Навесні 1847 року Тарас Шевченко готував друге видання «Кобзаря», куди повинні були ввійти нові твори останніх років, зокрема й частина поезій, які мали шанс пройти цензуру, зі збірки під назвою «Три літа».
«Переписав оце свою «Слепую» та й плачу над нею, який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам, черствим кацапським словом» Фото mignews.com.ua
Це був один із переломних періодів у житті молодого поета. Йшов процес кардинального переоцінювання власного життя і становлення його поглядів на Україну як державу своєї мови і літератури, як унікальний і неповторний край.
Власне, передмова до майбутнього видання майже 33-річного Шевченка стала не лише своєрідним мовно-літературним маніфестом, але й, до певної міри, програмою становлення майбутньої самостійної України. Ні другий «Кобзар», ні передмова, написана в березні 1847 року в маєтку Лизогубів у Седневі на Чернігівщині, не побачили світу.
Не минуло й місяця, як поета, який їхав до Києва на весілля свого приятеля, історика Миколи Костомарова, заарештували під час переправи через Дніпро посередині ріки. Передмова-маніфест відома здебільшого літературознавцям, бо ні в радянські часи, ні чомусь за незалежної України в масових перевиданнях «Кобзарів» її не друкували.
«Випускаю оце в люде другого «Кобзаря» свого, а щоб не з порожніми торбами, то наділяю його предисловієм»
Епіграфом до цієї маловідомої передмови Тарас Шевченко невипадково взяв рядки з твору Олександра Грибоєдова «Лихо з розуму»:
Воскреснем ли когда от чужевластья мод?
Чтоб умный, добрый наш народ
Хотя по языку нас не считал за немцев.
Цитуючи цей уривок, Шевченко трактував, очевидно, по-іншому «чужевластье мод»: «Великая туга осіла мою душу. Чую, а іноді і читаю: ляхи дрюкують, чехи, серби, болгаре, чорногори, москалі – всі дрюкують, а в нас анітелень, неначе всім заціпило. Чого се ви так, братія моя? Може, злякались нашествія іноплеменних журналістів? Не бійтесь, собака лає, а вітер несе. Вони кричать, чом ми по-московській не пишемо? А чом москалі самі нічого не пишуть по-своєму, а тілько переводять, та й то чорт зна по якому. Натовкмачать якихсь індивідуалізмів тощо, так що аж язик отерпне, поки вимовиш. Кричать о братстві, а гризуться, мов скажені собаки. Кричать о единой славянской литературе, а не хотять і заглянуть, що робиться у слов’ян!»
В одному абзаці – цілий спектр думок. З одного боку, він приміряє українське суспільство, український народ до інших слов’янських народів, є прихильником своєрідного слов’янського братства – «Щоб усі слав’яне стали Добрими братами, І синами сонця правди…», як сказано в його поемі «Єретик». З іншого боку, він протиставляє українське (і слов’янське) море московському. «Словами цими як немож краще, – пише український письменник Богдан Лепкий у книжці «Про життя і твори Тараса Шевченка», – Шевченко відмежовував наше українське слов’янофільство від російського і давав різку відповідь на клич Пушкіна, щоб усі слов’янські ріки зливалися в російському морі! Правдиве демократичне слов’янофільство, без укритого російського імперіалізму…»
Під «нашествієм іноплеменних журналістів» проглядається образ тогочасних великодержавних російських писак, переконаних у безперспективності української мови й літератури. А однією фразою про «індивідуалізми», від яких «терпне язик», Шевченко тонко спостеріг, як «творці російської мови», часом напівграмотні або неграмотні, запозичували різні іншомовні слова і назви, часто спотворюючи їхнє оригінальне звучання. До речі, багато таких спотворених назв міцно засіли у «вєлікам і маґучєм». Наприклад, острів Ібіца, справжня назва якого «Івіса» іспанською, «Ейвіса» – каталонською мовами. І це невігластво, як зазначають київські журналісти Дмитро Лиховій і Леся Шовкун, «впровадили в масовий вжиток» російські мандрівники.
У своїй передмові Тарас Шевченко показує невігластво і підступність російської критики: «Чи розібрали вони хоч одну книжку польську, чеську, сербську або хоч і нашу?.. Не розібрали. Чом? Тим, що не тямлять. Наша книжка як попадеться у їх руки, то вони аж репетують та хвалять те, що найпоганше».
Не жаліє поет і своїх земляків: «Прочитали собі по складах «Енеїду» та потинялись коло шинку, та й думають, що от коли вже ми розпізнали своїх мужиків. Е ні, братики, прочитайте ви думи, пісні, послухайте, як вони співають, як вони говорять меж собою шапок не скидаючи, або на дружньому бенкеті як вони згадують старовину і як вони плачуть, неначе справді в турецькій неволі або у польського магнатства кайдани волочать, – то тойді і скажете, що «Енеїда» добра, а все-таки сміховина на московський шталт… Щоб знать людей, то треба пожить з ними. А щоб їх списувать, то треба самому стать чоловіком, а не марнотрателем чорнила і паперу. Отойді пишіть і дрюкуйте, і труд ваш буде трудом чесним».
У цій передмові Шевченко сформулював свої погляди як на літературу, так і на мовне домінування. Тому дісталося і Гоголеві, і Квітці-Основ’яненку, і Гулаку-Артемовському, і Сковороді, і, навіть, Вальтерові Скоту. Зате добре відгукнувся він про Роберта Бернса: «Гоголь виріс в Ніжині, а не в Малоросії – і свого язика не знає; а Вальтер Скотт в Эдемборге, а не в Шотландії – а може, і ще було що-небудь, що вони себе одцурались… А Борнц усе-таки поет народний і великий. І наш Сковорода таким би був, якби його не збила з пливу латинь, а потім московщина. Покойний Основ’яненко дуже добре приглядався на народ, та не прислухався до язика, бо, може, його не чув у колисці од матері, а Г-Артемовський хоть і чув, так забув, бо в пани постригся… Нехай би вже оті Кирпи-гнучкошиєнки сутяги – їх Бог, за тяжкіє гріхи наші, ще до зачатія во утробі матерній, осудив киснуть і гнить в чорнилах, а то мужі мудрі, учені. Проміняли свою добру рідну матір – на п’яницю непотребную, а в придаток ще і -въ додали».
У цьому «въ» з твердим знаком – квінтесенція політики русифікації, яку ґвалтовно впроваджувала царська влада за життя Шевченка щодо українців та інших нацменів. Попри це, він не допускав нетерпимості до панівної мови і літератури: «А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди». Ці слова, написані 165 років тому, і сьогодні, в нових обставинах, залишаються актуальними.
На закінчення
До гострих питань, пов’язаних із мовою, Тарас Шевченко звертався і раніше, як-от у листі до свого знайомого Якова Кухаренка 1842 року: «Переписав оце свою «Слепую» та й плачу над нею, який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам, черствим кацапським словом».
Такого Шевченка за радянських часів намагалися приховувати в Україні. Але не забували поза нею. Польський письменник Єжи Єнджеєвич у романі про Шевченка «Українські ночі, або родовід генія» (Варшава, 1966 р.) навів цитату з листа до Кухаренка. Дивно, та в українському перекладі Віктора Іванисенка, який вийшов у світ в незалежній Україні (Львів, 1997 р.), саме це місце пропущено.
Тарас Марусик – голова Координаційної ради з питань захисту української мови при Київській міській організації товариства «Меморіал» імені Василя Стуса
