Саме так виглядають «боти Порошенка».
Це навряд чи змусить прикусити язика розповсюджувачам методички про «ботів», але можна час від часу тикати їм в безстижі очі цю статистику.
Валерій Прозапас
Ну що читачі? Святкуєте День Незалежності? А я — ні. Нема коли святкувати. Святкувати я зможу по свободі увечері, якщо не завалюся спати від втоми. Я вже другий рік — так.
Торік на День Незалежності я був біля Вугледару. Як раз у Павлівці, де за кілька місяців розгорнулися важкі бої. Тоді я з товаришами стояв на бойовому чергуванні, літав Мавіком — виглядав посадки та позиції противника.
Цього року у мене так само звичайний день служби. Я на полігоні — навчаю пілотів. Війна свят не визнає, а ми на війні — хоч і далеко від фронту. Ми навчаємо для війни. Ми предаємо навички і знання, здобуті на війні. І в АТО, і за повномасштабного вторгнення.
Ми не бігали від мобілізації, хоча могли (я — по здоров’ю, гарантовано). Ми пішли захищати Україну, бо… бо просто не могли інакше. Хто з нами і біля нас — зрозуміє, а хто не збагне — тому не дано. Для когось Україна — мрія і частина я, а для когось пасовище — аби пастися. Я бачу.
Сьогодні мені багато напишуть, що День Незалежності — моє свято. Може й так. Але я не святкую. Не маю коли святкувати.
Я служу. У мене війна. У мене Україна б’ється за право жити.
Тому, вітаю всіх хто не святкує. Всіх хто на чергуванні, хто в розвідці, хто у бою, хто у роботі. Так, це справді наш день. І ми дуже хочемо його відсвяткувати. Але не можемо. Бо не до свят нам зараз.
Але буде день. Коли всі ми зберемося. І відсвяткуємо. Щиро відсвяткуємо. Так — аби не забути.
З Днем Незалежності вас, хлопці і дівчата. Вітаю! І — до служби.
На фото — село біля Вугледару. Рівно рік тому.
Дмитро «Калинчук» Вовнянко
Я люблю Україну. Я люблю її не за щось хороше, вигідне чи комфортне, я її сліпо люблю, як маля любить маму на запах, на смак і на дотик.
Це особливо я зрозуміла, коли ми просувалися вперед в одному регіоні і » я знаю тут кожен шматочок землі на запах, на смак і на дотик» і це буквально. Сотню кілометрів пройшли, а я знаю кожну третю лісосмугу і кожну п’яту хату. І я люблю ці лісосмуги, то зелені, то спалені, то заквітчені липою і акацією, то пориті окопами і з нудотним запахом смерті. Я люблю гарні будинки в гарних місцях, і руїни, старі радянські і нові воєнні, а як я люблю цвілі погреби і підвали з пацюками)))) Я до всього на цій землі маю одне дивне відчуття — я все люблю…Чому? Бо за все на нашій землі ми боремося і платимо. За кожен корч і ржаву цистерну. І ви не повірете, яка я була щаслива, що, наприклад, ЗСУ встигло звільнити Зарічне до осінніх дощів і люди встигли накрити політиленом розтрощенні дахи хат, щоб врятувати своє нехитре майно в селі, яке нам особливо полюбилося за краєвиди і страшенну небезпеку від якої нас рятували погреби, хати і старі горіхи.
Так, я люблю, бо все на нашій землі дає нам укриття і нас рятує: стара труба під дорогою, куди вода нанесла сміття, вцілілий дуб над спаленою лісосмугою, чи залишки засраних котами сходів в багатоквартирному будинку.
І ти розумієш, що життя це рух без жодної стабільності, нічого хорошого не буває назавжди, все що ти маєш- можливість зробити стоп-кадр, насолодитися єдиною миттю. Від тебе залежить: чи зупинити життя на мить милуючись тюльпаном на згарищі, чи щиро сміючись над жартом побратимів в підвалі з дохлою собакою і розривами мін назовні, які нічим не загрожують, бо в укритті….
Я відчуваю присутність тих, хто жив на цій землі і тих, хто буде жити. Я люблю зарослі цвинтарі, де так зручно ставити Стугну під бузковим кущем і рити окопчик, який розумієш потім тут знадобиться….Я особливо люблю дивитися на дітей, на малят, навіть, якщо це лише відео.
Я бачу зруйнований будинок, яким він гарним був і одночасно, яким він гарним буде. Подекуди, я мрію про те, як там живу і про терасу з видом на річку, яку тут побудую. Інколи я сиджу в темноті на гнилій картоплі і мрію, як гарно було би жити в цьому селі, яке я вже знаю, як своїх п’ять пальців і обробляти те чудове жовте поле рапсу біля балки, де нас напередодні накрило мінами. І ми з побратимом обговорюємо, де найкраще поставити пасіку.
Я просто люблю Україну. Я так її люблю. Я не хочу нічого і нікого. Тільки свою Україну. Коли ти щось рятуєш, ти це любиш. Коли щось рятує тебе, ти це любиш. І не треба ніяких ресторанів в Парижі і п’ятизірковий курортів (найкраще плавати було на Інгульці під Шістернею). Тут в Україні у мене так багато любові і вона веде мене через війну.
