Підсумки нинішнього року писати легко. Без ярмарку марнославства — коридор, флісовий костюм і звуки роботи ППО всіх роблять рівними
Але водночас важко добирати слова від злості. Від злості до ворога, який вдерся у твій дім і перетворив життя чи то в пекло, чи то у божевільне реаліті-шоу для всього світу у прямій трансляції. Але я спробую описати головні емоції.
Близько четвертої ранку 24 лютого кожен українець прочитав найстрашніше повідомлення свого життя. Червоне, капслоком — “Росія напала на Україну”. Це був той канцелярський ніж, який роздер долі назавжди. Тих чоловіків, які першими на світанку пішли займати чергу до військкомату. Жінок, які в сльозах, але твердою рукою пхали дітей і котів до переповненого потягу на Захід. Всіх тих, хто уже не зустріне жодного свята. Хто під хрестом, хто викрадений ворогом зі знищеним іменем. Всі ті, кого ще знайдемо у братських могилах.
Я прощаю навіть втікачам чоловічої статі — дуже смішно дивитись на мокрі штани й пояснення тих, хто донедавна вважався мачо і “найкрасивішим чоловіком України”. Надіюсь, ви ніколи не повернетесь із Відня, Барселони та Лос-Анджелесу. “Маминим квіточкам” немає місця серед гладіаторів.
А зараз треба вижити. Вдихнути та випустити повітря так, щоб відчути: “Я живий:. Надійно прибити дах, щоби не зійти з розуму. І далі лупати сю скалу. За себе, і за тих, хто став військом небесним.
Тепер ми знаємо, як болить уся країна. Як Київ хвилюється за Харків. Як Львів стає рідним Одесі. Коли пишеш: “Кривий Ріг, рідний, тримайся!”. Як сльози щастя ллються, коли звільняють Херсон. Коли Чернігів не просто вистояв, а й захистив спиною Київ. Коли ножем ріжуть удари по Дніпру. І коли слово Маріуполь випалюють на серці так само — як отой божевільний розстріл драмтеатру зі словом “Дети”. Тепер ми знаємо, як болить Україна. Коли хвилюєшся за Мелітополь навіть тоді, коли ніколи там не був.
Цей рік був роком чистої любові та справжньої дружби. Коли те, що було несправжнім — відвалилось як полова і сказало “прощавай”. Коли справжнє почуття обпікає душу. Коли нарешті бачиш, що таке любити після смерті. Тисячі молодих жінок відверто написали: “Я тепер вдова. Вдова героя”… І це зізнання душить горло, витискає сльози і почуття вини. Чи справді кожен із нас зробив достатньо? Щоби якомога менше жіночих фігур у чорному востаннє тримали за руку свого коханого. Щоби вдова захисника не випалила потім: “Я була красивою біля гробу. Але пам’ятайте не мої червоні губи, а нашого сина, який втратив свідомість”. Інколи ці тендітні дівчата змінюють цивільні джинси на камуфляж. Вони доведуть справи своїх Героїв до кінця. Біль не зникає, але її може витиснути ненависть до ворога. Це не лікує, але дає змогу жити далі.
Нам часто кажуть, що “Герої не вмирають!”. Це — фейк. Наші герої з плоті та крові, і теж беззахисні перед кулями, мінами та уламками снарядів. Їх застібають у чорні пакети й кладуть рядками у морги. Їм сотні разів телефонує абонент “Мама”. Але трубку уже ніхто не візьме. І залишаються чорні свічки у профілях мам.
Ми інколи кепкували над своїми дітьми, що у них безтурботне дитинство. Більш щасливе, забезпечене і з купою можливостей. Але діти отримали екстремальний атестат зрілості. Саша із Гостомеля за день до війни святкувала 9 років. За тиждень отримала поранення руки ц ампутацію. 15-річну Арину з пораненням ноги російські окупанти затягли на танк — про долю талановитої дівчинки ніхто нічого не знає 10 місяців. Марат із Нікополя впізнав батька по тату і синьо-жовтим браслетам. Та сама кістка із братської могили, яку розтягли на профілі тисячі українців — то рука його тата, бійця 93-ї бригади Сергія Сови, який загинув під Ізюмом. Діти пишуть у листах до Миколая — прохання перемогти у війні й побачити тата. Дехто взагалі не знатиме тата ніколи. Бо народились уже після — і їхні мами, вдови, притискають немовлят до грудей. Із сумними очима, як в Богородиці. Але з надією на кращу долю крихіткам.
Ми вперше дізналися межі страху. І як вони змінюють з кожною перемогою ЗСУ. Зранку 24 лютого ти хапався за корвалол і валер‘янку після кожного повідомлення в телеграмі. Збирав нервово рюкзак із трусами і технікою. І уявляв, як починаєш життя з нуля в чорновому Вінніпегу. Нині РФ намагається вибити світло, тепло і воду масованим ракетним ударом — а ти у коридорі дивишся рецепт святкової качки. І перераховуєш, чи все у тебе є — каністра води, заряджений павербанк і генератор для власної справи. “Це не нам буде гаплик. Це їм буде все погано. І слава ЗСУ!
Тепер ми знаємо, що назва вулиці та пам’ятники на ній важливі. І є моральна сатисфакція, коли догори пузом лежать ідоли Пушкіну, Чкалову, Горькому. А вночі комунальники нарешті спустили на мотузках Катерину ІІ і її коханців. Війна нарешті запустила процес позбавлення ідолів держави-окупанта. І хоча є ще численні “зої сємьоновни” з зализаним волоссям і комплексом вахтерки — їх час мине. І той довгий період, коли радянське сміття надворі берегли, а то ця електоральна одиниця не обере поважну людинку в мери чи депутати — мине. Хоча і дуже дорогим коштом. Коли держава Пушкіна і Катерини ІІ вбиває дітей, кладе в гроби Юлю Здановську і Геннадія Афанасьєва, Рому Ратушного і Сашу Махова. Так не може бути на землі, яка стікає кров’ю і щодня поповнюється сотнями могил тих, хто міг сміятися, думати й надихати інших.
Ми відчули, що таке ненависть до ворога. Безкомпромісна, без тягарів на ногах у вигляді “братских стран”| і “родственников в России и Белоруси”. Є тільки ти та твоя родина. Надійне плече друга, дружнього волонтера. І твоє місто, яке перестане дихати, коли тебе не буде. Тепер не треба сцяти в очі обіцянками “сшить страну” і “найти компромисс”. Є лише одне — зберегти державу, свій народ і покарати ворога. А ще піймати тих, хто був коригувальником, хто складав списки воїнів, майданівців, волонтерів, яких росіяни хотіли вбити… Ми нарешті можемо відділити ворога від друга. Як би він не маскувався під душу компанії.
Це той рік, коли ти гордо кажеш: “Доброго вечора, я з України!”. Коли особливий шик — вдягнути худі не I love NY, а “Я — українець”. Коли достойно — стати тією самою мишкою із казки про Ріпку, чиї маленькі, але міцні м’язи дозволили витягти коренеплід назовні. Коли нарешті як пил струснуло з поверхні штучну меншовартість і нав’язаний сором. І можна чітко сказати — “Це все моє. І я оце нікому не віддам”.
Нам ніколи не повернутися в ранок 24 лютого і не змінити оце найстрашніше повідомлення в житті: “Росія напала на Україну”. Немає сили, яка б дозволила воскресити вбитих українців. Але в наших силах змінити свій шлях. Назавжди закарбувати, що різниця є і вона важлива. І кувати нашу перемогу. Щоби кляті зомбі біля воріт разом із бубнами та шаманами заповзли у свої далекі печери за Уралом. І ми могли жити. Без них, але з собою на повні груди.
Коли ми переможемо — не знаю дати, дня і в якому саме сузір’ї стоятиме Марс — я уже розумію свою головну емоцію. Перше, оплакати усіх, хто не побачить нашого свята. Сказати їм “дякую” і “вибачте, що святкуємо без вас”. А друга — готуватися до нової війни. Щоби кожен, хто бодай задумав нам лихо, побоявся сюди прийти і відчути нашої люті.
