Минув рік. Країна напередодні старту президентської кампанії. І цього разу, скоріше за все, напередодні незворотних змін зі знаком "мінус": іще тривають дебати про новий закон про вибори президента, кандидати ще тільки пишуть програми, а люди вже у розпачі.
Фундамент довіри до політиків давно зруйновано самими ж політиками. Майже всі вони "політично роздягнені", і не стільки через участь у численних ток-шоу, скільки через власну безпринципність, непослідовність та непорядність. Тому не будемо концентруватися на особистостях (хоч і це важливо), бо все ж набагато важливіші явища, розвиток яких прямо загрожує співвітчизникам.
Отже, перше. Держава тільки тоді має сенс, коли вона захищає людей, дає їм можливості для самореалізації і гарантує хоча б елементарну справедливість.
В Україні з цим, звичайно, не все гаразд, і саме тому чимало громадян, піддавшись емоціям, вважають власну державу ледь не чимось зайвим і непотрібним. Але водночас навіть не надто політизовані громадяни вже звикли до України як власної суверенної держави.
І це не дає спокою багатьом у світі. По різні боки наших кордонів. Політичний хаос в Україні підбадьорює зовнішніх недоброзичливців та внутрішню п’яту колону.
Приміром, тисячі російських прапорів у Севастополі при майже повній відсутності українських – промовистий вияв кремлівської політики в Україні і відповідь на питання, хто де-факто контролює це місто. А спроби ганяти туди-сюди по Криму російські крилаті ракети та БТРи напередодні дня флоту – лише один зі способів показати українцям, що може на них чекати в майбутньому. І не тільки в Криму.
Українська влада в Криму – цілковитий фантом. Її просто немає. Як і немає української політики для Криму і кримських людей, для всієї багатоетнічної кримської спільноти, яка потребує щоденної рутинної роботи та допомоги з боку української держави. Так само рідко хто згадує, а як там українське військо, український флот і українська громада взагалі (яка вже давно відчуває себе діаспорою в Криму).
Та й кому думати про це, якщо, наприклад, посада секретаря РНБО вже давно стала або "запасним аеродромом", або бонусом за лояльну до президента участь у якихось політичних іграх?!
Та й як думати, коли патріотів-професіоналів у силових структурах скоро можна буде порахувати на пальцях однієї руки, бо політиканам і від "демократів", і від "опозиції" такі просто заважають?
Ця делікатна сфера потребувала щоденної уваги президента від першого дня його правління. На жаль, українська влада тут гірко легковажила, зате ті, хто звик до імперських апетитів, працювали (і працюють) точно й результативно.
Передбачаю репліку читача: для більшості українців згадані проблеми не є першорядними і не надто їх хвилюють. Це так, але й не так! Бо коли є загроза державі, то це — загроза спокою кожного з нас.
Тим більше, коли є охочі повідкушувати від нашої з вами країни цілі шматки, у порівнянні з якими історія про Тузлу виявиться невинним політичним анекдотом. Агресивна байдужість до проблем війська, спецслужб, їх боєготовності та морального клімату провокує безкарне нарощування різноманітної активності всередині України проти України.
Не хочеться бути пророком, але, не змінивши власного ставлення до цих проблем, ми самі зробимо так, що вони стануть для нас першорядними. Як уже давно стали для Грузії першорядними проблеми Абхазії та Південної Осетії, а для Молдови – Наддністрянщини.
Друге. І дуже прикре. У більшості провідних політиків не проглядається жодного бажання не те що займатися питаннями зміцнення і захисту держави, а навіть усвідомити їх належним чином. Бачимо лише взаємне поїдання.
До речі, в Росії по темі російської могутності взаємного поїдання немає. Бо є усвідомлення всіма політичними силами причетності саме до цієї країни. З усіма її недоліками. У нас такого здебільшого немає.
По суті, чергова президентська кампанія стає кампанією боротьби між собою приховано прокремлівських і відверто прокремлівських політиків. Якщо так піде й далі, для України це означатиме вирок.
Третє. Без визнання українських цінностей за будь-яких обставин не може бути успішної України. Нехай половина людей визнаватимуть ці цінності лише номінально, але це буде їхній внесок у незворотність розвитку країни.
Поясню свою думку. Українська нація тоді буде конкурентноздатною, коли буде сучасною. Ми і зараз не найгірші, але заслуговуємо на краще. Рушійним мотивом життєвої активності більшості українців є успіх. Однак справжній тривалий особистий успіх може відбутися лише як невід’ємний від тривалого колективного успіху всієї країни.
При цьому далеко ж не всі послуговуються у своїй мотивації імперативом українських цінностей. Їх довго вивітрювали з наших голів та сердець, але саме на цьому, як не парадоксально, і необхідно будувати фундамент майбутніх перемог. У глобальному змаганні. Але не за уявний світовий успіх, світову гегемонію, "особєнний путь" чи іншу маячню, а за гідне життя своїх громадян.
Адже базові речі, на яких, тим не менше, продовжують спекулювати, вже давно визначені: Україна суверенна, Україна гарантує людські свободи, в Україні українська державна мова, Україна гарантує недоторканність приватної власності.
Однак успіху більшості співвітчизників заважає повсякденна практика, яка сильніша за базові принципи і яка складається з всеосяжної корупції, політичної роботи на роз’єднання людей та подвійних стандартів у питанні прав людини: владі можна все, а громадянам – лише те, що дозволить влада.
Ця практика затьмарює будь-які світоглядні суперечки, приміром, про складні моменти української історії – бо ці моменти актуально цікавлять лише "посвячених", а згадані негативні явища торкаються щоденно мільйонів простих українців.
От і виходить, що дискусії політиків про одне, а життя – про інше.
Ну скажіть, державний статус української мови, який нібито так дошкуляє донецькій еліті, перешкодив цій еліті заробити в Україні мільярди доларів?
Чи може їм заважала набувати величезних статків правда про боротьбу УПА?
Або, скажімо, як палкий патріотизм перешкоджав відомим львівським суддям обкладати поборами таких же щирих патріотів – простих галичан, які без хабара в судах не могли вирішити ні крупних, ні дрібних справ? Та ніяк!
У цьому правда. Еліти чубляться, люди зневажаються. Але так не може тривати вічно: майбутнє за тими, хто зможе дати лад країні.
Це значить — зупинити корупцію і брати до державних справ лише професіоналів.
Це значить — дати перспективу війську та справжнім законникам (а не злодіям у погонах).
Це значить — лібералізувати економіку, зробити бізнес доступним для кожного та вигідним для місцевих громад і держави, а не для чиновників, які збивають гроші навіть на повітрі, коли до них звертається простий підприємець, а не олігарх.
Проте всі ці завдання, на моє переконання, мало цікавлять більшість претендентів на президентський престол. Тому що вони розглядають цю посаду саме як престол. З якого можна правити, веліти, давати всім оцінки і не забувати про себе.
За цією жадністю до влади, ненавистю до опонентів та байдужістю до країни й народу залюбки споглядають із-за кордону. І не просто споглядають – діють! Одним – цукерки, іншим – пряники, третім – і перше, і друге. Тільки працюйте більше на сусідню країну, а не на власну, особливо після виборів.
Однак є й інший бік медалі. Патріоти, які інколи приходять до влади, чомусь завжди вважають цей прихід до влади остаточною перемогою. Після цього прийнято обмежуватися лише політичними проповідями. А цього мало, навіть катастрофічно мало.
Бо через це в усіх таких випадках реальну владу захоплювали спритні ділки, під знаком діяльності яких у власних інтересах проходили цілі епохи. Це і є основна причина недопотужності українства. Такої недопотужності, яка постійно провокує на його знищення. Не бачити цього – займатися марною працею.
Патріотичне середовище разом зі своїми гаслами та практикою давно потребує модернізації. Невдачі патріотичного президента на фронтах, більш близьких простому українцеві — боротьба з корупцією, свобода підприємництва, реальний захист прав людей від свавілля чиновництва — перетворюються на недовіру до патріотичних цінностей.
У цьому головна причина недовіри або неуваги багатьох людей до безумовно корисних національно значущих справ президента Ющенка.
Успіх українства — у його осучасненні, в успіху живих практик, які дають людям емоції, почуття та співчуття і зрештою формують гордість за свою країну і створюють потужну життєву внутрішню мотивацію.
Сучасне українське кіно, спорт великих досягнень (і не тільки футбол), сучасне українське військо для сучасних українських хлопців – ось далеко не вичерпний перелік живих практик, розвитком яких повинні перейматися справді патріотичні політики.
Гордість за країну – тільки це може повернути сучасне, абсолютно скептичне молоде покоління обличчям до України. А для цього мало лише знати історію. Для цього мало бути лише в обороні мови. Давно на часі новий патріотичний прорив. І він не повинен бути пов’язаний з прізвищами – лише із діями.
Є й база для таких дій – вільне підприємництво. Ви здивовані? Скажете, це середовище не дуже переймається традиційно-патріотичними ідеями? Можливо, і так, але саме ці люди, які дають гроші до бюджетів, повинні нарешті отримати можливість просто працювати, а не підносити дари чиновнику.
Дасть країна їм таку можливість – вони піднесуть таку країну. Маю на увазі мале та середнє підприємництво, яке головним чином складається з поміркованих, освічених та раціональних людей, які у випадку, коли країна зв’яже свій успіх із ними, так само вчинять і для країни.
Безумовно, це справа не одного дня, але це справа прийнятих рішень та відповідального курсу нової політичної еліти. Втім, якщо вона відбудеться.
Бо теперішні танці навприсядки перед безпричинними "наїздами" російського Медвєдєва, які витанцьовують кандидати у президенти (не всі, але майже всі), означають, що у випадку справжньої, реальної загрози суверенітету захистити країну буде нікому. Бо хтось хоче усім сподобатися, хтось узагалі не переможе, хоча вже й "костюмчика наміряв", а хтось у процесі перманентних домовленостей на тему "як непомітно здати Україну".
Приміром, прем’єр-міністр Тимошенко так і не спромоглася особисто відповісти Медвєдєву. Ніхто так і не почув із її вуст оцінки безпрецедентних антиукраїнських випадів російського президента. Лише за кілька днів прем’єр відбулася писаною заявою, очевидно, щоб у Кремлі не запідозрили, що вона насправді думає так, як у тій заяві написано.
Натомість консенсус лідерів має бути саме із засадничого питання – бути чи не бути Україні надалі. Народ і Конституція давно сказали: бути. А для багатьох теперішніх політиків є питання. Бо головне для них – владарювання, а не країна та люди, які в ній живуть.
При цьому потрібно розуміти, що ситуація загрозлива: Путін і Медвєдєв не зупиняться, бо їх хвилює зовсім не те, про що вони говорять.
Вони кажуть про російську мову. Але у нас її повно. У наших містах, і не лише на Сході та Півдні, дедалі більше тільки російську й чути. Навіть у київських формально україномовних школах, як правило – на уроках українська, на перервах — і між учнями, і між учителями – російська. Це така правда, хоча особисто мені вона й не до вподоби.
Вони кажуть про російськомовну пресу. Але, даруйте, у нас якраз україномовних видань майже не лишилося!
Вони кажуть про НАТО – але не так давно генсек цієї організації Я. де Х. Схефер, полишаючи посаду, прямо так і заявив: глибоко, мовляв, не готові до НАТО як Україна, так і Грузія. А, приміром, Албанія, виходить, чимось давно "готовіші" за нас. Не кажемо вже про українських політиків – навіть ті з них, хто за участь України в системі євроатлантичної колективної безпеки, намагаються це приховати, щоб не дратувати Кремль.
Але вся штука в тім, що Кремль цікавить не російська мова й не російськомовні газети. Це лише дрібний привід. Кремль цікавить Україна як така. Уся і оптом.
Образно кажучи, Кремль не цікавлять, хоча й російськомовні, але номінально українські "Факты" чи "Сегодня"; його цікавлять повністю російські "Известия", "Комсомольськая правда" і таке інше, з яких громадяни поки що України і повинні дізнаватися про те, яка зараз "лінія партії" і хто на цій території поставлений контролювати її виконання.
Вони не зупиняться, допоки в Україні не зникнуть будь-яко-мовні газети, які ще розповідатимуть про якусь "українську політику". Поки російський бізнес остаточно не доведе нашому (до речі, теж, як правило, російськомовному), хто в хаті господар та поки наша (також здебільшого російськомовна) армія остаточно не перестане бути боєздатною.
Отже, не в "мові" для Кремля справа, шановні пані на панове! З мовою в Україні вони вже багато що вирішили. Справа не в мові, а в Україні. В Україні, яка повинна бути для них, а не для нас.
І тому ще раз про головне. Українську ідею вже неможливо пропагувати та втілювати старими гаслами та старими методами, вони потребують осучаснення. Тим більше, що всі, хто себе вважає навіть не патріотами, а просто громадянами України, і прагне жити у спокої, добробуті та під захистом, не згоджуються на українську версію путінської Росії з її авторитарністю та імперськими комплексами.
Саме це дає надію на новий суспільний консенсус, який на порядок денний повинні винести нові (чи "оновлені старі") лідери. Власне бачення я схематично виклав у цій статті, можливо, згустивши деякі фарби. Безумовно, ці думки – не істина в останній інстанції, але запрошення до дискусії та дій.
Утім, точно переконаний в одному: лишимо в українській політиці усе, як є зараз – втратимо Україну. І тут я вже нічого не перебільшую та не згущую.
В’ячеслав Кириленко, голова Громадського руху "За Україну!"
