Мені не сподобався фільм Дмитра Комарова «Рік». Набір роликів і картинок. Цілісної картини немає. Сценарно автори не впоралися з викликом створити щось, що охоплювало б все. Не витягнули, хоч мали карт-бланш і небачений для інших журналістів доступ до всіх ключових осіб. Але це ніяк не скасовує того, що аудиторії, яка досі хоче тримати війну на відстані і не підпускати її у своє життя саме таке може сподобатися. В міру емоцій, все вже десь бачили, позитивненько.
Це взагалі проблема Єдиного марафону і системної спроби обмежити можливості для роботи і доступ до діючих осіб дуже вузьким колом. Не було конкуренції серед різних продакшенів, не знімалося відразу кілька подібних творів, не мали інші подібних можливостей для зйомок. В підсумку вийшло не найкраще, але іншого немає.
Є ще одна річ. Фільм ніби як про весь рік, але велика його частина саме про оборону Києва. І тут вже маємо певну міфологізацію. Все, що досі назнімали про оборону Києва, включно з цим фільмом, залишає відчуття недосказаного. Купа білих плям, яку заміняють міфами і емоціями. Хотіла б помилитися, але складається стійке враження, ніби справжня історія оборони Києва строго табуйована. Тому й твори виходять не дуже переконливими.
Маємо і протилежний приклад. Там, де менше було обмежень і спроб створити міф далекий від дійсних подій, там є хороші приклади документалістики. Фільм з трьох серій про оборону Чернігова знятий місцевим Суспільним на голову краще всього, що вдалося зробити про оборону Києва.
Ольга Лень
Україна — це країна, де кіно і реальність тісно переплітаються. Адже тут серіал став реальною політикою.
Фільм «Рік» — це коли реальна війна, навіть з ексклюзивними кадрами «з полів», стає майже ігровим кіно. Часом навіть щирим емоціям камера надає непотрібної награності, бо намагається зафіксувати переживання тут і зараз.
Ловити крупним планом очі переляканої дитини, коли зовсім поруч «прилітає»- це не те, що допомагає зрозуміти, що вона пережила у цю мить.
Бравада деяких героїв фільму розмиває реальну сміливість інших.
