Я не знаю, почнеться велика війна завтра, в ніч на середу чи ще на тиждень пізніше. Так само не знаю чи взагалі вона почнеться цього року або ж зусиллями союзників відтермінується на довше. Цього наразі не знає ніхто у світі.
Натомість я досить добре уявляю, хто та що визначить перебіг цієї війни та переможця у ній. Ці хто – ми з вами, ми усі, а не виключно хлопці й дівчата із передових частин ЗСУ. Визначальною буде наша поведінка у перші 48 годин навали, далі все піде за інерцією і з практично неминучим результатом – в той або інший бік.
Якщо ми всі разом гідно протримаємось ці перші дві доби – далі ми зможемо відмобілізовувати всі ресурси немаленької 40-мільйонної країни, а союзники надаватимуть таку допомогу, порівняно з якою нинішня видаватиметься «демо-версією». І якими б значними не були наші втрати, скільки б часу не зайняла «реконкіста», підсумок війни буде однозначним: наша перемога, повернення і окупованих зараз земель, і тих які встигнуть окупувати на початку нової інвазії. Будуть і репарації, якщо звісно на карті світу залишиться Росія, з якої можна буде їх запитати – що до речі не факт.
Якщо ж наш опір буде таким, як свого часу у Криму або як опір афганської армії талібам – тоді росіяни переможно пройдуть до наших західних кордонів, а союзники будуть зайняті виключно евакуацією своїх громадян.
Чому я пишу такі ніби очевидні та банальні речі? Бо на вихідних наслухався міркувань цілого українського полковника про те, що «якщо нагорі не домовляться, то у росіян така сила, що опір позбавлений сенсу». Трохи шокований діалогом я пообдзвонював друзів, і дізнався що подібні офіцерські розмови геть не поодинокі (сподіваюсь хоча б не масові…). На жаль, мій досвід 2014 року свідчить, що саме серед тих, кому ми з вами роками платимо податки за наш захист, аномально багато подібних капітулянтів, бо ж вони бачте вчилися у всяких спецкакодєміях, де совкові генерали вчили їх про непереможність РФ, і взагалі вчили що результати будь-якої війни визначаються виключно співвідношенням танків та літаків противників (хоч навіть шкільний курс світової історії показує що все м’яко кажучи не так однозначно).
Я не вчився у спецкакодєміях, навіть військову катедру не закінчував. Натомість радянські та російські танки вперше зустрічав у Вільнюсі у 1991-му, вдруге у Грозному у 1995-му, втретє у нас на Луганщині. В усіх випадках у нас не було ні «Джавелінів», ні «Стінгерів». Незалежна Литва вистояла та дочекалась визнання світом, наразі вже допомагає нам «Стінгерами» та «Джавелінами». Чечня, розміром з Київську область, з розгромним рахунком виграла першу війну з Московією. На жаль, чеченці програли Кремлю гібридну інформаційну війну, їх змогли демонізувати та ізолювати. Покинута всім світом крихітна Ічкерія впала під тиском другої навали, але загалом на те щоб приборкати країну з населенням меншим за Оболонь чи Виноградар у «непереможної» Імперії Зла пішло ціле десятиліття. Нашу ж ближчу історію читачі сподіваюсь пам’ятають не гірше за мене.
Окремо хочу акцентувати на моєму скромному чеченському досвіді. Серед найбільших жахіть, якими лякає нас Росія і які судячи з усього дійсно паралізуюче діють на таких от наших горе-полковників, є загроза повітряних ударів. Бомбардування – це те, чого нам на щастя не випало у 2014-му, і те що дійсно може стати нашою проблемою у масштабній війні. Для більшості наших ветеранів, які на власному досвіді переконались що на землі московити з бурятами аж ніяк не супермени, загроза авіаударів видається чимось геть незнайомим, а отже і потенційно страшним. Мені випало бути одним з небагатьох українців, хто в Чечні побував і під килимовими бомбардуваннями, і під точковими авіаударами, і під гелікоптерними атаками. Траплялись і «сушки», і «тушкі», «грачі» та «крокодили». Так от, як там у класика, «слюхай сюда, ща отсюда будєт проістєкать» J
По-перше, забувайте все, що ви бачили у голівудському кіні, або у документалці з бомбардувань Югославії чи Іраку. До нас прилетять не стрімкі натівські «стелси» із високоточними керованими ракетами. Над нашими головами з’являться старі іржаві совкові «єроплани», які скидатимуть такі само старі шматки вибухівки з точністю «в білий світ яко в копієчку». Вони здатні працювати виключно по площам, а не по точкам, і щоб реально суттєво нам дошкулити у них піде до біса вильотів. У Чечні та у Сирії вони могли дозволити собі місяцями безкарно «утюжити» по площах, бо проти них були партизани із голою «стрілковухою», без жодних натяків на ППО – і то якийсь серйозний військовий ефект було досягнуто за тривалий час. Цього разу у них не буде такого часу, а у нас буде яке-неяке ППО – ситуація кардинально відмінна від звичних москвинам каральних операцій.
По-друге, вони направду лякливі. Якщо гарматне м’ясо Імперія ніколи не жаліла та не жалітиме, то от за дорогою технікою вони побиваються всерйоз. Особливо зараз, коли внаслідок санкцій та війни з Україною практично втратили можливість випускати на заміну нову. Тож зухвалими будуть лише перші удари, до того як кілька «пташечок» будуть нами підбиті – після цього вони стають вкрай боязкими, і до цілей близько не підлітають, працюють з безпечної відстані – а отже ще менш влучно.
В першу чергу авіаудари одразу зітруть межу між фронтом та тилом – межу, яка встановилась навесні 2014-го і досі тримається непорушно. Відстань до війни не можна буде виміряти у кілометрах – вона вриватиметься в глибокий тил за лічені хвилини, необхідні для підльоту. І саме у цьому головна небезпека перших 48 годин.
Якщо нашою реакцією на перші бомби в тилу буде паніка та «пропаловсьо!» — досить скоро потому «всьо» дійсно пропаде. Без нормального організованого тилу, із хаосом за спиною ЗСУ буде вкрай складно відбивати наступ ворога, і до істеричного лементу переляканих цивілів органічно додадуться «професійні» голоси таких полковників, як той що «надихнув» мене на цей текст. В такій ситуації найкращим варіантом для нас був би «мир» подібний до «миру» між Грузією та РФ у 2008, але не маємо ілюзій: на дворі не 2008 рік, ставки незрівнянно вище, і навіть такого «миру» нам Путін не подарує – він прийде для того, щоб «остаточно вирішити українське питання», а не заради якогось шматка території.
А для заміни тих військових частин, які все-ж таки повірять «соовкам», вихованим на міфах про «нєпабєдімую та лєгєндарную», і розбіжаться у вирішальні перші дві доби, ми маємо бути готовими за цей же час виставити не меншу кількість резервістів та добровольців, притому виставити самі, не чекаючи поки «розчухаються» військкомати. У архаїчному світі наших військкоматів 48 годин – це час за який в кращому разі отримують «з центру» інструкції та починають їх неквапно вивчати, у війні 21 століття 48 годин визначають переможця.
Ці 48 годин покажуть, хто на що здатний. Покажуть на всіх рівнях – від верховного головкома до рядового, і не меншою мірою це стосується і нас, цивілів. Я не берусь «вангувати», чи добре спрацюють і військова машина, і цивільна влада – ми не дізнаємося цього раніше, ніж «все почнеться», натомість одразу наочно побачимо впродовж першої доби від початку інвазії. І залежно від того що побачимо, маємо бути готовими або підставити плече та сумлінно виконувати накази і інструкції, або ж скрушно похитати головою та не чекаючи наказів чи «легітимацій» самотужки приступати до виконання тих функцій, які виявляться оголеними.
Це – не війна ЗСУ або уряду. Це наша спільна війна, оскільки на кону наша країна і наші права та свободи, кожного з нас без винятку. І саме ми, прості тилові громадяни, своєю організованістю, спокоєм, готовністю прикрити всі «дірки» у управлінні та обороні, визначимо її переможця. У нас на це будуть цілих 48 годин.
