Росіянин, син та онук русскіх пєрєсєлєнцев в Украінскую губєрнію, русскім язиком написав роман, події якого розгортаються в москві.
Але жив він у Києві, і любителі літератури з кулаками та палицями кинулися в бій:
— Нє отдадім батюшку!!!
Ми «Маргаріту» любім!
По суті книга — брєд сумашедшего.
Говорячі Коти (не такі як автор допису, а шерстяні), бали, голі красавіци-лакєї-юнкжра; відьми на мітлах, сатана…
Такий сон може насниться якщо переїсти. Але мова не про це. «Гаррі Поттер» он теж за стилем схожий і теж там є Волан, і нічого…
Мова за «нє отдадім! Він український пісатєль!»
Панове, а ви в нього спитали? Прочитайте ще раз початок допису.
Булгаков сам казав що він росіянин, і несе русскую культуру в маси.
Воно то звісно, «какая разніца, кніжка ж то хорошая?»
Але до чого тут совєцкий пам’ятник? Щоб що, щоб було що защіщать любітєлям русского міра?
Ну то читайте собі ту кніжку на здоров’я! До чого тут пам’ятник автору?
Він жив у Києві, так!
Але він не жив в Україні, він жив в совєтском союз’є, і місце проживання не робить його українцем.
Про Україну він не писав.
Україну він не прославляв, не захищав.
З якого дива йому має стояти пам’ятник?
Краще Дюмі поставте, я «Три мушкетери» люблю!
▪︎ ▪︎ ▪︎
Київ вустами персонажів Булгакова «мать русских городов, никогда не был украинским и не будет».
Болбочан у Булгакова Болботун, Петлюра – «бухгалтер» і навіть «Пэтурра», і тут річ не в самій особі, а в тому, що «дешёвая оперетка» під назвою Україна, «где зарождались всякие Тютюники», завершилась.
З української мови насміхалися не лише його персонажі, а й він сам. Зокрема в нарисі «Киев-город» дуже його дратували українські вивіски:
«нельзя же, в самом деле, отбить в слове «гомеопатическая» букву «я» и думать, что благодаря этому аптека превратится из русской в украинскую. Нужно, наконец, условиться, как будет называться то место, где стригут и бреют граждан: «голярня», «перукарня», «цирульня» или просто-напросто «парикмахерская»! Мне кажется, что из четырех слов — «молошна», «молочна», «молочарня» и «молошная» — самым подходящим будет пятое — молочная».
Дратує його і Українська автокефальна церква, особливо її священники: «а из царских врат выходит молодой человек, совершенно бритый и в митре». А краще було б, якби він мав засмальцьовану бороду лопатою? У Булгакова виникає підозра, що молиться цей священник за Петлюру. Тож він зазначає: «Бухгалтеру в Киеве не бывать». А видавці 10-томника (1995-й рік!) у коментарях додають жару: «Это абсолютно ясное указание на то, что автокефальная Церковь представляла собой не что иное, как жалкое петлюровское наследие. Не случайно и сейчас на знамени автокефальной украинской Церкви виднеются имена Мазепы, Петлюры и Бендеры (!!!)».
У «Білій гвардії» і в «Днях Турбіних» в’їдливих антиукраїнських закидів повно. «Кто терроризировал русское население этим гнусным языком, которого и на свете не существует?
Гетман.
Кто развел всю эту мразь с хвостами на головах?
Гетман».
Для підручника з української граматики («тоненькая, отпечатанная на дешевой серой бумаге книжонка») він вигадує автора «Игнатий Перпилло».
Я не буду наводити всі насмішки з української мови у Булгакова, їх доволі багато. Наведу ще тільки дві вустами його персонажів.
«Какой он украинский?.. Никогда на таком языке никакой дьявол не говорил. Это его твой этот, как его, Винниченко выдумал».
У «Днях Турбіних» ад’ютант звертається до гетьмана Скоропадського: «Слухаю, ваша светлость. Дежурный адъютант корнет… князь…(В сторону.) Черт его знает, как «князь» по-украински!.. Черт! (Вслух.) Новожильцев, временно исполняющий обязанности… Я думаю… думаю… думоваю…».
Антиукраїнський зміст цієї п’єси давно помітили українські письменники і навіть вирядили делегацію до Сталіна. 12 лютого 1929 року він їх прийняв і вислухав їхнє обурення:
«пьеса искажала исторический ход событий на Украине, революционное восстание масс против гетмана показано в ужасных тонах», «в пьесе унижается украинский народ», «стало почти традицией в русском театре выводить украинцев какими-то дураками или бандитами».
Олекса Десняк заявив: «Когда я смотрел «Дни Турбиных», мне прежде всего бросилось то, что большевизм побеждает этих людей не потому, что он есть большевизм, а потому, что делает единую великую неделимую Россию. Эта концепция, которая бросается всем в глаза, и такой победы большевизма лучше не надо».
А Сталін уже взяв курс на «единую и неделимую» у вигляді СССР. Якраз ця концепція у п’єсі й сподобалася йому. Не сподобалося йому інше: «Наглая демонстрация украинскими писателями местного национализма и их неприятие «Дней Турбиных» все-таки вывели из равновесия Сталина, хотя он еще дважды пытался их переубедить».
На тій зустрічі, до речі, наші письменники так розійшлися, що стали вимагати прилучення тих частин Курської і Воронізької областей і Кубані, де компактно проживають українці. Звісно, що Сталін надовго запам’ятав цю зустріч. Більшість членів тієї делегації були знищені.
То бодай в пам’ять про них, може, все ж не будемо робити з Булгакова українця?
.
Булгакав — киянин.. Він такий самий киянин, як є маріупольцем виплодок якогось бурята, що оселився в окупованому Маріуполі. Його батько приїхав сюди з Брянська, присланий у Київську духовну академію як колонізатор. Його завданням було цементування «російськості» на окупованих територіях. Тому захищати пам’ятник Булгакаву в Києві — це все одно, що захищати пам’ятник моторолі в Донецьку.
Для Булгакава українська державність була не вибором народу, а прикрим «геополітичним непорозумінням». Він щиро вірив, що його історична місія — відновити імперію, і з лютою ненавистю сприймав будь-які спроби українців заявити про самостійність. У його творах ви не знайдете жодного позитивного українського героя — лише тотальну дегуманізацію та карикатуризацію всього національного.
Але чи задумувались ви про інше? Одночасно з тим, як у Києві перебував цей ворожий елемент, тут жили і творили ті, кого згодом назвуть «Розстріляним відродженням»: Микола Зеров, Валер’ян Підмогильний, Лесь Курбас, Микола Куліш, Євген Плужник, Михайль Семенко, Михайло Драй-Хмара та інші. Поки Булгакав ностальгував за імперією та намагався реанімувати «великодержавний русскій мір», наші митці творили український модернізм. Це був потужний, енергійний стиль, що поєднував національне бароко з європейським авангардом. Їхній вектор був спрямований не на занюхану, відсталу Москву, а на Париж, Берлін та Рим.
Ця прірва між світоглядами найкраще простежується, якщо порівняти тексти про Київ. Для Булгакава Київ — це закритий простір «старих мешканців», який плюндрує «петлюрівська стихія» та «мужики в кучмах». Це місто, що вмирає разом з імперією. Натомість Валер’ян Підмогильний у романі «Місто» показує Київ як простір енергії та модернізації. Його герой, Степан Радченко, не скиглить за минулим, а поглиблює мовні знання, аби стати частиною нової української інтелігенції. Підмогильний втілює європейську ідею підкорення урбаністичного простору нацією, що народжується.
І це не було просто паралельне існування двох концепцій — українські митці намагалися дати бій «Булгакавщині». У лютому 1929 року делегація письменників, до якої входив Микола Куліш, висловила Сталіну протест проти п’єси «Дни Турбиных», що принижувала українців. Але диктатор став на бік Булгакава: імперський дух цього твору допомагав більшовикам приборкувати республіки під маскою «радянської єдності».
Лесь Курбас на пленумі 1929 року відкрито назвав таку політику «фальшивомонетництвом». Він розумів: тріумф Булгакава в Москві означає початок кінця для українського модерного проєкту. Для режиму «класовий ворог» Булгакав виявився ближчим і безпечнішим, ніж «європейський українець».
Саме в цьому й полягає провина Булгакава: його творчість та ідеологія стали тим фундаментом, на якому згодом була знищена ціла плеяда українських геніїв.
А потім, з нахабною посмішкою, захиснички Булгакава питають: Булгакав — єто глиба! А вот гдє ваші велікіє украінськіє пісатєлі?
Гдє… гдє… таки як ваш Булгакав своє життя поклали на те, щоб їх знищили в угоду русскому міру.
Місце цього українофоба — в пеклі, яке він возвеличував, а пам’ятника, в кращому випадку на росії, яку він так любив. До речі, там саме місце і його адвокатам: усім цим «любітєлям» руської культури, усіляким янамвалетовим та ладамлузіним. З першим у мене був ефір у 2022-му, якраз після Бучі. Він на серйозних щах переконував глядачів, що російська література нічому поганому не вчить і відмовлятися від неї не можна. Вчить. Вивчила ж такого …, як ти… А друга «захисниця» досі щиро не розуміє, де ж у Булгакава українофобія. Каже, що якщо в тексті є мова персонажів, то «нещітово».
От прям бачу як Афанасієвич плаче від любові до України, але все ж вкладає ці рядки в уста вигаданих ним же героїв:
«Я б вашего гетмана… за устройство этой миленькой Украины, повесил бы первым!» («Белая гвардия»)
«Кто терроризировал русское население этим гнусным языком, которого и на свете не существует? Гетман». («Белая гвардия»)
«Сволочь он, — с ненавистью продолжал Турбин, — ведь он же сам не говорит на этом проклятом языке!» («Белая гвардия»)
«В Киеве искусства нет, науки нет, ничего нет». ( «Киев-город»)
«Кто развел всю эту мразь с хвостами на головах?». («Белая гвардия»)
