Хоча походженням це свято зобов’язане Візантії, але, здається, з тих часів Богородиця, захистивши Константинополь чи то від арабів, чи то від нас, пішла тоді з нами і взяла під свій захист українське військо.
Я щиро втішився, коли в 2014 році ми відновили це прадавнє русько-козацько-повстанське свято на державному рівні.
Пам’ятаю, як скреготіли зубами і обурювалися ті, які зараз тихо мовчать. А деякі з них вже навіть натягнули мазепинку і пішли у шанці.
Історія — цікава штука. З неї можна сміятися, ігнорувати, не знати, але вона завжди скеровує, підправляє, веде тебе у майбутнє.
І в один момент, час великого Зламу, все стає на свої місця.
Виринають з забуття князівські знаки, майорять козацькі клейноди, б‘ють литаври і сурмлять сурми, оживають нащадки упівських машиненгеверів.
Нехай в повітрі ревуть не гармати і пищалі, а хаймарси і безпілотники, проте молитва у час бою така ж сама: швидка і щира.
Головний ворог — традиційно на сході.
З ним не домовишся, його треба знищити.
І берегти армію так, як береже її Богородиця.
Після звільнення України нам ще слід звільнити народи на схід і північ від нас, створити міцний пояс дружніх держав навколо, стати Заходом для Сходу.
Тоді буде перемога і спокій.
Зі святом!
