«Надо думать, эта селекция русского народа –
бомба замедленного действия:
когда отобранная и взлелеянная большевиками масса подонков
породит новые поколения себе подобных».
Николай Никулин. «Воспоминания о войне» 1975 р.
Окрасою нашої родинної бібліотеки є зібрання творів А.П. Чехова у вісімнадцяти томах, виданих у 1983-1988 році. Зіркою першої величини А.Чехов став завдяки своїм оповіданням і драматичним творам для театру. Син кріпака став найосвіченішою людиною свого часу. Бабуся письменника, у якої він часто гостював, розмовляла українською мовою. Звідси у творах А.Чехова так багато українізмів. В планах письменника було поселитися в Україні та у 44 роки життя його обірвалося.
Я не стану оповідати ані про життєвий шлях Чехова, ані про його творчість. Зупинюся лише на його описах тодішнього життя звичайного російського селянина, який тільки-но був звільнений від кріпацтва. В 1897 році Антон Чехов написав повість «Мужики», в якій розповів про життя російського села Жуково поблизу Москви. Той, хто зацікавиться цим твором, прочитає його повністю, усі 17 сторінок, а я надам лише невеличку частину – 1,5 сторінки. Починається повість з того, що лакей при московському готелі Микола Чикільдєєв захворів, впав разом з тацею і був звільнений, тому з дружиною Ольгою та дочкою Сашею приїхав додому у село.
«Приїхав він у своє Жуково надвечір. У споминах дитинства рідне гніздо уявилось йому ясним, затишним, вигідним, а тепер, увійшовши в хату, він аж злякався,– так було темно, тісно і брудно. Дружина його Ольга і дочка Саша, що приїхали з ним, здивовано поглядали на велику неохайну піч, яка займала мало не півхати, темну від кіптяви та від мух. Скільки мух! Піч перекосилася, колоди в стінах лежали криво, і здавалося, що хата ось-ось розвалиться. На покуті, біля ікон, були поналіплювані ярлики від пляшок і клапті газетного паперу – це замість картин. Бідність, бідність! Із дорослих нікого не було дома, всі жали. На печі сиділа дівчинка років восьми, білоголова, невмивана, байдужа; вона навіть не глянула на прибулих.
Тим часом повернулися старі, батько і мати Миколині, худі, згорблені, беззубі, обов однакові на зріст. Прийшли й молодиці – невістки Мар’я і Фекла, що працювали за річкою в поміщика. У Мар’ї, жінки брата Кир’яка, було шестеро дітей. У Фекли, жінки брата Дениса, що пішов у солдати,– двоє; і коли Микола, увійшовши до хати, побачив усю сім’ю, всі ті великі і маленькі тіла, які ворушились на полу, в колисках та по всіх кутках, і коли побачив, з якою пожадливістю старий і жінки їли житній хліб, умочаючи його в воду, то збагнув, що даремно він сюди приїхав, хворий, без грошей та ще з сім’єю,– даремно!
— А де брат Кир’як? — спитав він, коли поздоровались.
— У купця за сторожа працює,– відповів батько,– в лісі. Чоловік би й нічого, та випиває дуже.
— Не добувач! – промовила стара слізно.– Гірко з мужиками нашими, не в хату несуть, а з хати. І Кир’як п’є, і старий теж, нічого гріха таїти, знає до трактиру дорогу. Прогнівалась цариця небесна.
З нагоди гостей наставили самовар. Від чаю тхнуло рибою, цукор був обгризений і сірий, по хлібі та посуді сновигали таргани; було огидно пити, і розмова була огидна – все про злидні та про хвороби. Але не встигли випити й по чашці, як знадвору долинув голосний, протяжний п’яний крик:
— Ма-ар’є!
— Либонь Кир’як іде,— сказав старий,– про вовка помовка.
Всі притихли. І трохи згодом знову той самий крик, грубий, протяжний, наче з-під землі:
— Ма-ар’є!
Мар’я, старша невістка, зблідла, припала до печі, і якось дивно було бачити на обличчі в цієї широкоплечої, дужої, негарної жінки вираз переляку. Дочка її, та сама дівчинка, що сиділа на печі і здавалася байдужою, раптом голосно заплакала.
А ти чого, холеро? – крикнула на неї Фекла, гарна молодиця, теж дужа і широка в плечах.– Не бійся, не вб’є!
Від старого Микола довідався, що Мар’я боялася жити в лісі з Кир’яком і що він, коли був п’яний, приходив раз у раз за нею і при цьому кричав та бив її нещадно.
— Ма-ар’є! — почувся крик коло самих дверей.
— Заступіться, Христа ради, ріднесенькі,— залебеділа Мар’я, дихаючи так, наче її опускали в дуже холодну воду,– заступіться, ріднесенькі…
Заплакали всі діти, скільки їх було в хаті, і, дивлячись на них, Саша теж заплакала. Почувся п’яний кашель, і до хати ввійшов високий чорнобородий мужик у теплій шапці, і через те, в тьмяному світлі лампочки не було видно його обличчя,– страшний. Це був Кир’як. Підійшовши до жінки, він розмахнувся і вдарив її кулаком по обличчю, а вона не випустила ані пари з уст, приголомшена ударом, і тільки присіла, і одразу ж у неї з носа пішла кров.
Він опустився на лавку біля самовару й став пити чай, голосно сьорбаючи з блюдечка при загальній мовчанці. Випив чашок з десять, потім схилився на лаву й захропів.
— Старий нічого,– розказує Мар’я,– а бабка сувора, б’ється все. Свого хліба вистачило до масниці, купуємо борошно в трактирі,– ну, вона сердиться: багато, каже, їсте.
З нагоди свята купили в трактирі оселедця і варили юшку з оселедцевої голівки. Опівдні всі посідали пити чай і пили його довго, до поту, і, здавалось, порозпухали від чаю, і вже після того стали їсти юшку всі з одного горшка. А оселедця бабка сховала.
— Пожежа! Пожежа! — розлігся внизу розпачливий крик.– Горимо!
— Дядько Семен горить! — крикнув хтось гучним грубим голосом.
Ті самі мужики, які тільки що гуляли в трактирі, тягли самотужки пожежну машину. Всі вони були п’яні, спотикалися й падали, і у всіх був безпорадний вираз і сльози на очах.
Мужики стояла юрбою тут-таки, нічого не роблячи, і дивились на вогонь. Ніхто не знав, за що взятися, ніхто нічого не вмів, а навколо були стіжки хліба, сіно, сараї, купи сухого хмизу. Стояли тут і Кир’як, і старий Осип, його батько, обидва напідпитку.
Мар’я вважала себе нещасливою й говорила, що їй дуже хочеться вмерти; а Феклі, навпаки, було до смаку все це життя: і бідність, і неохайність, і невгамовна сварка. Вона їла, що давали, не перебираючи; спала, де й на чому доведеться; помиї виливала коло самого ґанку: вихлюпне з порога та ще й пройде босими ногами по калюжі.
— За панів краще було,– говорив старий, мотаючи шовк.– І робиш ти, і їси, і спиш, усе в свій час На обід щі тобі та каша, на вечерю теж щі та каша. Огірків і капусти було досхочу: їж добровільно, скільки душа хоче. І строгості було більше. Усяк себе глядів.
На Іллю пили, на пречисту пили, на здвиження пили. На покрову в Жукові було храмове свято, і мужики з цієї нагоди пили три дні; пропили 50 карбованців громадських грошей і потім ще з усіх дворів збирали на горілку. Першого дня в Чикільдєєвих зарізали барана і їли його ранком, в обід і ввечері, їли багато, і потім ще вночі діти вставали попоїсти. Кир’як усі три дні був страшенно п’яний, пропив усе, навіть шапку і чоботи, і так бив Мар’ю, що її відливали водою. А потім усім було соромно й нудно.
Протягом літа і зими бували такі години і дні, коли здавалося, що ці люди живуть гірше за худобу, жити з ними було страшно; вони грубі, нечесні, брудні, нетверезі, живуть не в злагоді, раз у раз сваряться, бо не шанують, бояться і підозрюють одне одного. Хто держить шинок і споює людей? Мужик. Хто розтрачує й пропиває громадські, шкільні, церковні гроші? Мужик. Хто вкрав у сусіда, підпалив, фальшиво посвідчив на суді за пляшку горілки? Мужик.
У 1888 родина Чехова переселяється в маєток Лука, біля Сум, Харківської губернії, на дачу поміщиків Лінтвар’євих, щоби провести там весну і літо.
У травні 1888 року Антон Павлович пише листа М.О. Лейкіну:
«11 мая 1888 г., Сумы Харьк. губ., усадьба А. В. Линтваревой.
Здравствуйте, добрейший Николай Александрович!
Пишу Вам из теплого и зеленого далека, где я уже водворился купно со своей фамилией. Живу я в усадьбе близ Сум на высоком берегу реки Пела (приток Днепра)… Вокруг в белых хатах живут хохлы. Народ все сытый, веселый, разговорчивый, остроумный. Мужики здесь не продают ни масла, ни молока, ни яиц, а едят все сами – признак хороший. Нищих нет. Пьяных я еще не видел, а матерщина слышится очень редко, да и то в форме более или менее художественной. Помещики-хозяева, у которых я обитаю, люди хорошие и веселые».
«Україна дорога і близька моєму серцю. Я люблю її літературу, музику і прекрасну пісню, сповнену чарівної мелодії. Я люблю український народ, який дав світові такого титана, як Тарас Шевченко», – писав А.Чехов Агатангелу Кримському.
«Що за місця! Я просто зачарований! Крім природи, ніщо так не вражає в Україні, як народне здоров’я, високий ступінь розвитку селянина, котрий і розумний, і музикальний, і тверезий, і моральний, і завжди веселий», — записав А.Чехов після подорожі по гоголівських місцях Полтавщини.
