Історична відповідальність за Голодомор лежить на РФ

189

Історична відповідальність за Голодомор лежить на РФ як правонаступниці СРСР, і той злочин не має терміну давності. Росія знову, як і сто років тому, розгорнула агресію проти України щоб повернути її в імперію.

У Кремлі знову ненавидять і бояться вільної європейської України. Але вони вже не зможуть повернути колесо історії в зворотному напрямку.

«Геть від Москви! Дайош Європу!», — закликав Микола Хвильовий. Від цієї стратегії ми не відступимо. Україна обов’язково стане повноправним членом НАТО і повноправним членом Європейського Союзу!

І не буде більше ані Голодомору, ані Великого терору, ані русифікації. Як писав Тарас Шевченко, «і на оновленій землі врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люде на землі!»

Петро Порошенко

P.S. Пам’ять попри страх

Людська пам’ять милосердна. Вона надійно стирає згадки про тяжкі і страшні переживання, щоб дати можливість жити далі, не здригаючись від страхів минулого. Але, парадоксально, найстрашнішим є не сам жах, як такий.

Смерть — це жахливо, але устократ страшніша смерть безглузда, у тому сенсі, що не має видимих раціональних причин. Раціональних не тільки у загальній системі координат, де логічною передумовою масової загибелі є, наприклад, війна чи епідемія. Коли йдеться про голод — наприклад, неврожай. Раціональних також у складній системі “колективного підсвідомого”, коли нещастя розглядаються, як розплата за неналежну поведінку, свого роду  наслідок порушення Божого закону. Віддзеркаленням такого погляду є аргументація, коли помирає дитина — “та що ж воно нагрішило?…”. Чим же нагрішили сотні тисяч дітей?…

А з іншого боку цієї ж логіки — а яка ж була заплата за злочин? Адже за такий злочин, як убивство тисяч безвинних, у парадигмі “що ж воно нагрішило” неминуче мала наступити покара. Інакше весь світопорядок втрачав свій сенс і внутрішню логіку.

Голодомор з точки зору “маленького” спостерігача був апофеозом відсутності здорового глузду — хоч у сенсі раціональному, хоч у сенсі світоглядному.  А для жертв незрозумілість самого факту тягла інші незрозумілості — як реагувати, як протистояти, що взагалі можна зробити, щоб порятувати найближчого, слабшого, того, за кого несеш відповідальність!

Вдуматися — 4,5 мільйонів загиблих. За один рік, без війни чи епідемії, при нормальному врожаї. Уявити — тіла мертвих у хатах, на подвір’ях, на дорогах. Уявити — нічого живого. Нічого, бо поїли абсолютно всіх і вся у спробі вирватися з лабет смерті.

І спробуйте уявити, що це все — не має пояснення. Тобто злочинці знають, навіщо вони це зробили, але ані для жертв, ані для спостерігачів ці причини невідомі. І, до того ж, абсолютно незрозуміло, що можна вдіяти, щоб це зупинити.

 

ЯК?

Відсутність відповіді на це “як?” породжувала безпорадність. Саме безпорадність і є моментом травматизації. Не саме по собі спостерігання жаху, навіть не участь у  ньому. А неможливість зупинити жах. Неможливість зміни. Не те що кардинально, а у безпосередній фізичній близькості. На відстані простягнутої руки.

За цим приходило відчуття приниження, неповноцінності — бо хто ж я такий, якщо на моїх очах гинуть рідні і близькі, а я нічого не в стані вдіяти. У ситуації “тут і вже”, без знання про те, що ти став одною з жертв сатанинського плану- запитання риторичне. І люди помирали не тільки з голоду, а й у свідомості повної безпорадності і приниження, силоміць позбавлені “образу і подоби Божої”.

Як же врятуватися? Забути. Тому що кожне згадування — це відтворення, хай і символічне, не тільки самого жаху, а й відчуттів, які запустили травму від цього жаху. У психології є термін ретравматизація — коли через спогади або випадкову зустріч з чимось, що нагадує про момент травмування людина заново занурюється у момент травми. Страх перед таким поверненням і є тим, що замикає уста тим, хто вижив і не тільки їм, а й їхнім нащадкам.

І, парадоксальним чином — грає на користь  катам. Адже першочерговий інтерес злочинця — приховати сліди злочину.  Відвести від себе звинувачення. Змусити жертву повірити, що все “просто” сталося.  І це тільки сонні марення, а то й узагалі симптом психічної неадекватності — страх, небажання розказувати про минуле, небажання їхати там, де виріс, відвертання очей від подвір’їв, де колись…. І постійне збирання хлібних дрібушок, складування у запаси всього їстівного.

І — колективний спазм при найменшій згадці про трагедію. Висловлений у тисячах уривчастих спогадів, у емоційних фразах, у тисячах взаємно протилежних думках, у відчайдушних, часом несвідомо блюзнірських, спробах раціоналізації і пояснення…

Таким чином на службі у злочинців опиняються нормальні здорові механізми людської психіки. Допомагаючи їм не тільки замовчати злочин. Допомагаючи їм також відвернути погляд сторонніх, які могли б, не будучи підтятими відчуттям приниження і безпорадності, допомогти жертвам. Бо у будь-якої людини у принципі при спогляданні настільки всеохопної трагедії без видимих причин виникне не те, що шок, а сумнів у реальності того, що відбувається. Фраза Черчілля — «Не хочу сказати, що ви брешете, але те, про що ви говорите, занадто страшне, щоб бути реальністю»  — була сказана емісарові польського підпілля, який розповів британському істеблішментові про реалії Голокосту.

Людська психіка, як така, допомогла злочинцям у образі комуністичної партії та уряду СРСР ще в одному. Людина не може жити без сенсу. Вона мусить мати певний набір базових понять — хто вона, звідки, для чого, з чим асоціює себе, хто свій і хто чужий. І ось той набір виявляється і загрожений смертельною небезпекою, і щільно обплутаний такими емоціями, до яких волів би ніколи не повертатися.

Людина з непрожитою трагедією піде на все, щоб тільки позбавитися відчуття трагедії, втрати, приниження і — найголовніше — повної позбавленості сенсу буття, як такого. Мільйонам тих, хто вижив, треба було дати хоч якийсь сенс.

І їм його дали… “Єдиний радянський народ”, радянська вітчизна, кругом ворог, червоні прапори і серп з молотом, “Вєлікая Отєчественная”, де у  смертельній сутичці двох режимів і у прагненні загарбати режимом-творцем Голодомору ще більше земель для своїх нелюдських експериментів складали голови ті, хто пережив Голодомор. Цей сенс давав, попри все, відчуття причетності до чогось великого, що не можна знищити фізично.

І при цьому не було тих, хто міг сказати правду і пояснити, як так вийшло. Бо поки одні мільйони гинули голодною смертю, інші тисячі, які б могли створити новий сенс на місці зруйнованого чи хоча б втримати рештки знищеного сенсу, були арештовувані, суджені неправедним судом і розстрілювані. Сандормох — то був уже останній раунд знищення еліти.

…Але інколи у минуле треба заглянути. Щоб пригадати собі, хто ми є і чому ми такі. Щоб, зрештою, відрізнити, ворога від друга, щоб працювала розпізнавальна система “свій — чужий”.  І коли у минулому — трагедії, для цього треба мати певну сміливість.

Набагато легше згадувати боротьбу. Навіть безнадійна — це боротьба. Ти приймаєш рішення, як мінімум, боротися чи здатися і коли ти вирішуєш боротися. А твій противник тільки відповідає на твої рухи. Тому то навіть безнадійна боротьба проти стократ сильнішого ворога — почесна.

І тому зараз, згадуючи і пам’ятаючи, ми ставимо чоло зразу кільком силам. Перша з них — це все ще потуга Росії, як правонаступниці СРСР — і в сенсі юридичному, і в сенсі світоглядному.  Ми черговий раз відмовляємося коритися імперії — як той січовий стрілець, “ми не поклонимось цареві!ми прагнем волі!”. І зразу ж наражаємося на перехресний вогонь брехні, контрзвинувачень, віктимблеймінгу, провокацій, знеславлення та ще купи методів, до яких готова вдатися імперія, щоб захистити себе саму. Захистити перед правдою, яка страшна для неї тим, що позбавляє її резону для існування.

І одночасно ми виходимо насупроти самим собі. Мало того, що ті, хто говорить вголос про потребу пам’яті і розповідає про реальність того, що саме треба пам’ятати, ризикують ретравматизацією — це можна записати у свого роду професійний ризик. Ті, хто говорить і виходить, виходять також насупроти страху власного народу. Того страху, який зародився тоді, у рік Голодомору, безпорадності, безглуздя і приниження. Який змушував мовчати, коритися, переходити на мову ворога, зраджувати і стукати, будучи непроговореним і не осмисленим. Для цього народу повернення пам’яті про Голодомор — це не тільки очевидна ретравматизація через повернення відчуття страху і  безпорадності, а й кардинальний злам того, що через безнастанне повторення і інерцію стало вже звичним, “нормальним”.

Фото: пресс-служба президента

І тоді на додачу проклятим питанням з виру геноциду, прийдуть інші прокляті питання — а чого ж ми так себе поводили? А чому ж зрікалися і мови, і традицій, і всього, що робило нас нами? І серед них найболючіше — а чого ж і як ми забули своїх рідних? Чого вони не те що не поховані, а й не спом’януті? Бо обов’язок поминати покійних — це присутнє в усіх культурах, у всіх часах і народах.  Це піставове.

І що залишається у момент, коли відкривається безодня, куди було вкинуто вже не чиюсь, а твою власну людську і національну гідність, честь, пам’ять? Перший порух — зненавидіти. Того, хто відкриває тобі правду. Бо це ж з ним приходять усі оті розпрокляті питання. І це він — свідчення твоєї мізерності. Другий порух — зрозуміти, бо дуже скоро стає ясно, що не в тому, хто відкриває, справа.  Адже не було б трагедії, не було б забуття, не було б що відкривати.

Тоді залишається тільки пам’ять. Попри страх, Попри зневіру. Попри безпорадність. Попри демонів власної душі. І ставити опір черговий реінкарнації імперії-вбивці зі зброєю в руках. Адже найсильніший той, хто володіє собою.

Ми пам’ятаємо.

Ми сильні.

Поделиться:
Загрузка...