Про самоуважение

78

Представьте, что кто-то приходит к вам домой с требованием взять только необходимое, и то, если повезет:

— Куда??? — Выкатив глаза от удивления и нахальства, спросите вы.

— В Сибирь!

Или же к вам домой придут некие люди и выпотрошат ваш холодильник, ваш погреб, зачистят от овощей ваш огород, выкопают вашу картошку и захватят всю вашу наличность и банковские карты. Ибо не фиг.

Вот так приходили в 1933-м.

Вот так приходили в 1937-м.

Вот так загоняли в вагоны в 1944-м.

Вот так приходили в 2014-м. Там, где теперь «русский мир» и «счастье».

Если сегодня кто-то скажет вам про Сибирь, вы покрутите пальцем у виска, как адекватные люди. Потому что не родился еще тот человек, который будет диктовать вам, куда ехать. Вы в ответ зачитаете ему, куда идти, верно?

Депортація українців у рамках операції «Вісла», квітень, 1947 рік.

Вот такая штука, как самоуважение, и позволяет вспоминать те даты с содроганием и состраданием. Когда какая-то имперская мразина смела приходить в украинский дом и забирать продовольствие у семьи с детьми и стариками. Когда среди ночи татар, как скот, грузили в составы, выгоняя из собственных домов. Мы все знаем, кто в них впоследствии вселился, да? Их потомки не так давно встречали паромы в Керчи, и поезд из Москвы в Симферополе. Я просто искренне не понимаю, какие еще «крымчане» могли этому радоваться.

Сегодняшние «виновники торжества», того самого, зеленого, по моим наблюдениям, могут быть успешными, могут быть легкими на подъем, могут быть жизнерадостными, с несколькими высшими образованиями. Они могут быть медийными и диджитализированными. Творческими или из Гарварда. Но самоуважения ни у кого из них вы не найдете. Они сами думают, что это не так, вот только уже не раз получили пощечину, просто этого не заметив.

Человек, уважающий себя, заметит вторжение россиян на Донбасс. И его это заденет, больно, или до ярости. Ему болит история. Ему болит и 1933-й, и 1937-й, и 1944-й. Ему болит каждый снаряд, упавший на украинскую землю. Он чувствует себя униженным, когда его, как украинца, считают вторым сортом. Для него всегда есть разница. Это человек другого полета, он сильнее чувствует, больше понимает.

Многие же сограждане самоуважение подменяют такими понятиями, как самолюбование, самокопание, жалость к себе, недовольство собой, в самом примитивном случае — понты на пустом месте, когда и уважать хотелось бы, да не за что.

Вопрос в студию: когда Сибирь станет частью Китая, сколько граждан России с радостью встанут в очередь за получением паспортов? И нужны ли они Китаю?

Про самоуважение

P.S. На фото — 1947 год, за один день московия депортировала в Сибирь и Казахстан около 78 000 украинцев. Это делалось для того, видимо, чтобы однажды в 2014-м их потомки не пошли защищать Донбасс. Как видим, московская операция провалилась. Можно переселить украинца, можно его выжечь, смешать его кровь, но он выживет. Так что жить будем.

Елена Кудренко

Чому ні
Є теми важливіші Хабаровська, але варто озвучити пару думок.
Щоб претендувати на перемогу, потрібні хоч якісь підстави.
Отже. Згадайте, як їх «опозиціонери» кричали під час нашого Майдану:
— Вийде в України, вийде і у Росії!
На той момент у України все вийшло, до приходу Зеленського. Вийшло розгорнути вектор країни в бік Європи, вийшло відродити Армію, вийшло залучити інвестиції, вдалося отримати союзників. А що ж вийшло у Росії?
Нічого.
Революція 1917-го — це ж теж їх рук справа. Ну, повстали. Ну, скинули. І що на виході? Терор? Комунізм? Совкова відрижка? Чого домоглися?
Нічого.
Є питання до росіян і з приводу Другої світової війни (багато з них не знають, що це за війна така, там же є «Отечественная»!). Зрадників і колаборантів там було більше, ніж вони приписують нам. Не кажучи вже про той факт, що вони ж і Польщу вдарили в спину в 1939-му. Хіба це в першу чергу їх штабелями укладали, як українців, щоб «ворог» не дійшов до Москви? Чи не нашими трупами вони прикрилися, захистивши той же, наприклад, Хабаровськ? Ми як на обробній дошці і тоді, і зараз. Як якийсь плацдарм, розвилка для запоребріка.
Ні. Не вийде, ні в Хабаровську, ні де-небудь ще. І немає ніяких до цього передумов. Давайте подивимося на маркери. Точки, в яких вони могли б повернути в інший бік (так, основні):
— 1917-й. Повстали, але не повернули;
— 1939-й. Напали на Польщу, але не жахнулися і не повернули;
— 1991-й. Розпад совка, був шанс. Не повернули;
— 2014-й. Ввели кадрову армію в Україну, вбили тисячі людей. Не повернули.
Нічого, нуль. Сьогоднішній Хабаровськ — це пустишка.
Припустимо (з області фантастики), що Хабаровськ доб’ється свого. Чого саме? Повалення Путіна? А як жити далі будуть?
— Гаага;
— санкції;
— репарації;
— Кадиров;
— нафта в ціні падає;
— грошей немає…
Щоб утримати країну на плаву, непідготовлену до іншого сценарію, потрібен знову-таки цар. І та ж політика, як внутрішня, так і зовнішня. РФ штучно зібрана в один пучок, і розпадеться без «міцної руки». Не хочуть «міцну руку»?
А як думає жити окремо, окремою республікою, кожен з відколовшихся шматків? Нафту потрібно якимось чином добувати, а вже зараз це справа збиткова для росіян. І нафту потрібно кудись збувати.
А більше у них нічого немає. Щоб ці безглузді шматки запоребріка вижили, їх хіба що повинен хтось пригріти. А кому вони потрібні, крім Китаю? «Да и это не точно».
Так що чергова картинка з Хабаровська не несе в собі ніяких перспектив, і ніяких істотних змін в позиції Росії по відношенню до України. Більш того, я дозволю собі сказати крамольну думку: наші «73%» за ступенем завданої Україні шкоди є сенс додати на сторону окупанта. Вони плюсуються до тих, хто нас знищує. На жаль. Одні знищують зовні, другі — з внутрішнього боку.
Важко, боляче, жахливо. Але вже як є. З іншого боку — а що в цьому нового? Що такого незвичайного сьогодні відбувається, чого не було в нашій історії? Голодом нас морили, в табори засилали, розстрілювали, мову відбирали, переселяли, змішували з росіянами, кидали на амбразуру.
Ну, що нового?
— Ось, дивись, Хабаровськ повстав, у них щось починається!
— Та нічого у них не починається. У них це неможливо. І ми будемо боротися за незалежність від них завжди.
Це доля.
Питання «в студію»:
— які ще були моменти в історії запоребріка, де вони мали шанс?
Поделиться:
Загрузка...