Люблю ловить самозванців, які видають себе за офігенних радників.
Як політичний і медійний консультант — я вивчаю світові практики. І розумію, що без знань ментальних і історичних особливостей — ти кізяк на паличці, а не успішний радник) В Україні дуже легко ловити самозванців на термін «хутір». Вони абсолютно не знають його справжнього значення і тягнуть сюди викривлену російську лайку «ах ви ж хуторянє сучіє».
Минулого року на такому невігластві попався Подоляк. Нині — Арестович.
Отже, шо таке «хутір» в історичному розумінні?
Хутір — дрібне землеволодіння козаків, міщан, вільних селян. Поширились в Україні з шістнадцятого століття у процесі освоєння нових земель. Виникли у Придніпров‘ї, Побужжі, на Запоріжжі — власниками були шляхта, козацька старшина, козаки, міщани. У часи Гетьманщини стали поширеними і модними хутори одного господаря — це були представники козацької старшини, далі українське дворянство. Ці хутори були домашні і на повному самозабезпеченні. Часто просто називались іменами хазяїв.
Мій шмат Сумщини — Роменщина, Недригайлівщина були колись потужними козацькими сотнями Гетьманщини. Саме тому жити на хуторі тут було звично — а з огляду, що поруч був торгові шляхи та ярмарки, то можна було заробляти прекрасні гроші.
Радянська влада розуміла, що система сильних хутірських господарств — це проблема для червоних бомжів і самозванців, як вище описані два персонажі. Тому за НЕПу радянщина типу толерувала хутірні господарства, але почала їх ліквідувати за колективізації сільського господарства, тавруючи хуторян як куркулів, бо хутори дуже протестували проти колективізації. Так, навколо мого Недригайлова відправили на Сибір або убили купу хутірських. Одним із них був мій прапрадід, у якого забрали млин, олійницю і вирубали яблуневий сад. А ще убили двох синів. Все це робилося, аби хоч три неповнолітні доньки переселились у село і пішли херачить в колгосп. Остаточно хутори випиляли у 70-ті, свідомо позбавляючи їх медицини, магазинів і транспорту… У підлітковому місці ми поїхали на наш сімейний хутір, якому років під 200 — він представляв собою природнє оборонне укріплення — з річкою і крутим пагорбом. Там ще жив наш один дуже затятий родич і він був дуже заможним.
У Західній Україні хутори-садиби, але не як господарства, продовжували існувати і за радянських часів через обмаль житлових приміщень у колгоспних селах. Хоча радянська влада намагалася переносити їх у села, у Рівненській, Волинській та інших областях і у наш час можна бачити багато окремих садиб поза основною забудовою сіл. Подібною до хуторової є система фермерських поселень і господарств у Канаді і США. Схожа система праці і життя мала місце у Німеччині, Данії, Швеції. Хутір — як модель незалежного власника то і є наша історична відмінність від росіян. Це чисто європейська річ.
Взагалі хуторська колонізація багато в чому створила вигляд українського села.
Такого собі окремого землевласника зі своєю землею і незалежного від інших. Щоб квітник був пишний і хату було видно найкраще.
Якраз на прикладі хуторів чітко видно, чому українці природно прагнули до приватної власності на землі. В той час як в Росії були поширені общини, якій належала земля. І через кожних пару років, ту землю тасували між селянами. Коли почали створювати колгоспи росіяни не робили такого опору, бо це була знайома їм система — община.
Українці ж не сприйняли колгоспи саме через свою «власницьку» ментальність.
Думаю, що слово «хуторський» набуло негативного забарвлення саме через цей опір. А по факту хуторський має означати «незалежний, самостійний» тощо. Тому це скоріше похвала, а не докір. Ми хутірські, бо мати його то привілей)
Михайло Беркос. 
Як всім відомо: літєратура в Украінє сєльская, а мєнталітєт хутарянскій.
Живопис, до речі, теж.
Японський дзен біля сакури — не хуторянскій, а український біля вишні — хуторянскій.
Але всі провідні українські художники, які навіть встигли пожити закордоном у Європі і побачити дзен європейський, неодмінно поверталися в українське село. У всіх українських художників ось ці пейзажі — це величезний шмат їхньої творчості.
Бо українське село в 19-му столітті це був дзен. Воно і зараз — дзен, вишні і абрикоси квітнуть однаково хоч в 19-му, хоч в 21-му столітті, але в 20-му столітті орки встигли його добряче спаскудити.
Спаскудили український дзен ці нікчеми саме через заздрість. Саме через ось це їхнє сьогоднішнє: «а кто вам разрєшил так жить?». Бо їхня дєрєвня це повалені паркани і грязіща. І замість ось цих гарних людей — хмурі харі з взглядом собачкі ісподлобья.
Джон Сміт
Михайло Беркос. «У квітучому саду», 1916
У цей день народився Михайло Андрійович БЕРКОС (3 вересня 1861, Одеса — 20 листопада 1919, Харків) — український художник-пейзажист, педагог. Голова Товариства харківських художників (з 1906). Зазнав помітного впливу європейського імпресіонізму.
Народився в Одесі в заможній родині грецького підданого. Закінчив Одеську школу рисування (1877) і продовжив навчання в Імператорській академії мистецтв у Петербурзі під керівництвом Михайла Клодта і Володимира Орловського (1878-1889). За успіхи в навчанні Михайло отримав всі можливі відзнаки — малі та великі срібні, потім золоті медалі, що давало право на чотирирічну закордонну поїздку за казенний кошт. Відвідав Францію, Німеччину, Іспанію, Італію та Швейцарію, багато чого перейняв від французьких імпресіоністів з їх технікою пленерного живопису, культом світла і повітря, чистих фарб, колірних рефлексій, «невловимою рухливістю натури».
Проживши після повернення з Європи деякий час у Петербурзі, Михайло Андрійович перебирається на постійне проживання до Харкова. Він оселився з родиною в мальовничій садибі Мала Данилівка, багато працював, брав активну участь в мистецькому житті Харкова. За його активної підтримки 1912 року відкривається Харківське художнє училище, де він до 1917 року був одним з провідних викладачів.
Незважаючи на те, що все своє життя Михайло Андрійович прожив у великих містах, він, подібно іншим майстрам харківської школи, писав в основному сільські пейзажі, поля і ліси, любив зображати тихі старовинні садиби або курні вулички провінційних містечок. Одним з улюблених мотивів художника було цвітіння природи — весняні поля і сади, пишні літні клумби, червоні краплі маків на лузі і біло-рожеве кипіння яблуневого цвіту…
Майже вся творчість (350 полотен і етюдів) Беркоса, що зберігалася у нього вдома, після його смерті була спалена його дружиною. Але частина картин збереглася в музеях.
