Вчора народний депутат із фракції політичної партії «Голос» Володимир Цабаль прокинувся знаменитим.
Ну справді, хто знав про його існування ще тиждень тому назад?
Навряд чи його ім’я було комусь відоме в Україні за межами вузького кола осіб, які не втратили професійного інтересу до засекреченої діяльності «божевільного принтеру», на який перетворила Верховну Раду України зелена трупа 95-го кварталу.
Типове нове обличчя у владі, обіцяне українцям найвеличнішим політичним діячем сучасності під час виборів у 2019 році, яке активно допомагає йому «зробити українців разом» на посаді секретаря комітету Верховної Ради України з питань бюджету.
На цей раз воно «зробило» наших воїнів-героїв, які проливають свою кров на полях війни.
Зробило нахабно, не криючись.
З особливим цинізмом.
Взяло і заблокувало прийнятий Верховною Радою законопроект, який повертав доплати українським військовим в обіцяному ще рік тому преЗЕдентом розмірі – 30 тисяч гривень.
Заблокувало щонайменше на місяць, бо постанову Цабаля про скасування результатів голосування, парламент зможе розглянути лише у травні.
Одразу після того, як зморені сонцем депутати повернуться до виконання своїх обов’язків.
А потім почало щось мекати про свою принципову незгоду з «популізмом», яким на його думку (???) є дане рішення парламенту.
З тією ж переконливістю, з якою після сьомого аборту зображує цнотливість повія.
В даному випадку – політична.
Бо не секрет, що після чергового дезертирства Вакарчука, який у 2019 році обіцяв виборцям нову якість політики і нових політиків, частина «Голосу» продалася чи то пак, подалася, під патронат головного завгоспа країни.
І ось вам, дорогі українці, результат.
Бачили очі, що купували – їжте, хоч повилазьте!
Бо тепер воно не простий Герострат із Кременця.
А ВЕЛИКЕ ЦАБЕ!
В цій ганебній історії є ще один вимір.
Економічний.
Навіть деякі пристойні люди повелися на звичну для вітчизняних лібертаріанців пісеньку про жахливу інфляцію, яка очікує українців внаслідок повернення військовим надбавок у 30 тисяч гривень.
Щоб розвіяти сумніви, пропоную вашій увазі пост Олексія Куща, якого вважаю кращим на сьогоднішній день фінансовим і економічним аналітиком.
ЧитайТе. ДумайТе.
ОЛЕКСІЙ КУЩ
Щодо 30 тис грн заробітної плати військовим.
Деякі панове у нас вже добалакались до того, що це… популізм в стилі Тимошенко.
Ну це вже край, куди заведе далі цей синдром Мюнхгаузена за довіреністю?
Нагадаю, це така психічна хвороба, коли батьки роблять шкоду своїм дітям, щоб потім їх лікувати і отримувати похвалу.
У нас сформувалась така саме група реформаторів із синдромом Мюнхгаузена: вони постійно «реформують» країну, тобто роблять їй боляче, щоб їх десь похвалили і заплатили грант.
В своєму нігілізмі вони доходять вже не тільки до заперечення «совка», «популізму», «соціалізму», а взагалі – до відмови від будь-яких речей позитивної дії.
В їх уявленні, реформи – це як зробити гірше для більшості людей і пояснити їм, що від цього цим бідолахам буде добре.
Цей суспільний мазохізм стає вже частиною нашого ментального коду.
Натомість, справжні реформи – це поступове створення нового суспільного блага, а не постійне погіршення стану речей.
Що стосується 150 млрд грн на доплату військовим.
Держава, яка має монетарний суверенітет просто немає права казати, що у неї немає коштів.
Тут треба просто зважити, що для нас важливіше: зобов’язання перед МВФ не друкувати гроші чи перемога у війні?
Не заплатити військовим і отримати інфляцію у 20%, як хтось запланував, чи заплатити і отримати інфляцію аж… 23%!
Тож дійсно не треба казати, що у держави немає грошей.
На виплату 25% за депозитними сертифікатами на користь комерційних банків, НБУ витрачає на рік 115 млрд грн.
Так, це не кошти державного бюджету, але це умовно квазі державні гроші.
Їх сплату нам пояснюють необхідністю зберігати стабільність банківської системи.
Але сплата зарплати військовим – це забезпечення не просто стабільності, а виживання нації.
Якщо не будемо годувати свою армію, то депозитні сертифікати тут буде випускати інший центральний банк.
Хоча не здивуюсь, що деякі іноземні банки в Україні будуть купувати і їх.
Аби гроші.
До речі, зі своїх надприбутків у 25% за депозитними сертифікатами, наші банки заплатили за зарплатними картками військових аж …0%.
Якщо чиновники витрачають на банки 115 млрд грн, вони не можуть казати, що немає 150 млрд грн на зарплати військовим.
До речі, я попереджав НБУ – не пишіть в меморандум з МВФ зобов’язання не друкувати гроші.
Війна ще не закінчилась.
Але «реформаторська» сверблячка перемогла…
А взагалі, весь цей дискурс про «жахи» обмеження зарплат у держсекторі, демонструє нашу дрібноту, містечковість та відверте жлобство.
Британські еліти продавали сімейні коштовності і жертвували кошти на армію під час світових війн.
А наші еліти скавчать, що їм мало платять під час війни за роботу на державних посадах.
Що 67 тис грн – це не гроші.
І це досить дивно, що у нас всі так фанатіють від бритів, слідкують за королівською родиною, а самі, при цьому, хочуть залишатись містечковими хапугами…
У мене для таких людей лише два питання:
Після війни не заробите?
До війни, не заробили?
А хто пояснить логіку реформаторів з Голосу?
Обмежувати військовим зарплату можна, а топ-менеджерам у державному секторі – ні.
Я розумію, що мова про різні цифри, але тут сам підхід цікавить.
Вони проти одної планки, але виступають за іншу.
Може у них більше друзів серед топ-менеджерів ніж серед звичайних солдат?
Але ж є депутати з Голосу, що їздять на фронт, в усякому разі одного я точно знаю.
А може вони потенційно більше хотіли б стати топ-менеджерами, а не військовими?
Що це за партія така, яка під час війни блокує рішення парламенту про встановлення зарплати військовим на рівні 30 тис грн?
Чого тоді варті всі їх патріотичні спічі та вишиванки?
Ці люди, сидячи в київських ресторанах та проводячи «форуми» у Буковелі, витрачають на «приємні дрібниці» значно більше.
Чого вони вирішили, що люди, які залишили сім’ї і перебуваючи, наприклад, на північному кордоні в землянках у сніг та дощ мають отримувати три сотні баксів?
Що це за маячня про «популізм», яка зараз розганяється по мережі і яку всі радісно перепощують!
Хоча, якщо придивитись, то ці борцуни з популізмом або сидять у Києві, або у Туреччині, або ще деінде.
Чому вони вирішили, що їхні котеджі під Києвом хтось має охороняти за їжу?
Я вже перестав розуміти цих людей.
Ця війна дійсно поділить суспільство на тих, хто хоче зберегти тут щось і тих, хто вбиває останній цвях своїми мантрами про «популізм»…
Цей термін ними вже так заяложений, сильніше ніш кіт свої …. Ну ви зрозуміли…
P.S. – Скорее, – крикнул он Остапу, – вашу бумажку.
– Два места, – сказал Остап очень тихо, – в партере.
– Кому?
– Мне.
– А кто вы такой, чтоб я вам давал места?
– А я все-таки думаю, что вы меня знаете.
– Не узнаю.
Но взгляд незнакомца был так чист, так ясен, что рука администратора сама отвела Остапу два места в одиннадцатом ряду.
– Ходят всякие, – сказал администратор, пожимая плечами, очередному умслопогасу, – кто их знает, кто они такие…
Может быть, он из Наркомпроса?..
Кажется, я его видел в Наркомпросе…
Где я его видел?
И, машинально выдавал пропуска счастливым теа и кинокритикам, притихший Яков Менелаевич продолжал вспоминать, где он видел эти чистые глаза.
Когда все пропуска были выданы и в фойе уменьшили свет, Яков Менелаевич вспомнил: эти чистые глаза, этот уверенный взгляд он видел в Таганской тюрьме в 1922 году, когда и сам сидел там по пустяковому делу.
Логіка зеленої влади.
«Давайте платити 22 тисячі солдатам які: возять на фронт боєприпаси, відновлюють бойову техніку, відпочивають після передової, перевозять поранених, навчають бійців керувати сучасними зброєю і обладнанням і охороняють ВЧ де все це відбувається, аби інші солдати — навчені, евакуйовані, озброєні і забезпечені ними, за 100 тисяч здобули перемогу. Ну ті ж, перші солдати — не в окопах?!»
Логічно? Цілковито. Але я пропоную не зупинятися.
Давайте зробимо так, що кожен держчиновник і кожен депутат президентської партії у радах всіх рівнів, отримував НЕ БІЛЬШЕ солдатського базового окладу! А то знаєте — війна в країні. І всі чиновники та депутати перебувають далеко не в окопах. І уявляєте?! Це я перебуватиму в ЗСУ до наказу про дембель — вони ні. Годиться?
«Аби учитель жив як президент — а президент як учитель», — пригадуєте хто таке обіцяв? Щось я не пригадую, аби тоді зелені волали «Дамо якщо гроші знайдемо».
