Невероятная история.
Леонид Быков, талантливейший актер и режиссер, один из реденького ряда действительно мощных фигур в советской культуре. Но в реальности жизнь Леонида Быкова оказалась тем же, чем являлась собственно сама советская культура — глянцевая оболочка, внутри адский ад, сотвореный советской родиной.
Скільки разів проходила поруч, ніколи не звертала уваги. Аж раптом – маленьке відкриття: пам’ятник актору Леоніду Бикову. Точніше, це пам’ятник військовим льотчикам, загиблим при звільненні України, встановлений майже 20 років тому, але зазвичай його називають пам’ятником Бикову.
Леонід Биков загинув в автокатастрофі за 4 місяці після свого 50-річчя, у квітні 1979 року. І останні його роки пройшли в боротьбі за долю сина Олександра, якого під час служби в армії через конфлікт з командуванням запроторили до психіатричної лікарні. Щоб не відповідати за жорстоке побиття Олеся (як його називали в родині), начальство вирішило сховати кінці у воду. Олеся комісували з діагнозом шизофренія, закривши йому шлях у нормальне життя. Щоб зняти фальшивий діагноз, знадобилося 10 років – лікарі не хотіли за це братися, щоб не сваритися з Міноборони.
Леонід Биков переніс кілька інфарктів, навесні 1979 року звільнився з кіностудії Довженка і за кілька днів, вилетівши на зустрічну полосу, зіткнувся з вантажівкою.
Олесь і після загибелі батька продовжував боротьбу, регулярно проводив акції протесту. «Мене посилали колами, згадував він, – з однієї інстанції в іншу: лікарні, військкомати, комісії і перекомісії, прийомні високих кабінетів, листи в ЦК КПУ, Політбюро СРСР. Я добивався одного – зняти обмеження на професію. Я не просився в космос, хотів працювати шофером або вантажником, чорноробом на будівництві або на лісоповалі. Мені потрібно було годувати сім’ю».
Він був рідкісним відчайдухом. Ось як склалася його подальша доля:
«7 березня 1989 року Олександр вийшов на Хрещатик, на останнє, як розраховував, голодування. Радіо «Свобода», іноземні кореспонденти з камерами. Пішли провокації, підігнали «швидку» з «дурдому», але люди відтіснили – не ті часи, перебудова. Згодом Олександр поїхав у Москву з проханням про еміграцію. На Красну площу не пустили. Став біля готелю «Москва» з плакатом: «Комуністи, я не хочу з вами жити!» Скрутили, відвезли в Матроську Тишу. Через п’ять днів відправили додому, в Київ. Тоді він вирішив рвонути до Фінляндії. При спробі перейти кордон біля Виборга був заарештований, 5 днів голодував у камері Виборзького КДБ. Ще дві спроби перейти кордон – той самий результат. Депортували. У жовтні зробив останнє «коло пошани»: місцева влада – Верховна Рада СРСР – ЦК КПРС. Чергові відмови. «Зустріли» на вокзалі і поклали до божевільні.
«Потім був потяг до Львова, — згадує він, — стоп-кран, 30 метрів до дроту, крижана вода Тиси і стовпчик угорського кордону. Мадярський табір для біженців, рішення про депортацію в Союз і знову крижана вода – але тепер уже на австрійському кордоні».
Він дивом уцілів. Зателефонував матері, сказавши, що житиме в Канаді. Спочатку була Австрія, де незалежні психіатри визнали його здоровим, потім, в 1991 році, – Канада, яка прийняла Олександра Бикова як політичного біженця. За рік до нього приїхала дружина з трьома дітьми. У Канаді народилася четверта дитина. Сам він – будівельник. Часто телефонує додому, але приїжджати туди, де було зламано його життя і де все нагадує про батька, не хоче.
Зате «такую страну потерявшие» дуже люблять згадувати прекрасне радянське кіно про льотчиків і публікувати красиві портрети Леоніда Бикова.
