Модернізована «Тунгуска» від «Оборонних технологій» активно йде на експорт, але ігнорується Збройними Силами України
Зенітний ракетно-гарматний комплекс «Тунгуска» — один із найпотужніших засобів протиповітряної оборони ближньої дії, який знаходиться на озброєнні української армії.
«Тунгуска» забезпечує надійний захист механізованих та танкових підрозділів від повітряного нападу не тільки на позиціях, але і під час руху. Ця машина об’єднує у собі потужні 30-мм автоматичні гармати з фантастичним темпом стрільби до 5 000 пострілів за хвилину та ракети, здатні знищувати ворога на відстані до 8 км.
Про те, як в Україні ремонтують та модернізують «Тунгуски» на підприємстві «Оборонні технологій» та чому Міністерство оборони України ще досі не замовляє оновлену версію бойової машини — у спеціальному матеріалі Defense Express.
Унікальний захист «Тунгуски»
Задача «Тунгуски» — надійно прикрити підрозділи від повітряного нападу. Коли ця машина розроблялась у 70-х роках, то її головною цілю були вертольоти AH-1 Cobra та AH-64 Apache з протитанковими ракетами AGM-114 Hellfire, якими у Пентагоні планували стримати броньований марш Червоної армії до Ла-Маншу за сценарієм Третьої світової війни
Необхідність знищення цих нових цілей, як і заміна виключно гарматної ЗСУ-23-4 «Шилка», дальності та вогневої потужності якої вже було недостатньо, зумовило розробку «Тунгуски», яка отримала комбіноване озброєння — дві гармати та вісім ракет. Перші для знищення цілей у найближчій зоні, другі — для контролю максимальної межі дії тодішніх повітряних протитанкових комплексів.
Спеціально для «Тунгуски» була розроблена 30-мм автоматична двоствольна гармата 2А38 з водяним охолодженням. Вона забезпечує знищення цілей на дальності до 4 км та на висотах до 3,5 км. Головна особливість цієї зброї — фантастичний темп стрільби у 5000 пострілів за хвилину з двох гармат. Тобто за одну секунду «Тунгуска» вистрілює понад 80 снарядів. Звісно за такий темп стрільби довелось платити живучістю механзіму заряджання, який витримує близько 8 тисяч пострілів.
Для знищення ж цілей на більшій дальності використовуються двоступенева ракета 9М311, яка має команду систему наведення. Вона дозволяє контролювати повітряний простір на відстані до 8 км та на висотах до 3,5 км. Враховуючи невеликі розміри самої ракети було прийнято рішення відмовитись від встановлення на неї головки самонаведення, тому всі команди управління ракета отримує від самої «Тунгуски».
За виявлення цілей відповідає радіолокаційна станція з оглядом на 360 градусів та дальністью до 18 км, а за супроводження цілі — вузьконаправлена РЛС з дальністю роботи до 15 км. Отримані дані передаються до бортового комп’ютера, який вираховує всі необхідні випередження та гарантує точність стрільби. Окрім того, навідник також користується оптичним візиром, який дозволяє працювати в умовах створення противником завад для роботи РЛС та для наведення ракет.
Головною вимогою, яка була висунута перед розробниками «Тунгуски» була можливість ведення вогню з гармат з ходу. Це потребувало застосування доволі технологічного гусеничного шасі ГМ-5975, який дозволяє змінювати кліренс, нахиляти корму чи ніс машини та забезпечує високу плавність ходу.
Таким чином «Тунгуска» на момент свого створення безперечно була однією з найкращих систем протиповітряної оборони ближньої дії, зі швидким, на той час, обчислювальним комплексом та потужним озброєнням.
Проте кількість цілей для «Тунгуски» з роками лише зростала. До них додались крилаті ракети та безпілотники, зросли вимоги до швидкості реакції комплексу, до завадозахищеності радіолокаційних систем, з’явилась вимога інтеграції до масштабних автоматизованих систем управління.
Потребує розширення і зона ураження цілей. Бо якщо дальня межа дії перших версій AGM-114 Hellfire ледь дотягувала до 8 км, то у останніх версіях вона збільшилась до 11 км. Окрім того, російські 9К121 «Вихрь» та 9М120Д «Атака-Д», яким озброюються російські ударні вертольоти, також мають дальність дії більшу за 8 км.
Ці виклики вимагають модернізувати «Тунгуску», яка завдяки закладеним у неї рішенням, має величезний запас для розвитку.
Модернізація до необхідного рівня
В Україні модернізацією «Тунгуски» займається ніжинське підприємство «Обороні технології», яке було створено у 2015 році та з 2018 року розпочало ремонтувати для Збройних Сил України ці комплекси. Загалом з цього часу до українського війська було направлено понад 10 таких відремонтованих «Тунгусок».
Проте робота з ремонту, коли бойова машина відновлюється за лекалами 80-х років, не є для підприємства максимумом можливостей. На «Оборонних технологіях» відпрацьована модернізація «Тунгуски» з масштабним оновленням всієї електроніки бойової машини та її ремоторизацію.
Саме така версія зацікавила одну із країн Південно-східної Азії, яка замовила у компанії оновлення власних бойових машин і підприємство повністю виконала це замовлення.
Під час такої модернізації проводиться заміна застарілих плат 80-х років на нову елементну базу. На практиці це означає, що вся електроніка «Тунгуски» розмежовується на окремі блоки, кожен з яких вирішує свою задачу: відпрацьовує вхідні дані за своїм алгоритмом та віддає оброблений результат далі у наступний блок.
Заміна одного блоку на новий з сучасною елементною базою дозволяє, не порушуючи логіку роботи всієї системи, значно пришвидшити швидкість роботи «Тунгуски» та збільшити її надійність. Одночасно з цим перехід на повноцінну «цифру» відкриває абсолютно новий рівень для інтеграції у машину нових електронних елементів.
Наприклад, «Оборонні технології» додають до «Тунгусок» систему супутникової навігації та цифровий зв’язок, що дозволяє надалі доволі легко інтегрувати комплекс до єдиної інформаційної системи поля боя.
Встановлення нових електронних мізків у машину дозволило і замінити старі індикатори, включно із головним індикатором РЛС з вакуумною трубкою, на сучасні монітори. З них не тільки легше зчитувати інформацію, але і можливо вивести додаткові дані про ціль. Наприклад, якщо на старому аналоговому індикаторі оператор мав сам побачити серед завад противника та за розміром мітки зрозуміти її тип та загрозу, то тепер вся додаткова інформація виводиться одразу біля маркера цілі.
Водночас під час модернізації проходить заміна основного двигуна В-46 з потужністю 780 к.с. на В-84, який на 60 к.с. потужніший. А замість газотурбінної енергетичної установки, яка живить електроніку машину в той час, коли не працює основний двигун, встановлюється економічний дизельний німецький енергоагрегат. Лише це дозволило вирішити вагомий недолік «Тунгуски» — її штатна турбіна має ресурс всього у 300 годин роботи та відрізняється «підвищеним апетитом» до палива.
Бачать, але не замовляють
Попри наявність вже розробленої та відпрацьованої модернізації Міністерство оборони України, продовжує замовляти виключно ремонт «Тунгусок» без заміни елементної бази та силових агрегатів.
На жаль така ситуація вже стала хрестоматійною для нашої оборонки та армії. Підприємства виробляють сучасну техніку, яка необхідна українському війську, але Міноборони не замовляє її. Причиною цього є не тільки брак коштів, а і вкрай бюрократичний процес прийняття будь-якої новинки на озброєння.
Цей процес, попри війну та наявну необхідність масштабного переозброєння української армії у стислі терміни, досі відбувається за радянським зразком. Будь-яке нововведення тестується впродовж років, вимагає кипу паперів, численних звітів та підписів. В умовах СРСР, коли військова техніка виготовлялась тисячами одиниць та експлуатувалася в умовах від крайньої півночі до пустель Середньої Азії такий підхід, напевно, мав певну логіку.
Проте в умовах України, коли мова йде про необхідність модернізації лише наявного парку з десь півсотні машин, цей процес потребує максимального прискорення або спрощення. І це стосується не тільки «Тунгуски», а всієї процедури оновлення Збройних Сил України новими зразками озброєння.
Тим паче, що зараз перед українським військом стоїть нагальне питання оновлення всієї протиповітряної оборони. Повітряні сили ЗСУ вже оголосили своє бачення цього процесу, анонсувавши розгляд поетапної заміни всіх комплексів середньої та великої дальності, які зараз знаходиться на озброєнні. Водночас засоби ППО ближньої дальності, такі як «Тунгуска», знаходиться у складі Сухопутних сил, які ще не опублікували свою візію на найближчі 10-20 років.
Таким чином, питання чим будуть захищені механізовані та танкові підрозділи від повітряного нападу вже у найближчій перспективі, залишається невирішеним. І необхідно розуміти, що не тільки радянська елементна база, але і ракетне озброєння «Тунгуски» вже застаріло. Мова йде про малу дальність ураження, а також про завершення строків експлуатації ракети, наймолодшій з яких вже скоро буде 30 років.
Тобто перед українськими оборонними підприємствами вже зараз має стояти завдання з глибокої модернізації «Тунгусок» чи розробці власного комплексу з ще ширшими характеристиками.
Цей комплекс має мати можливість знищувати вертольоти противника із вже створеними та перспективними далекобійними протитанковими ракетами, тобто мати зону ураження на відстані 15-20 км. Окрім того, він має оснащуватись новітніми радіолокаційними станціями, здатними працювати в умовах радіоелектронної боротьби, інтегруватися до автоматизованих систем управління військами, а також мати мінімальну реакцію для знищення навіть малопомітних цілей.
Але в той час говорити про розробку та постачання у найближчій перспективі нових зразків озброєння — вкрай оптимістично. Бо навіть питання модернізації вже наявної техніки для українського війська, попри реальні можливості оборонки, гальмується через бюрократизм та рудиментарність підходів.
