Якщо перші півроку Володимир Зеленський нагадував незграбного, але потішного бегемота в надувному басейні, то нині гумовим бегемотом у готельному басейні жонглюють усі, як хочуть.
Ораторські звитяги президента на Мюнхенській безпековій конференції упевнюють, що Володимир Зеленський душею лишився в розважальному жанрі. Де треба отримати троянди в целофані і підписати листівку на пам’ять тещі від Владіміра. А результат — справа десята. «У мене немає часу думати стратегічно. Я часто думаю тактично в інтересах України«, — заявив він в інтерв’ю ведучій CNN Крістіан Аманпур. Тільки от по факту нема ні стратегії, ні тактики, хоча саме через суспільний запит «куди ми йдемо? сформуйте напрямок нарешті» комік отримав такі шалені результати на виборах. Навіть добре, що паралельно з Мюнхеном у Києві було чергове зборище «Слуг народу», де вірні партійці чесно зізнались, що у них не вистачає клепки на реформи і вони хочуть бути «центристами без обмежень»— по суті шлунковими пристосуваннями, котрих урядовий квартал уже бачив десятки тисяч. Символ попередніх підсумків усієї політики ЗЕ-команди — це заяви про державу у смартфоні, які еволюціонували у паперову партійну газету, які розвозитимуть бабусі на велосипедах із «Укрпошти». Смішно, коли згадуєш, як технологи ЗЕ-команди попередній рік накачували інтернети то про українського Рейгана, то про нашу відповідь Трампу, а по факту Володимир Олександрович десакралізує себе по-чорному. І такими темпами не лишиться навіть в амплуа «симпатичного Вови».
Ще під час грудневого Нормандського формату Зеленський виглядав більш-менш пристойно: дурниць не наляпав, національний інтерес бодай на публіку не здавав, реверансів перед Путіним не робив, про процвітаючий економічний хаб в районі Дебальцево і мови не було. Із заміною Богдана на Єрмака та наполегливими купанням у джакузі лестощів на Банковій — у голові президента все більше каша з сокири. Якщо весь час забирає «оперативка», перевірка сценаріїв «Вечірнього кварталу» та нема часу на стратегії — може, варто відпочити і повернутися до того, що у Володимира Олександровича справді вдавалось? Грати біснуватого Наполеона, який має любовні сентенції до поручика Ржевського в жіночій сукні.
Відсутність стратегічного планування і заяви «ми згодні на патрулювання кордону з ОРДЛО, щоб провести вибори на Донбасі» переконують навіть тих, хто сумнівався, що президент пив на брудершафт із близьким соратником Путіна — Патрушевим в оманському готелі.
Президент цією самою заявою осоромив себе і усі потуги ЗСУ та недобитків професійної української дипломатії протягом шести останніх років. Тим паче ці заяви були зроблені, де економічні партнери РФ наполягають на послабленні санкцій, а в порядку денному Мюнхенської конференції за підписами маловідомих укроекспертів заявилися «12 кроків до миру», де уся суть мирного врегулювання на Донбасі зводиться до того, що Україна це нуль і нашу ідентичність, історію та мову мають визначати росіяни.
Поки президент маленької Естоніі, яка може стати наступною жертвою російської агресії Керсті Кальюланд, як левиця пояснювала, що економічний зиск не може превалювати над безпековим, а задобрювання РФ призведе лише до європейських катастроф, наша делегація бойових морських свинок просто показала, що вона не проти стати обідом для аквафрешевого удава.
Заява про спільний контроль кордону може бути абсолютним блефом і не має шансу на реалізацію — надто багато крові пролилося, щоб ЗСУ і Нацгвардія погодились на те, щоб ходити під руки із любителями Захарченка та Гіві. Але заявляти таке на увесь світ, коли низка країн мріє зняти санкції із РФ і шикарно займатись торгівлею — абсолютна дурня. Путлерюгенди нікуди не зберуться і не поїдуть, а от, якщо Україна змириться із гангреною — всі санкції з РФ знімуть за день. А якщо укупі показувати, що ми хочемо чимдуж капітулювати на умовах Путіна, то їх знімуть ще на день раніше.
Я хочу спитати лиш одне, чи згоден сам Зеленський провести бодай тиждень у цьому патрулюванні? Але не так, щоб десь в Краматорську в теплі, а на самому кордоні? Бажано під обстрілами і за відсутності реакції сліпоглухонімого ОБСЄ— на правах тих, хто зберігав лінію фронту там, де вона проходить зараз.
Якщо у Зеленського нема часу на стратегії, а є лиш ситуативні хлюпання надувного бегемота, цікаво, на які компроміси вони можуть піти із Єрмаком далі. Заради економічного хабу на ОРДЛО, хоча його пілотний проект не бачили навіть у близькому до Києва Борисполі. Заради того, шоб іще деякий час потішитись, що «Вову народ підтримує”.
Ще під час Нормандії Путін і його рупори натякали, що хотіли б побачити екс-коміка на святкуванні 9 Травня у Москві. Умови компромісу можуть бути різні: обмін полоненими, сприяння у проведенні місцевих виборів на Донбасі. Побачити фейс Зеленського, коли на Червоній площі ітимуть окупанти Криму і Донбасу та їхні посіпаки серед народонаселення ОРДЛО — є чутки, що там маршируватимуть і сепари — шикарний подарунок для Путіна. І плювок українцям, щоб ті повернулися в стійло і почепили ярмо з георгіївською стрічкою знову. Можна навіть пригостити Володимира Олександровича цукеркою чи тульським пряником і показати це в прямому ефірі «Первого». Це може також стати потужним сигналом усьому світу, що Україна просто федеративний округ РФ і нарешті він змирився після тимчасових вибриків, що без Кремля нема життя.
Якщо у Зеленського не вистачає мудрості на стратегію, варто замислитись над тактикою. Необережна тактика може призвести до того, що оплески і троянди він отримуватиме не на концертах. А від того, що натовп винесе його з урядового кварталу за кінцівки. Не тому, що він безнадійний і поганий реформатор, а тому, що затоптав надію.
Колись розповідав студентам, що люди повільно змінюють погляди на дійсність — бо мозок довго чіпляється за звичну/завчену картину реальності. Тому чіпляння Зеленського і Ко за уявлення про світ, можна було б пояснити.
Але якщо ти президент — ти зобов‘язаний позбавлятись від ілюзій швидко. Бо ти відповідаєш за країну, де так вправно отримав владу.
Скільки ще угод мають не виконати росіяни, скільки разів принизити Україну, його самого і оточення, щоб з‘явилось уявлення, адекватне реальності?
Бо химери на кшталт «спільного патрулювання кордону з бойовиками», «виборів уже восени» на окупованих територіях чи бажання миру в очах Путіна — це шлях не до миру, а дезінтеграції України і більшої війни.
Коли твоя країна зазнала агресії, ти маєш обмежувати не себе, а агресора.
І шлях до миру лежить через витіснення агресора з нашої землі:
— залучення миротворців на всі окуповані території аж до кордону;
— виграші в міжнародних судах;
— посилення санкцій проти Росії.
Цей сценарій вимагає вміння, терпіння і часу.
Але альтернативи йому — дуже сумні.
