Шостого січня Православна церква України відзначає другу річницю надання Томосу про автокефалію. Через два роки ПЦУ має офіційне визнання свого автокефального статусу чотирма помісними церквами, у найближчій перспективі – ще низка визнань. Розв’язано головну проблему українського православ’я – проблему розколу.
Незважаючи на протидію і «фінансову дипломатію», РПЦ буде змушена визнати канонічність ПЦУ, а поки що парафіяни УПЦ МП «голосуватимуть ногами».
Про це розповів митрополит Переяславський і Вишневський Православної церкви України Олександр Драбинко.
Чому Томос для ПЦУ – привід для гордощів у позитивному сенсі слова
По-перше, завдяки ухваленому історичному рішенню про підписання Томосу Вселенським патріархом Варфоломієм було відновлено історичну справедливість. Стародавня Київська церква, Церква-матір для всієї Руської церкви, нарешті конституювалася.
По-друге, завдяки цьому рішенню розкол, який нищив Церкву десятиліттями, було подолано, зцілено. І це, напевно, найважливіше, що випливає із дарування автокефалії Українській церкві, що зафіксовано в Томосі.
Трагедія розколу пройшла лезом по сім’ях, парафіях, єпархіях, по всій державі. Причин виникнення розколу було дві. Одна – це нерозуміння тодішніми церковними функціонерами, і в Україні зокрема, неминучості історичного процесу розпаду Радянського Союзу і краху того тоталітарного фундаменту КДБ, на якому стояв цей колос і однією з опор якого була створена Сталіним «червона» церква.
Інша причина, але вона вже вторинна – розкол був штучно створений Московською патріархією і спецслужбами, щоб, керуючись принципом «розділяй і володарюй», отримати політичний вплив в Україні, а церковній владі в Москві мати перевагу перед владою політичною. Мовляв, ви країну не вберегли, а ми церковними «узами-скріпами» цю єдність тримаємо. Як бачимо, ані в першому, ані в другому випадку жодних церковно-канонічних аргументів немає.
Як ми знаємо, саме релігійний фактор відіграв свою роль і повною мірою позначився на спробі анексії більшої частини території України. П’ятою колоною став Московський патріархат, що проповідує «русскій мір».
По-третє, щодо досягнень ПЦУ – усього лише за два роки в умовах шаленої протидії з боку церковної і політичної Москви статус Православної церкви України, закріплений і проголошений Томосом, визнали чотири помісні церкви світу: Православна церква Еллади, Православна церква Кіпру, Олександрійський і Константинопольський патріархат, які внесли ім’я Блаженнішого Митрополита Епіфанія у свої диптихи. Для порівняння: Москва чекала визнання свого статусу автокефалії 141 рік.
По-четверте, питання України в церковному плані сколихнуло всю церковну спільноту та розкрило ті недоліки і проблеми церковної всеправославної єдності, які протягом тривалого часу були прихованими, про які знали, але які до пори замовчувалися й не порушувалися. Усі ми знаємо про ідею «батька народів» Сталіна, який створив 1943 року Московський патріархат, надати йому статус «вселенського» і провести Вселенський собор у Москві. Бажання таке більше відтоді ніколи не покидало керівництво МП. Нинішній «папа московський» став його найяскравішим апологетом і втілювачем.
Чому переходів з УПЦ МП в ПЦУ могло б бути значно більше
Говорити про переходи єпархій в ПЦУ не зовсім коректно, оскільки з канонічного погляду після здобуття незалежності й вручення Томосу вони вже еклезіологічно належать їй. Ніхто нікуди не «ходить».
Але на практиці, зважаючи на умови не тільки канонічні, а й юридичні, на прикладі єпархій РПЦ в Україні (УПЦ МП) ми бачимо, що священники й віряни не мають можливості вільно виявляти свої погляди й реалізувати своє юридичне право на конфесійну належність.
А причина в тому, що майно найчастіше оформлено на єпархію, яка вірян і священників тримає в кріпосному праві. Великою перешкодою до збільшення парафій ПЦУ є робота пропагандистської машини Російської Федерації.
Якби не було тиску і все відбувалося своєю законною, природною чергою, я думаю, до 70% парафій УПЦ МП перейшли б у ПЦУ. Це загальна статистика вірян і духовенства, які хочуть, щоб в Україні була Помісна церква.
Повсюдно діє правило «не можна», без будь-якої аргументації. Й архієреї, і священники вважають за краще зберігати статус невтручання, щоб не бути в збитку, якщо розсудливість візьме гору й віряни захочуть їх покинути. Тут, як розумієте, питання економічне.
На єпископат РПЦ в Україні чиниться колосальний тиск, а ті, зі свого боку, тиснуть на священників, які їм підвладні. А священники транслюють усе це пастві. «Неканонічно, незаконно, іуди, зрадники…» – усе ті ж звинувачення на адресу ПЦУ, навіть через два роки після дарування Томосу.
Але, на щастя, українські віряни не безмозкі, як хотілося б Москві. Наведу свіжий приклад. Днями на Рівненщині близько 15 осіб покинули парафію, у якій священник проповідував такі «істини», і перейшли в парафію ПЦУ.
Серед священників і єпископату Московського патріархату в Україні є дуже багато прихильників Помісної православної церкви – це факт. Але за два роки вони так розпалили атмосферу словесними суперечками, що, може, і хотіли б сказати пастві «Вибачте, ми вас обманювали», але це вже удар по самолюбству й гордині.
Думаю, священники й архієреї будуть останньою категорією, яка усвідомить потребу приєднатися до ПЦУ. А люди будуть розумнішими і «проголосують ногами».
Чому відбувається «гібридне визнання» ПЦУ замість офіційного
Чому ПЦУ досі не визнана окремими помісними церквами? Тому що РФ вмикає свою «фінансову дипломатію» й намагається тримати окремих їхніх представників, які можуть впливати на процес, на «короткому повідку». Але парадокс ситуації полягає в тому, що жодна з церков не заявила, що вона не визнає в перспективі ПЦУ або що автокефалія Української церкви неможлива! Низка церков зайняла тимчасову позицію стриманості від визнання.
Одночасно відбувається «гібридне визнання» статусу ПЦУ окремими єпископатами й священниками інших помісних церков ще до їхніх синодальних рішень. Наприклад, у деяких церквах світу під час богослужінь уже поминають митрополита Епіфанія. Днями архієрей Болгарської церкви згадував його на літургії. Раніше владика Ісайя з церкви Чеських земель і Словаччини теж приїжджав і співслужив із нашим Предстоятелем. А те, що ніхто, крім Московського патріархату, не розірвав євхаристійного спілкування з Патріархом Варфоломієм, прямо свідчить про підтримку його дій і про гібридне, негласне визнання – через нього і Константинопольську церкву – церкви України.
Тут питання «зависло» тільки в часі внесення в Диптих і поминання за богослужінням. Офіційні визнання відбудуться, коли зменшиться тиск із боку Московського патріархату. Час іде й лікує, стирає гостроту питання. Думаю, 2021 року статус ПЦУ і дії щодо неї Матері-церкви, що виразилися в Томосі, визнають ще дві-чотири помісних церкви.
Чому РПЦ неминуче визнає ПЦУ
РПЦ мала з радістю визнати Православну церкву України однією з перших разом із Вселенським патріархатом. Але московська церковна внутрішня система, створена Сталіним 1943 року, показала свою порочність. Вона зрослася з державною машиною й фактично стала її прислугою.
Рано чи пізно РПЦ визнає ПЦУ, нікуди вона не дінеться. Й історія РПЦ – яскравий того приклад. Але, як я розумію, це буде не за патріарха Кирила, для нього це особисте болюче питання. Зараз у самій РПЦ дуже непроста внутрішня ситуація, і невідомо, чим вона закінчиться.
Але хочу сказати, що єпископи й багато священників Російської церкви вітали мене і з Новим роком, і з іншими святами. У них такої проблеми визнання фактично немає. Сутнісної неприязні до ПЦУ в Росії, у Білорусі, у Молдові не існує – це не їхня особиста проблема, а проблема їхнього «господаря». Вони знають, що є така ПЦУ, яку колись визнають.
