20 лютого 2014 року. Тисячі донбасян і кримчаків відчули це задовго до дати Х. Ми правда їм не вірили, не чули, не розуміли. І переконували, що ось тут мене це не торкнеться. Що аполітичних людей агресія Росії не чіпає. Що небажання визнати, що ворог тут і вже біля воріт — вбиває. Мені дуже шкода тих людей, хто уже раз втікши від війни — переживає це вдруге. Добре, якщо ви вижили й діти цілі. Але, якби не звучало це жорстко — мабуть, нам потрібно було це все пережити, це як очищення. Щоби все проявилось, висвітилося, як під потужним променем прожектора. Коли на короткий час тебе сліпить, але згодом чітко бачиш тріщини, дефекти, фальш. Ми побачили чого варті ми самі, чого варті ті, хто поруч з нами, чого варта держава, чого вартий народ, ми протерли через сито друзів. Дізналися гірку ціну «травневим шашличкам», «росіяни теж люди», «у нас нема грошей на армію, бо не буде на дороги». Що легковажні ігри з Росією завше закінчуються однакова — ти граєш в шашки, вона б’є тебе по черепу кувалдою. Росіяни завжди діють однаково — коли Андрій Боголюбський палив Київ, коли Меншиков вирізав Батурин, коли у Харкові вбивали «Розстріляне відродження». І що ж — це розуміння приходить до нас зараз. Під звук генератора, у тьмяному світлі свічок. Під звук повітряної тривоги. Через залишки жовтої кухні, де не так давно було щастя.
Ви бачили ці неймовірні фантастичні цифри підтримки НАТО і ЄС — 86 і 87%? А за повноцінну демократію чистий моноліт — і Схід, і Захід, і Південь і Центр — і все понад 90%. Аби нарешті було так треба було пережити геноцид, депортацію і викрадення дітей.
Я не хочу писати про горе. Його сповна. Чорні хустки різко помолодшали — на моїй зупинці чи не щотижня проходять нові жінки з цим моторошним аксесуаром. Все більше некрологів — страшно прощатися з тими, з ким можна було вести кількагодинні дискусії про життя. Все більше «не знаю». Таких як на кшталт, як грамотно пояснити дитині, чому її батьки загинули. Чому Бог таке допустив? Все більше розуміння, що є речі, які треба прийняти. Що Вугледару уже нема. Що Соледар, Бахмут і Сіверськодонецьк стали філіалами пекла на землі. Але тільки так, певно, лікується інфантилізм і бажання бути беззубою кульбабою. І тому я навіть рада трохи, що 24 лютого 2022 року полуда спала. Ти уже не той міський божевільний, який віддавав роки і сили на волонтерство, полонених і постійне випилювання як не Портнова, так засудження пропагандистів а-ля Діани Панченко. Ми ж були надто радикальні ті, хто попереджав, що Росія прийде знову?
До воєн треба готуватися. Як і мільйони українців я з тривожністю очікувала 24 лютого. Спала в термобілизні. В коридорі уже рік стоїть рюкзак із найціннішим. Але, коли ти попереджений, коли поруч військові навчання ЗСУ, а наші прикордонники в Чорнобилі показують факи білорусам — ворог не піде на Київ. А ще лишиться без зрозумілих пояснень своїм, а навіщо це все було треба.
Вважаю, що минулого року ми допустили одну помилку — надто довго намагались достукатись до пересічних росіян. Наші зірки записували відео в сльозах з закликами до російських матерів. Ми тягнули сюди опудала рашистів і інколи вручали їм паспорт на крові. Це не дало жодного ефекту. І скоріше нагадує пошуки кавових зерен в екскрементах мавпи. Бо на всі часи для нашого ворога є один рецепт — готувати зброю і нищити.
Від минулого «фєвраля» до нинішнього лютого здається, що минуло сотню літ. Але роботи ще вистачить. Бо крім перемоги на полі бою нам варто нарешті очистити свій дім від проросійської плісняви. Від будь-яких спроб уберегти Шуфрича, Льовочкіна, Медведчука, Портнова і виростити щось нове із аватаркою Арестовича. Без цього це буде нескінченний біг по колу — і другого шансу з такою титанічною підтримкою Байдена, Заходу і вистражданими «леопардами» від Німеччини може не бути.
Ми точно витягнемо до перемоги. Бо не лишилось сліз, шмарклів і сантиментів. Є холодний розрахунок: або ми, або вони. І нарешті маємо звільнитися від пут, якими спутали наші руки та ноги на 400 років.
Велика шана і повага кожному, хто береже наш спокій нині. Вічна слава тим, хто загинув за Україну. Нам же нести наше синьо-жовте знамено далі. За Запорізьку Січ, за УНР, за УПА, за Небесну сотню і за всіх тих, хто виплавив із глини українця.
