Dmytro V. Batinov пише те, що я розділяю на тисячу відсотків.
А знаєте, чому ми про це все пишемо? Щоб не захлинутися рожевими шмарклями і не перетворитися на мордор.
І якщо хтось думає, що після війни всі з усіма розберуться, то ні. Бо запустять мантри на кшалт «победителей не судят» і «нам треба країну відбудовувати, а не отето всьо».
Отже, текст Дмитра. Я беру його в лапки. Бо, на жаль, багато хто навчився читати, а от розуміти прочитане або ж розуміти, що це авторський текст (тому лапки) — поки що ніт.
«Ну почнеться, знаю.
Зараз навіть друзі почнуть писати у приват, або навіть дзвонити….не можна розпалювати.
Він жеж не втік…
Та мільйони людей курва не втекли!
Я не втік. Та що там не втік, я навіть повернувся. Як і тисячи інших — з Європи, обох Америк, Австралії та інших Сингапурів. Повернулись, та тихо роблять собі своє.
Чомусь ніхто не пише з них портретів, щоб потім друкувати їх на серветках та футболках.
Ну коли ми вже перестанемо скакати по граблях? Коли ми припинемо нескінченно жити в очікуванні мінімалок та задовольнятися ними? Хтось не послав на хер? О, яка чемна та вихована людина.
Не втік? О майн гот, державний діяч століття! Сльози, соплі та магнітики.
А генерал Марченко не втік з Миколаєва.
А йому не те, щоб не подякували на державному рівні, а навіть звинувачення не зняли й у будь яку мить можуть знов кинути у клітку.
Але ж ми вдячні генералу не за те, що не втік, а за те, що зберіг Миколаїв. За справи вдячні. Не за слова.
Чому ж такі різні підходи?
Чому від одних ми чекаємо порятунку, відваги, самопожертви, а від інших — ой який молодець, не втік.
Чому, коли добровольці Правого Сектору більше двох місяців б’ються за країну та гинуть, не отримуючи майже жодного забезпечення від держави, не кажучи вже про гроші — це, начебто, нормально, це ж вони самі такий шлях обрали.
Втім для інших — ах, як ми вдячні що не втік.
Дістало. Правда.
Я б не став у черговий раз, але тут з’явилося оце… місяць війни, промови та звернення президента.
Бльооо….от я чесно, на сто відсотків спочатку був переконаний що це фейк.
Ніт!
А де б почитати — два роки до війни? Косяки та пройоби? Я б навіть у чергу за автографом встав.
Про скорочення штату, порізані оборонзамовлення, вбиту ракетну програму, хомчака з надлишковим майном збройних сил, про розмінування проходу для орків з Криму….
Де купити, може хтось знає?
Проте промови та звернення купити можна. Саме у той час, коли у Маріуполі приймають останній бій морпіхи, Азов і всі інші останні захисники міста.
Я міг би сказати, що я не можу зрозуміти такого цинізму, але насправді я не можу зрозуміти іншого. Я не можу зрозуміти, як суспільство такий цинізм не просто сприймає, а навіть радіє йому…
В мене є мрія.
Так, я мрію щоб країна змінилася. Щоб кров та сльози були пролиті не дарма.
Але ще більше я мрію про те, щоб змінилися люди. Щоб в кожного з’явилося бодай відчуття власної гідності. Без цього не існує людини.
А нову країну можуть побудувати лише люди.
Істоти — ні.
Честь маю».
