Сегодня Украина отмечает День Соборности. 101 год назад 22 января 1919 года был провозглашен Акт воссоединения УНР и ЗУНР. Сегодня Зеленский непременно задвинет очередную чухню, но, к счастью, говорить сегодня будет не только он.
И сегодня неизбежно прозвучат не только дежурные славословия соборности, нет. Именно сегодня, когда власть проводит политику «Кемска волость? Забирайте!», будут и слова от самого сердца.
А я напишу о другом. О провозглашении Воссоединения в контексте событий того времени. Тем более, что параллели с временем нынешним просто удивительные. Итак.
14 декабря 1918 года Петлюра, Винниченко, Коновалец подымают и успешно проводят антигетьманское восстание. Это не было сложной задачей – армия последовательно разлагалась с 1914 года работой большевиков и эсэров. И методы были понятно какие – рассказать солдатам про командиров-пидарасов, рассказать командирам про генералов-пидарасов, потом «Берите власть в армии в свои руки, товарищи, сами выбирайте командиров!», потом «Враг не в Москве, снимайтесь с фронта, и айда на Киев Гетьмана свергать!»
Тогда у них это прекрасно получилось, и Скоропадского свергли. Зрадника гетьмана больше нет, ура! Что же дальше? А дальше 18 января 1919 делегация УНР принимает участие в начавшейся Парижской мирной конференции, которая после Первой мировой войны имела то же значение, что и Ялтинская после Второй. Делили мир. Делегация УНР пытается добиться признания.
Здесь надо вспомнить, что зрадник-гемьман усиленно добивался признания Украинской державы иностранными государствами. И это был активный процесс. К моменту, когда его свергли нові обличчя та справжні патріоти, Украина смогла установить и поддерживала дипломатические отношения с 30 государствами, в первую очередь с Центральными державами и с нейтральными странами. Это был очень впечатляющий результат работы для нескольких месяцев работы правительства Скоропадского.
Но результаты эти пошли прахом. Так всегда бывает, когда распропагандированные врагом недоумки приводят к власти швондеров, не умеющих ничего, кроме игр в социальную демагогию. Так было и в 1919. Демагоги получили власть и ломанулись ̶в̶ ̶Д̶а̶в̶о̶с̶ , пардон, во Францию на Парижскую конференцию добиваться признания. Там на них посмотрели: «Кто вы такие?» – и нові обличчя поехали назад. Что было дальше? А ничего не было.
22 января 1919 – в Киеве провозглашается Акт воссоединения УНР и ЗУНР. Красная армия берет Нежин.
24 января 1919 – Красная армия берет Бровары.
5 февраля 1919 – Красная армия берет Киев.
Конец истории.
Постскриптум.
Пара штрихов к портретам. Издатель и меценат того времени Евгений Чикаленко пишет в 1919 в дневнике, что социалист Никита Шаповал, близко знакомый с Винниченко, ему рассказывал:
«… коли він [Винниченко] закликав Петлюру прийняти участь у повстанні проти гетьмана, то Петлюра вагався, а потім, не повідомивши Винниченка, сам поїхав у Білу Церкву до галицьких Січових стрільців і став на чолі їх, об’явивши себе отаманом всього республіканського війська. Виходить, що чутки, які ходили Києвом про нелади, а навіть і «мордобой», між Винниченком та Петлюрою, мали якийсь ґрунт […]
Так, як за часів Центральної Ради Винниченко не міг перенести популярності Грушевського, а через те вживав всіх заходів, щоб не допустити того до влади за часів Директорії, так само він не міг перенести того, що ім’я Петлюри під час антигетьманського повстання затьмарило його ім’я».
А 20 января 1919 года – прямо накануне Злуки – Чикаленко в дневнике пишет и вовсе вопиющее:
«Винниченко жде не діждеться конгресу, щоб передати всю владу, а самому втекти за кордон, він вже й пашпорт собі виробив, бо більшовики вже під самою Полтавою…».
Упомянутый конгресс – это Всеукраинский трудовой конгресс, высший временный законодательный орган УНР в период Директории. Цитирую: «Скликаний Директорією з метою організації влади в Україні та визначення форми державного правління після повалення влади гетьмана Скоропадського». 23-28 января 1919 работал в Киеве. Потом работал в Виннице, потом в Ровно, потом в Каменце-Подольском, потом у абынескоропадьков Украина закончилась и Конгресс разбежался.
Ничего нового под Луной. Две тысячи лет назад предупреждали: «Берегитесь лжепророков, которые приходят к вам в овечьей одежде, а внутри суть волки хищные. По плодам их узнаете их» (Мф. 7:15). Да только кто бы слушал те предупреждения.
С Днем Соборности, дорогие соотечественники!
День Соборності без мови, культури,історії та релігії.
Раз за разом переглядаю черговий «ролик» Зеленського. Навіть сьогодні, в святий для українців день він просуває русскоміровську «какую разніцу». Виявляється ми всі не єдина держава, країна, а дуже не схожі. Виявляється що відчуття нації це не культура, традиція, релігія.
Скажіть це в будь-якій державі. Навіть в Росії. Та будь де саме мова, культура, історія є чинниками єдності та фундаменту нації. Проте, не в уяві нової влади. Для них Україна і українське — чуже. Не своє. Не зрозуміле. Зате не чуже продавати серіали в Росію, чи будувати єдиний інформаційний простір з агресором. Це вже рідне, своє.
Повага до закону? Демократія? Так влада сама, перш за все розтоптала всі закони, робить замах на свободу слова та знищує інакодумство…
Десь Соборності для них це пшик. Жодного заходу. Жодних загальнонаціональних вшанувань. Нічого. Порожнеча.
Українці в своїй історії неодноразово «какой разніце» протиставляли Соборність — бо вона є передумовою державності.
Цю звитягу розпочали ще полки Богдана Хмельницького, заявивши про народження нації збройною ходою від січового Запоріжжя до Львова — а в 1919, не дивлячись на кількасотрічне поневолення в різних імперіях, громадяни проголосили рішення жити в одній Українській Державі.
Навіть 70 років радянського міфотворчества про «подаровані землі» та «одін народ» не змогли перекреслити пам’ять про ту історичну подію — яка була відновлена живим ланцюгом від Львова до Києва вже у 1990 році.
Ми діти тієї Злуки.
І наше покоління віддало належне пам’яті предків своєю боротьбою за державу — спочатку на Майдані, а потім на східних кордонах.
Це теж вже нікому не викреслити з пам’яті, навіть якщо нам не вдасться швидко виправити «помилку 2019».
Ми не останні українці в Історії, прийдуть інші, навчені різним досвідом, битися за свою Святу Мати Героїв.
Тому попри все День Соборності назавжди зі всіма нами — «і з мертвими, і з живими, і з ненародженими».
А ось так треба вітати з Днем соборності.