Колишній заступник Генерального прокурора України Гюндуз Мамедов опублікував колонку на «УП», де заявив, що станом на квітень 2025 року в Україні понад 400 000 зниклих безвісти.
Аналіз зроблено на основі поданих заяв про зниклих безвісти від родин.
Гюндуз Мамедов: «Право знати: понад 400 000 зниклих безвісти. Станом на квітень 2025 року українські родини подали щонайменше 400 000 звернень щодо зниклих безвісти осіб. Такі дані наводить Міжнародний Комітет Червоного Хреста. Проте навіть ця цифра не відображає повної картини. У статистику потрапляють як цивільні особи, так і військовослужбовці, щодо яких немає підтвердження загибелі або полону. Часто за фактом «зникнення» стоїть загибель у зоні бойових дій або перебування в полоні, яке російська сторона відмовляється визнавати. Водночас значна частина зниклих, особливо на тимчасово окупованих територіях, залишається поза обліком – через відсутність доступу, бойову обстановку, блокування інформації з боку РФ і цілеспрямоване приховування фактів».
Він зазначає, що Міжнародне гуманітарне право, зокрема Женевські конвенції 1949 року та Додатковий протокол І, покладає на сторони збройного конфлікту обов’язок встановлювати долю зниклих, вести облік полонених, передавати цю інформацію МКЧХ, гідно поводитися з тілами загиблих і забезпечувати повернення тіл родинам. Це не просто гуманітарна норма – це юридичне зобов’язання, що захищає не лише живих, а й померлих. Право на гідне ставлення не припиняється після смерті.
На практиці Російська Федерація системно порушує ці вимоги. Часто не підтверджуються факти полону, навіть якщо є свідки або фото- та відеодокази. Немає доступу до місць тримання, ігноруються запити МКЧХ, не ведеться офіційна реєстрація. Особливо складною залишається ситуація з тими, хто загинув у боях: евакуація тіл у зоні активних зіткнень нерідко неможлива через щільний вогонь, мінування або використання дронів-камікадзе. У деяких випадках сучасне озброєння, зокрема термобаричні або ракетні боєприпаси, знищує тіло повністю. У результаті – родини не отримують жодного підтвердження й вимушені жити в стані затяжної невизначеності.
«Відсутність змоги ідентифікувати загиблих – одна з найгостріших проблем сьогодні. Ідентифікація тіла – це не лише про юридичний статус, а й про право родини знати правду, попрощатися, поховати близьку людину та завершити травматичну невизначеність. Водночас ця процедура потребує як технічних можливостей, так і доступу до зони бойових дій, до тіл загиблих і до відповідної інформації, якої, зазвичай, російська сторона не надає», наголошує Гюндуз Мамедов.
В Україні нині діє процедура, яка дозволяє родинам домагатися офіційного визнання смерті зниклого. Щоб зняти статус безвісти зниклого, родичі можуть звернутися до суду з позовом про встановлення факту смерті. Основою для такого рішення можуть бути докази з фронту, фото, відео, свідчення побратимів, результати експертизи ДНК або дані з реєстрів. Якщо ж підтвердження загибелі немає, але людина вважається зниклою понад шість місяців, родина може подати заяву про визнання її померлою. Стандартна тривалість процедури – від шести місяців до року, однак на практиці через складність збору доказів та завантаженість судів вона може тривати декілька років.
У деяких випадках, щоб отримати хоч якусь відповідь, родинам доводиться вести тривалу юридичну боротьбу, звертатися до прокуратури, військових частин, архівів, комісій з питань зниклих – усе це на тлі глибокої емоційної травми. Паралельно вони стикаються з бюрократичними труднощами, відсутністю чітких механізмів комунікації та нерідко – з відчуттям залишеності. І ця проблема потребує вирішення, зокрема, і з боку держави.
