Росіяни, заходячи в Україну, чхати хотіли на її бізнес. Це не той рівень розвитку окупантів, щоб вони були зацікавлені в збереженні будь чого чужого. Подивіться на Донбас — заводи попиляні та вивезені. Майно розграбоване. Діти (!!!) вкрадені та перетворені на наших ненависників. Донбас Арена занедбана. Нерухомість не будується, окрім, можливо, якоїсь вітрини. Наприклад, в Маріуполі, де квартири роздаються самим росіянам. Ті завезені для того, щоб працювати на українських полях — а врожаї з цих полів вивозилися на росію.
Лівий берег Херсонщини. Покинутий маєток українців. Окупант ходить по двох поверхах будинку, де розкидані речі, побиті меблі, і питається:
— гдє оні, х…, дєньгі бєрут, чтоб так жить? Бєжалі, с…кі, от нас, бєжалі, всє вєщі бросілі!
Він давиться заздрощами і водночас насолоджується тим, що від нього бігли цивільні українці.
Бо він прийде і знищить. Він прийде і забере. Понівечить. Згвалтує. Вб’є.
Професійна російська армія в Україні вже давно знищена. В якої, за чиїмись думками, ще були якісь поняття — що можна, а чого не можна. Хоча мені глибого бридко шукати в них якусь офіцерську честь, її там не може бути. Зараз мобілізується російський непотріб — в Україну заходять в лавах окупаційної армії арештанти, грабіжники, наркомани, вбивці, неперебірливі «прастые рассияне», яким байдуже на цивільних, бо вони або прийшли за грошима (доречі, це вони перші почали заохочувати воювати через рекрутингові компанії, а ми за ними). Або їх пригнали силоміць, і їм також може бути байдуже, на все, окрім власного життя.
Вода затопила Титанік, і тоді вже не мало значення, як він був оздоблений, скільки на ньому працювало персоналу, які розваги пропонувались. Вода змила все. Все, нахрін. Як змиває в Україні російська навала. І якісь інші фронти, окрім реального — це марення. Це самозаспокоєння.
В моєму місті миттєво зачинились крамниці та спортивні клуби, кав’ярні та салони краси, коли почали бомбити. Зараз, коли мені іноді здається, що ми живемо хоча би наполовину як раніше, в перервах між прильотами ракет — мені здається. Бо я знаю, що все зачиниться, якщо вони знову зайдуть в місто. Інші «фронти» схлопнуться за кілька годин. Обладнання буде розграбоване окупатами. Знищене. Зупиниться будівництво. Втече бізнес. «Вода затопить Титанік».
Це про пріорітети. Це для того, щоби почати розуміти — нічого не буде, якщо ми не втримаємо єдиний, реальний, складний, фізичний, смертельний, болючий, брудний, замерзлий, кривавий… фронт.
Принаймні це розумію я.
Все інше — другорядне.
Будь-які пояснення, доводи, причини, чомі «ні», чому «не там», чому «не так», і треба інакше, бо… тощо — не мають значення. Не мають. Бо пріоритети мають бути розставлені вірно.