Все-таки роки занять практичною політикою не вбили в мені дослідника-політолога.
Спостереження за «слугами» у їх середовищі харчування — Верховній Раді — наводить на кілька узагальнень.
Вони перегукуються що з класичними працями з психології мас калібру Лебона, Ортеги-і-Гассета, закономірностей тоталітарних рухів і режимів — зокрема Арендт, Фридриха, — що й з багатьма сучасними дослідженнями феномену популізму, який корінням сягає саме тих явищ, якими класики переймалися сто років тому, а потім мусили ще раз осягнути після ІІ Світової.
Більше того, історія конкретних режимів у конкретних країнах упродовж ХХ і ХХІ століть дає прекрасний матеріал для того, щоб і зрозуміти, що відбувається в Україні, і спрогнозувати можливі сценарії.
Перше — популістські режими мають стандартну траєкторію розвитку. Вони опановують владу, старанно мімікруючи під «простих людей» (хоча це рідко відповідає істині: Ульянов був дворянином, Кастро і Гевара походили з заможних родин і тп). «Вчитель» Голобородько, якого грав власник офшорів, молодший.. гм, партнер Коломойського мільйонер Зеленський — дуже типовий приклад.
При тому старанно вип’ячується ненависть до всього «елітраного», «зарозумілого», світу «отих їх» — на противагу простому і чесному світу «звичайних людей».
Спочатку, поки ще залишається запас міцності, залишений попередниками, або поки можна розпродати/націоналізувати і розпродати / експропріювати і розпродати ресурси країни, вони можуть удавати з себе тих, хто править «з вином і м’ясом» (як начебто любив говорити Сальвадор Альєнде). Але ресурси швидко закінчуються (навіть якщо це нафта в Уго Чавеса).
Нарід починає щось підозрювати.
На цьому етапі нарід або відправляють на війну (у цьому ще ніхто не перевершив Гітлера чи Сталіна), або, якщо нема ресурсів, і сам вождь радше уклоніст, ніж воїн — народу простро закривають рот.
Спочатку рот закривають опозиції, потім журналістам (неугодним — раніше, одночасно з опозицією), а потім і будь-кому, хто сміє заперечувати волю найвеличнішого чи навіть сумніватися у його мудрості.
Після цього настає агонія, тривалість якої прямо пропорційна наявності економічної «подушки безпеки» та можливостями зовнішніх гравців, які з якихось причин зацікавлені у триванні агонії і прив’язуванні вождів до себе (Лукашенко під Росією — класичний приклад).
А потім — кінець: військова поразка, економічна катастрофа, соціальний занепад.
Поразка на виборах — це ще найлегший сценарій. Але для того в країні ще мають зберегтись вибори.
І тут — друге спостереження. Вибори, свобода слова, права опозиції — якраз найбільш атаковані інститути у популістських режимах. Адже вони заважають прямій комунікації любові між сонцесяйним лідером і обожнюючим його народом. Адже до моменту, коли народ почне щось підозрювати — у нього не має залишитись шансів притягти затьмареного сонцесяйного до відповідальності.
Тому боротьба з іншими думками, затоптування альтернатив, розправи з незгодними — візитна картка популістських режимів. Ба більше: комформізм, угодовство і сірість культивуються в середовищі самих прихильників і учасників політичної сили сонцесяйного. Це отримає і матеріальний бік — радянські «спецрозподільники» часів дефіциту і конверти для «слуг» у стагнуючій економіці.
Незгодні виганяються з номенклатурного раю, де всі мають бути «сковані одним ланцюгом» (с) і славити сонцесяйного.
І тут третє. Такі режими НІКОЛИ не виконують обіцянок і ЗАВЖДИ приводять до катастрофи. Після їх поразки одужувати доводиться дуже довго і болісно — і далеко не всім народам це вдавалось.
Залишається надія на одне: найбільше прикладів одужань від хвороби популізму — саме в Європі. Українці довели, що європейські цінності тут не порожній звук; що найкращі готові і будуть за них боротися.
Популістський режим в Україні стрімко підходить до стадії «кінчайте торгувати, бо решти нічим додати».
Яким буде вихід з цієї стадії, і за яким сценарієм розвиватиметься пост-популістична Україна, ми всі дізнаємось уже протягом півроку.
Ми в «Європейській Солідарності» робимо все для того, щоб Україна уникла найгіршого — і перемогла.
Але роботи вистачить усім — захистити, відродити і побудувати Європейську Україну. А потім розповідати про Україну популістичну онукам, студентам і представникам інших країн: про те, як країна збочила на криву стежку, але повернулася на магістраль.
