Давно пора вирішити це питання. Не може українською святинею керувати церква з керівним центром у Москві, чужій країні, яка ніякого відношення до нашої історичної пам’ятки немає. Та ще й під час війни, яку Москва веде проти нас.
Джон Сміт
Лист Предстоятеля з приводу Києво-Печерської Лаври
На виконання рішення Священного Синоду Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній надіслав листа до Прем’єр-міністра України Дениса Шмигаля з питання Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври, текст якого публікується нижче.
Прем’єр-міністру України
ШМИГАЛЮ Д. А.
Вельмишановний Денисе Анатолійовичу!
Користуючись нагодою вітаю Вас зі святом П’ятидесятниці, днем Святої Трійці, яке наближається, та сердечно бажаю благодатної допомоги Божої у виконанні покладеного на Вас служіння Україні, особливо складного в цей час війни.
Хочу повідомити, що рішенням Священного Синоду Православної Церкви України 23 травня 2022 р. у складі Православної Церкви України було засновано чоловічий монастир – Свято-Успенську Києво-Печерську Лавру Православної Церкви України.
Відомо, що початки Печерського монастиря сягають середини ХІ століття (на сто років раніше, ніж перша літописна згадка про населений пункт Москва) й тісно переплетені з традицією чернечого життя на Святій Горі Афон (Греція). Протягом століть Печерський монастир, який з часом отримав почесне звання Лаври, тобто особливо важливої та зразкової чернечої обителі, розвивався як невід’ємна складова Київської Митрополії, приналежної до Вселенського Патріархату.
Антиканонічна анексія Київської Митрополії Московським Патріархатом у 1685-86 рр. позначилася і на Свято-Успенській Києво-Печерській Лаврі – вона також неканонічно була підпорядкована російській церковній владі. Одним з безпосередніх наслідків такого загарбництва стала примусова русифікація церковних традицій, знищення документів про правдиву історію монастиря і Української Церкви, цензура книгодрукування за московсько-петербурзькими зразками. Попри надзвичайний внесок у відбудову і прикрашення Лаври, здійснений гетьманом Іваном Степановичем Мазепою, за царським наказом у Лаврі його ім’я також «піддавали анафемі».
Винятково ганебним продовженням цієї антиукраїнської імперської політичної акції стало примусове розділення вулиці Січневого повстання, на якій розташована Лавра, перейменованої в пошану до мецената обителі на вулицю Івана Мазепи, на дві – з метою, щоби частина, на якій розташований монастир і керівний центр релігійного об’єднання УПЦ (Московського Патріархату в Україні) не мала назви на честь видатного сина українського народу та мецената Церкви. Натомість найменування цієї вулиці на честь «Січневого повстання» більшовицьких заколотників проти Української народної республіки керівництво монастиря Московського Патріархату жодним чином не турбувало.
У 1920-х роках більшовики насильно ліквідували монастир, перетворивши його на «Музейне містечко». Під час німецької окупації в роки Другої Світової війни чернече життя в Лаврі відновилося, але в роки хрущовських гонінь вона була повторно закрита.
У 1988 р. до 1000-ліття Хрещення Руси-України радянський уряд вирішив повернути частину Лаври для відновлення чернечого життя. В цей час ще не було легальної можливості для існування Православної Церкви в Україні, незалежної від влади Московського Патріархату, тому храми та приміщення були передані монастирю РПЦ.
1-3 листопада 1991 р. в Трапезному храмі Лаври відбувся Помісний Собор УПЦ, на якому всі його учасники (в тому числі єпископ Онуфрій, нинішній очільник УПЦ (МПвУ)) проголосували за повну церковну незалежність (автокефалію) від РПЦ. Однак вже навесні 1992 р. в УПЦ відбувся промосковський переворот, в якому було задіяне також лаврське керівництво. Внаслідок цього монастир був надалі закріплений за юрисдикцією Московського Патріархату в Україні.
Від середини 1990-х років багаторазово порушувалося питання про припинення монополії Московського Патріархату на використання храмів Лаври для звершення богослужінь. Духовенство і вірні письмово і публічно вимагали надати один з храмів Лаври (зокрема – мазепинську церкву Всіх Святих над Економічною брамою) для богослужінь Української Православної Церкви Київського Патріархату, повним спадкоємцем якої тепер є ПЦУ. Також духовенство й вірні УПЦ КП влітку 2000 р. публічно протестували проти надання виняткового права служіння у відновленому Успенському Соборі КПЛ послідовникам Московського Патріархату в Україні.
Протягом 1990-х – початку 2000-х років монастир Московського Патріархату систематично через насильницькі дії та захоплення все нових і нових корпусів розширював свою присутність. Керівник монастиря Павло (Лебідь), використовуючи зв’язки у тодішньому державному керівництві, добивався подальшого «узаконення» таких дій. За роки його керування монастирем було зафіксовано численні приклади часткового або повного руйнування об’єктів Лаври із заміною їх новоділами (як от В’їзна брама до Нижньої Лаври), проведення ремонтних робіт та реконструкції без дотримання норм збереження пам’яток. Територія Нижньої Лаври перетворена на велику торгівельну площу з численними магазинами й кафе.
Керівництво монастиря Московського Патріархату протягом трьох десятиліть послідовно підтримувало і продовжує підтримувати та пропагувати ідеологію «русского міра», яка нині стала «виправданням» відкритої агресії РФ проти України. Павло (Лебідь) особисто нагороджений Путіним орденом РФ «Дружба народів».
Вельмишановний пане Прем’єр-міністр!
Протягом багатьох років православні вірні та українське суспільство ставлять питання про те, чому одна з провідних духовних та історичних святинь українського народу монопольно використовується Московським Патріархатом. Особливо актуальним це питання є в час великої агресії Росії. Нам достеменно відомо, що навіть серед ченців монастиря Московського Патріархату є ті, хто виступають проти подальшого перебування Лаври у зв’язку з РПЦ, бажають розбудовувати не «русскій мір», а відновлювати давні українські традиції лаврського життя в родині Православної Церкви України. За ці роки, особливо від 2014 року, від початку війни Росії проти України, Лавру полишили багато парафіян, які хотіли би мати з нею духовний зв’язок, але не могли надалі терпіти поширення в ній російської неоімперської ідеології.
Відповідаючи на всі ці запити, маючи бажання вирішувати всі суперечливі питання в дусі миру, Священний Синод ПЦУ вирішив утворити релігійну організацію «Свято-Успенська Києво-Печерська Лавра (чоловічий монастир) Української Православної Церкви (Православної Церкви України)». Священноархімандритом (керівником) Лаври призначено мене, згідно до давньої історичної традиції.
За дорученням Синоду та як очільник Лаври звертаюся до Вас, Денисе Анатолійовичу, та до Кабінету міністрів України з проханням:
1. Невідкладно вирішити питання про надання одного з храмів на території Верхньої Лаври, які фактично не використовуються для постійних богослужінь (Благовіщенського храму в колишніх Митрополичих палатах, храму Всіх Святих над Економічною брамою чи іншого в межах Верхньої Лаври) – для звершення регулярних богослужінь Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври ПЦУ. Монополія монастиря Московського Патріархату на богослужіння в Лаврі категорично не сприймається більшістю православних в Україні та українським суспільством.
2. Знайти можливість для надання приміщень на території Верхньої Лаври для монастирського життя та діяльності.
Для вирішення цих питань прошу дати доручення компетентним державним інституціям невідкладно, із залученням уповноважених від Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври ПЦУ осіб, провести вивчення стану справ для подання узгоджених рекомендацій.
З побажанням Божого благословення і успіху в добрих справах для України –
Епіфаній,
Митрополит Київський і всієї України,
Священноархімандрит Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври
Православної Церкви України
