Навіщо Володимиру Путіну нагнітання напруженості на кордонах з Україною? Відповідь на питання здавалася ясною ще тиждень тому: Кремль готує нове вторгнення в сусідню країну.
Путін роздратований
Протягом останнього тижня офіційні російські представники то розповідали про якісь «навчання», то звично грубили європейцям і американцям: «То не ваша справа, куди і навіщо переміщаються наші війська». Однак демонстративність і хаотичність цих переміщень змушують думати, що мова поки йде про спробу не тільки залякати Київ і перевірити реакцію як українського уряду та Збройних Сил України, так і Заходу.
Путін роздратований: і інтерв’ю Байдена, яке він визнав образливим, і введеним Білим домом на початку березня хворобливі санкцій проти аерокосмічної галузі Росії, і, що не менш важливо, останніми кроками українського президента Володимира Зеленського та його адміністрації.
Тут і закриття прокремлівських ЗМІ, і санкції проти російських урядових організацій, включаючи Росспівробітництво, і тиск на головного проросійського політика України Віктора Медведчука, якому Путін доводиться кумом.
Крім того, Україна ініціювала створення «Кримської платформи» – проекту максимального міжнародного політико-дипломатичного тиску на Москву з метою повернення півострова. Як зауважив у розмові зі мною один знайомий західний дипломат, «українська дипломатія набила руку в використанні можливостей різних міжнародних організацій. «Кримська платформа» може доставити Москві багато неприємностей».
Обурення Путіна повинно викликати і те, як змінилася поведінка самого Зеленського. Той, кого він ще рік тому вважав недосвідченим, наївним і слабким, сьогодні мало не кожен день кидає якийсь виклик Кремлю, як ніби пропонуючи помірятися силами. Останній – категорична відмова від будь-яких переговорів про долю мінських угод в самому Мінську. Білорусь фактично несамостійна держава під контролем Кремля, кажуть в Києві.
Зеленський проситься в НАТО
Якщо це дійсно перевірка реакції Києва та Заходу, то висновки однозначні: на відміну від 2014 року, ніякої розгубленості ні у Вашингтоні, ні в Лондоні, ні в штаб-квартирі НАТО, ні в ЄС не спостерігається. Заяви про повну і беззастережну підтримку України ллються таким потоком, що втомишся перераховувати. Байден зателефонував Зеленському і сказав, що Америка – «непохитна» на боці українців.
Український президент, який на початку терміну говорив про Північноатлантичний альянс з прохолодою і закликав провести референдум, якщо мова про вступ зайде на практиці, сьогодні стверджує, що приєднання до НАТО – «єдиний шлях до закінчення війни на Донбасі».
А найнеприємніше для Москви те, що ні Ангела Меркель, ні Емманюель Макрон досі не подзвонили Путіну і не сильно просили його почати деескалацію в обмін на термінові переговори, як це було в 2014-2015 роках. Якщо в Кремлі планували поторгуватися з європейцями, то поки ні з ким, а значить, нема про що. Кінець кризи?
Вибір Кремля
Зовсім ні. Державні ЗМІ Росії продовжують нагнітати мілітаристську істерію, МЗС Росії грубить Вашингтону, ознак зниження напруженості на російсько-українському кордоні немає. Більш того, обставини скоріше підштовхують Кремль до конфлікту.
Як зауважив британський політолог Джеймс Шерр, заморожений конфлікт з Україною навколо Донбасу зовсім не обов’язково влаштовує Кремль, особливо з огляду на те, що Київ, з його точки зору, не збирається виконувати мінські угоди, як мінімум в їх нинішньому вигляді, тому що вважає їх несправедливими і підписаними під дулами путінського пістолета після воєнної катастрофи в Дебальцеве 2015 року. До того ж війна Зеленського з Медведчуком позбавляє Путіна головного каналу впливу на Україну.
До цього додаються інші обставини: хронічна нестача води в Криму через українську блокаду; майбутні у вересні вибори в Державну думу, які сприймаються як плебісцит на тему ставшого, по суті, довічного путінського правління; наслідки січневих протестів, організованих Навальним і драматична доля самого Навального, який став міжнародним символом протистояння політиці Кремля. Путін мріяв би, щоб Захід про нього забув хоча б на час.
Є три версії дій Кремля. Перший – прорив з контрольованою Росією території Донбасу в напрямку Херсона і Маріуполя для захоплення каналів водопостачання Криму і його сполуки з територією Росії. З огляду на накопичений ВСУ бойовий досвід і нове озброєння, це буде означати серйозні втрати серед російських військовослужбовців, що є неприйнятним з точки зору внутрішньої політики, плюс, швидше за все, дуже масштабні і болючі санкції.
Другий варіант – визнання так званих «ЛНР» і «ДНР» в ім’я «захисту співвітчизників». Українська армія навряд чи спробує відбити ці території штурмом. Утримувати їх буде не дуже дорого – населення із російськими паспортами, часто вже годує себе і сім’ї заробітками в Росії.
Однак, з точки зору міжнародного права, це буде фактично анексією. І це знову ж таки означає санкції плюс втрату впливу на Київ, з яким не буде про що розмовляти. До того ж Путін навряд чи захоче виглядати людиною, яка першою порушила Мінські угоди – після того як він шість років вимагав від українців їх виконання.
Нові «миротворці» Кремля?
Третій варіант – введення російських «миротворців» на територію маріонеткових «республік» під тим же приводом захисту цивільного населення, але без формальної відмови від домовленостей 2015 року. Так вважає той же Джеймс Шерр, і, якщо вважати, що Путін налаштований на конфлікт, то це виглядає логічно. Ось тоді-то на сцені точно з’являться Меркель з Макрона і почнеться традиційне уламування Путіна і викручування рук Зеленському.
Я вважаю, що цей розрахунок не виправдається. Більш того, в такій ситуації канцлер Німеччини може вимушено відмовитися від підтримки проекту «Північний потік-2». Сполучені Штати, звичайно, не воюватимуть з Росією через Україну.
Однак, крім неминучих нових санкцій, вони цілком можуть піти на масоване переозброєння ЗСУ. Київ, в свою чергу, здатний запропонувати США і НАТО свою територію, як мінімум – для створення об’єктів інфраструктури електронної розвідки, як максимум – для дислокації військ і військово-морського базування. Це особливо важливо для альянсу, який прийняв стратегію розширення присутності в чорноморському регіоні.
Путін все одно може ризикнути, але довгострокові наслідки можуть виявитися для його режиму зовсім не такими, на які він розраховує. Однак його досвід до сих пір підтверджує: ЄС і США рано чи пізно повертаються до діалогу з Москвою. Стереотипи вмирають довго.
