В українських патріотичних колах існує переконання, що війна, розпочата Путіним проти України, має на меті відновлення Радянського Союзу
Власне, на цей намір “приєднати Україну” нібито прямо вказує ідеологічний та пропагандистський супровід кампанії – статті Путіна про один народ, очікування окупантами квітів від “визволених” українців, “ракети добра” і т.п. Про цей маніакальний намір свідчать такі дивні симптоми, як заява так званого депутата Держдуми від так званої “Республіки Крим” Михайла Шеремета (звісно, з українським прізвищем), який на тлі поразок російських військ порадив Україні готуватися стати частиною Росії.
Але як поєднується цей декларативний намір агресора з його реальною поведінкою та справжніми цілями путінського режиму?
Рішучі дії Москви, які можна вважати початком реалізації певного плану “захоплення України”, припадають на кінець 2013 – початок 2014 років. І цей перший етап можна окреслити як проект внутрішньої дестабілізації.
Росія дуже мало, або практично нічого не зробила для порятунку режиму Януковича, але всіляко сприяла тому, щоб внутрішньополітичний конфлікт обов’язково перейшов у силову фазу з якомога більшими жертвами. Путін давав Януковичу світло-шумові гранати, але не давав грошей на зарплати силовикам та дипломатам. Чому Путін вирішив “злити” лояльний до нього режим Януковича і чому для нього було пріоритетом посіяти хаос і неконтрольоване насильство в Україні?
Щоб відповісти на це питання, треба зрозуміти контекст, у якому виник феномен Євромайдану. Станом на кінець 2013 року проникнення російського бізнесу в українську економіку було максимальним, національно-патріотичні та прозахідні сили втратили політичну ініціативу, силові структури та армія були взяті під контроль російськими агентами. Росіяни скуповували житло в центральних районах Києва. Вітчизняний шоу-бізнес, включно зі студією “Квартал-95”, орієнтувався на Росію і її ринок. Київ, який відвідали багато російських туристів під час Єврокубку-2012, справив на наших сусідів якнайкраще враження: “Здесь живут по-европейски, едят по-украински, а говорят по-русски”. Приблизно так виглядає рай для російського середнього класу.
Можна зауважити, що Путін вирішив діяти на випередження, оскільки Україна могла раптово “піти від Росії” назавжди. Але слід визнати, що Угода про асоціацію з ЄС, безкінечні безперспективні переговори з НАТО – це зовсім не ті “червоні лінії”, які могли б змусити Путіна терміново “рятувати ситуацію”.
Схоже, що саме дифузія між українським і російським культурним, соціальним і політичним простором становила для режиму Путіна проблему. По-перше, чекістам могло не сподобатися те, що гроші виводилися з Росії в чужу юрисдикцію, де їх контролювати ставало значно важче (випадок з Максом Курочкіним, застреленим у дворі українського суду є досить показовим). Та більш вагомим для Путіна був політичний ризик: постійний контакт росіян з Україною розмивав імперську ідентичність, загрожував проникненням ліберальних ідей і демократичних соціальних практик.
Але найголовніше – це те, що “м’яка” інтеграція у відносинах з Україною суперечила курсу на самоізоляцію і антизахідну патріотичну мобілізацію, який на той момент вже був прийнятий як базова стратегія.
Реальна політика Кремля орієнтована, у першу чергу, на внутрішньополітичні завдання. І це є очевидним для кожного, хто відстежує еволюцію російської зовнішньої політики та риторику самого Путіна, а також аналізує його тип особистості (докладніше про це йдеться у попередній статті “За що воює Путін?”).
Колективний Путін, який править сьогодні в РФ, не хоче ніякого “нового Союзу”. Йому потрібна ізольована, мілітаризована Росія за залізним парканом, в якій немає конкурентної політики, вільної думки і вільного слова, в якій економічні ресурси контролюються владою, а влада перебуває в руках вузької корпорації силовиків.
Тому Путін свідомо пішов на ескалацію внутрішньополітичного конфлікту в Україні і приніс в жертву Януковича. Більше того, Москва цілеспрямовано підштовхувала правлячий режим до кровопролиття, втрати ним легітимності і, як наслідок, кризи державності в Україні.
Але Путін хотів не лише зруйнувати Україну, але й перетворити українство на зручного противника для нової породи росіян, вихованню якої було присвячено культ побєдобєсія, відродження скрєп та інша мілітарно-фундаменталістська маячня. Для консолідації фанатиків необхідно мати зовнішнього ворога. Звідси шалена розкрутка російськими ЗМІ українських “націоналістів” взагалі і “Правого сектора”, зокрема, цілком неспівмірна з їх реальною політичною вагою в тогочасній Україні та масштабами участі в Євромайдані (принаймні, на його початках).
Тобто Путін робив речі, які були спрямовані на результат, прямо протилежний до того, який ним декларувався. При цьому здавалося, що він діє нелогічно, або навіть безглуздо. Аж поки не відбулася анексія Криму і не почалася безпрецедентна патріотична мобілізація пропутінської більшості в Росії на цьому тлі.
Дестабілізація Донбасу виглядала спершу як операція прикриття, але потім отримала власне функціональне навантаження як інструмент тиску. Мета залишилася та сама: дискредитація України і українства в очах росіян, а також послаблення української державності, стримування її політичного, економічного та культурного розвитку.
Кровоточива рана Донбасу не давала можливості повноцінно жити країні, а загроза нового збройного конфлікту перекреслювала плани на майбутнє. Але й цього Москві виявилося замало. У 2022 році Путін приймає рішення про повномасштабне військове вторгнення в Україну з метою повалення діючої на той момент влади та, скоріш за все, територіального розчленування держави.
Напад був абсолютно нічим не спровокованим. Його ідеологічне прикриття було безглуздим. В Україні не просто не було жодних ознак “нацизму”, але при владі був російськомовний та інтегрований у російську культуру президент, якого підтримало 73% виборців, і який всіма силами намагався припинити воєнні дії на Донбасі.
Не витримує жодної критики також “геополітична” мотивація Кремля. В разі інерційного розвитку ситуації ніякої загрози ні НАТО, ні Україна для Росії не становили і не могли становити в майбутньому. Америка на той момент отримала дуже болючий урок в Іраку та Афганістані, мала великі проблеми у відносинах з європейськими союзниками та була зосереджена на внутрішньополітичних та економічних проблемах, зокрема, пов’язаних з наслідками епідемії коронавірусу.
Тобто війна проти України точно не була вимушеним кроком, а для неї просто очікували зручного моменту.
Я не ставлю під сумнів намір Путіна захопити контроль над Україною, тобто увійти в Київ танками. Документи і свідчення, які зараз випливають на світ божий, конкретизують план 2022 року. Але цей план є дуже короткотерміновим. Повалення влади, зачистка патріотів, встановлення маріонеткового режиму. Але виникає питання, що далі?
Росія не може тримати в Україні окупаційну армію та жандармерію, яких у неї просто немає в достатній кількості та кваліфікації.
У Росії немає достатньо ресурсів для того, щоб контролювати і забезпечувати належним чином свою власну територію та годувати вже наявних васалів – від Лукашенка і Кадирова до анклавів “російського світу” в Придністров’ї, Абхазії, Південній Осетії. Тим більше Росія не здатна “прогодувати” велику європейську країну зі зруйнованою економікою, якою б стала Україна в разі російської окупації. На це зараз без американської допомоги не здатний навіть Європейський Союз, який взяв опіку над Україною. А Росія в умовах неминучих санкцій не могла б собі цього дозволити й поготів.
Усе це прекрасно розуміли в Кремлі. Тому план, вочевидь, був інший. Мета нападу – ліквідація “української загрози” через демонтаж української державності, територіальний поділ і тривалий період занепаду для всієї країни як форма “розплати за нацизм.
Наявні на сьогоднішній день відкриті джерела показують, що у майбутньому Україні відводилася роль failed state та сірої зони нестабільності, в якій би Москва мала карт-бланш на захист влади своїх “легітимних” маріонеток, але була б вільна від зобов’язань перед місцевим населенням. Такий стан не міг бути стабільним, але політичні потрясіння, нові революції і навіть громадянська війна на цій території Москву цілком би влаштували як довготривалий сценарій дестабілізації.
Лімітроф, так лімітроф, сказали б тамтешні геополітики. Це, до речі, було б зайвим аргументом на користь необхідності зняття західних санкцій: мовляв, ви ж бачите, які ці українці, вони самі винні.
Подібна ситуація склалася внаслідок російського втручання навколо Сирії. Як це не дивно, але в своєму нинішньому паралізованому стані, з нелегітимним урядом і розподілом сфер іноземної окупації Сирія цілком влаштовує усіх основних гравців у регіоні. Іран та Ізраїль, Росія і США, Туреччина і Саудівська Аравія прийняли існуючий статус кво, що є гарантією збереження режиму Асада на невизначену перспективу.
І знову, як і в 2014-му, Путін робить усе можливе для того, щоб відштовхнути Україну від Росії, посіяти між двома народами вже не просто недовіру чи неприязнь, а відкриту і невиліковну ненависть, яка не гоїться десятиріччями.
Власне, якщо говорити про можливий союз” України і Росії, то прикметно, що, починаючи з 2014 року, навіть у риториці Кремля не простежується жодної спроби звабити, а є лише чітка артикуляція наміру зґвалтувати. Пам’ятаєте, “нравітца – нє нравітца”?
Прикметно, що Путін повторює як мантру тезу про один “русскій” народ. Тобто в його державній концепції вже не йдеться навіть про “три братні народи”, що визнавалися окремішніми навіть у офіційній доктрині імперії Романових. Не кажучи вже про останні сто років, коли існування українського народу і його право на державність бодай декларативно визнавалися самим фактом існування УРСР в складі Радянського Союзу, а потім не ставилися офіційною Москвою під сумнів після здобуття Україною незалежності більше як тридцять років тому. І тепер раптом – така жорстка позиція.
Це свідчить про те, що в путінській Росії немає місця для України як цілісної країни. Натомість Україна має бути для росіян наочним прикладом того, “як не треба”. Не треба – мати демократію, дружити з Америкою, розвивати національну культуру та самосвідомість. Україні в путінській моделі “російського світу” відведена роль уособлення “зла”, яке несе з собою західна цивілізація (в термінології російської пропаганди – “нацизм”).
Стратегічний намір Путіна справді включає “збирання земель”, але тільки тих земель, які будуть стопроцентно лояльні до його режиму. А бажано навіть стануть його опорою, як, свого часу, Донське і Кубанське козацтво — для династії Романових. Подібний людський екстракт за вісім років протистояння було, певною мірою, сформовано в Криму і на Донбасі. У 2022 році його планувалося розширити до меж Новоросії. Але це мали бути новонавернуті “росіяни”, а не демонізовані російською пропагандою непокірні “укри”.
Поворот до “єдиного народу” відображає стратегічну мету колективного Путіна – створення єдиної ідентичності для громадян імперії, коли визначення “русскій” (вже навіть не єльцинський “россиянин”) буде однаковою мірою стосуватися і бурята, і башкира, і українця. При цьому, зрозуміло, що українцеві стати “русскім” легше, ніж багатьом іншим “інородцям”, позбувшись при цьому будь-яких видимих ознак інакшості. Тож, лише перспективу повної асиміляції відкриває імперський проект Путіна для тих українців, які вирішили до нього приєднатися.
Москва більше не розраховує на новий “союз братських народів”. Путін не хоче повторювати “помилку” Леніна, який нібито «створив» українську державність. Скоріше йдеться про жорсткий варіант розмежування “російського світу” із західною цивілізацією, в якій Україні відводиться роль “сірої зони”, на території якої ведеться безкінечна прикордонна війна.
