Колись ми казали «щастить як утопленику», і це був сарказм. Наступні покоління казатимуть «щастить як Зеленському», і це буде прокляття таке.
Ми ж свічку не тримали, тому не можемо точно знати, куди подівся фарт 42-річного не-лоха. А фарт був, іще який — судячи з тяги, яка винесла його з Кривого Рогу на Банкову.
А потім все здулося, як пошептали. Ось так клац пальцями, і від «кларнета твого пофарбована дудка зосталась».
Двадцятий рік сам по собі тяжкий за рекордними виплатами зовнішнього боргу. Іще при Петру Олексійовичу, дай боже йому імунітету хорошого, ми стурбовано кривилися в очікуванні 2020. Була надія, що країна вигребе, не злетить у штопор дефолту, але ми розуміли, яких зусиль це потребуватиме, і що це буде на чесному слові і на одному крилі.
А потім прийшла епоха народної мудрості. І всього за півроку ми опинилися у ситуації потопельника, який не знайшов нічого кращого, ніж топитися у вигрібній ямі.
Тобто війни з росією нам виявилося мало, Коломойського з його апетитами мало, Зеленського на посаді Главкома нам мало, рекордної посухи та неврожаю, який прогнозують усі синоптики, нам мало. З Вовиним щастям у нас тепер і коронавірус.
Як здравомисляча редакція, що бачила на своєму короткому віку майже все, ми не панікуємо через хворобу. Ми панікуємо через паніку.
Що таке місячна «пауза» для глобальної економіки? Що таке карантин на масові заходи у Європі, і, здавалося б, яка нам різниця, де і у кого там карантин?
Воно то так, тільки Україна вже пролетіла повз Лондонський і Паризький книжковий ярмарок, а це мільйони гривень на підготовку, виділені з державного бюджету. Це скасований «європейський тиждень» у Європарламенті, разом із 130 іншими конференціями, виставками та міжнародними заходами у Брюсселі. Це поставлений під питання саміт Східного партнерства, який такими темпами просто не встигнуть підготувати до червня. Це закрита найбільша у світі туристична виставка у Берліні, куди Україна теж не потрапляє, це закритий Женевський автосалон, це скасована гігантська сільгоспвиставка у Парижі, де теж мали бути наші виробники зі своєю курятиною, молочкою і не тільки.
Це цілком реальна загроза перекриття європейських кордонів. Більше того, ідея закриття України вже не виглядає такою божевільною, як іще місяць тому. Користуючись нагодою, переказуємо вітання нашим громадянам, які сидять із путівками раннього бронювання на руках. Це мільйони контактів і ділових поїздок, які просто не відбудуться. Це живі незароблені гроші, які нам ніхто не поверне.
Здавалося б, до чого тут Вова? Це ж глобальна проблема, хіба ні?
А невезучка він, от і все. Він нещастя притягує.
Треба свіжих доказів?
День відсидів на засіданнях Ради, і от вам – уже першого потенційного носія вірусу серед депутатів засікли. Олег Волошин, личинка ОПЗЖ, обнімався і ручкався з депутатом французького парламенту, який зараз лежить у реанімації. А після цього приїхав у ВР, і чхав там на всіх, і ручки дверей мацав, і плював на підлогу, і сякався у шторки.
По суті, вони там усі тепер заразні, їх треба замкнути всередині і годувати через віконечко з лопати.
Крім фракціє ЄС, звичайно. Вони так загартувалися у цьому серпентарії, що до них ніяка зараза не пристане.
Ви зауважили як змінився Зеля?
Як змінилися його дії, його поведінка?
Ні, я зараз не про «коаліцію з ригами», не про «реванш», не про мир в очах путіна, не про спільні з бойовиками патрулі на кордоні і не про воду в окупований Крим.
Бо ті, хто зауважили реванш тільки тепер, це якісь не надто інтелектуальні слоупоки. Беню, ригів в країну повертали, доручали їм керувати процесами, беркут випускали, майданівців, атовців садили в тюрму, а реванш вони раптом зауважили аж після звільнення подільника рябошапки.
Я зараз про інше.
Я зараз про те, що Зеля в 2019 і Зеля в 2020 — це абсолютно два різних персонажа.
Той персонаж родом з 2019 — це переможець, який гордо крокував вперед, нагинав Конституційний суд, Верховну раду, добивався звільнення великої кількості полонених на хороших умовах (публічно так виглядало)
І є персонаж родом з 2020 — істеричний, дьорганий, нервовий, в якого ніхера не виходить, який обсирається і його обсирає його оточення.
Не можна сказати, що він загнаний в кут, але кожним своїм рішенням він стає все ближче до глухого кута звідки йому вже не вибратися.
І коли в 2019 призначення Авакова для нього особисто було результатом власних поступок, то всього через півроку — це бачиться йому як необхідна умова його власної безпеки.
І коли в 2019 він принципово брав в команду нові обличчя, то тепер в команду бере старого рига, міністра Януковича. І не тому, що це договорняк з янеком чи ригами, а тому, що більше нема кого… Бере навіть зовсім випадкових персонажів типу Немчінова, який його до того обсирав. Тобто, вони навіть не перевірили кого вони призначають…
Та що там призначають, коли п’ятеро чи шестеро майбутніх міністрів відмовилися. А це пздц який сигнал. Це не сигнал — це серена.
А як буде працювати уряд, як буде працювати прем’єр, як буде працювати «команда», в яку зігнали такий різношерстний зброд? Тобто, навіть чисто з точки зору управління, Шмигалю, як відповідальному за результат, або прийдеться сваритися, порушуючи олігархічні договорняки на верху, або його чекає доля Гончарука, але набагато швидше.
Ось така от ситуація в Зелі. Де немає хорошого виходу, де кожен крок — це крок в темноті до прірви, якої не видно, але вона відчувається в повітрі, відчувається по судорожним діям і нервуванню.
А будуть кроки, які його наблизять до прірви космічно. Наприклад, посадка того ж Порошенка. І не тому, що народ повстане, це міф. А тому, що хороших варіантів виходу з цього кейсу просто нема. Посадили і що? В бюджет почнуть надходити гроші? Твої дебіли і ти почнеш менше шкваритися? Нє, навпаки. А до цього додати тиск, з усіх сторін…
Іншими словами: сцарь голий. Це надувний шар, оточений плюшевими свинками, всередині якого віртуальні рейтинги. І на цю конструкцію вони з кожним днем накидують зверху все більше і більше. А шар то зношується і вже має мікротріщини. А може й не мікро.
