Герой України капітан Володимир Гринюк — нині заступник командира мотопіхотного батальйону 30-ї окремої механізованої бригади. Народився у День захисника України. Йому 29 років. За першою освітою — вчитель інформатики. Має сина та дочку. Батьки — прості робітники, кадрових військових у родині до нього не було. Відслужив строкову. 2012 року закінчив Академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. На Сході України воює з березня 2014-го. Улюблена зброя — великокаліберний кулемет.
Я повернувся зі взводних опорних пунктів на командно-спостережний пункт батальйону Володимира у вогкій темряві. Кількагодинна стрілянина та гранатометні вибухи на передовій уже майже вщухли, тож у Гринюка з’явився час для бесіди під гарячу каву:
— Володю, звідки в багатьох публікаціях про тебе такі цифри — ти начебто «власноруч знищив 70 бойовиків і 3 одиниці бронетехніки»…
— Підрахунки не мої, а штабу бригади. Точну кількість особисто знищених російських найманців я й сам не назву. Розумієте, найсерйозніші наші бої були швидкоплинними і, я б сказав, з перемінним успіхом щодо ворога. Наприклад, Логвинове ми взяли тільки з третьої спроби, під час якої завдали бойовикам значних втрат та відступили на старі позиції. Силами ротної тактичної групи ми все одно не втримали б це село та й не ставили це за мету. Моє завдання полягало у знищенні ударного кулака, який там формував ворог. Проте, за даними розвідки вищого штабу, моя рота офіційно знищила там 183 бойовики. У цьому бою і я спалив один танк власноруч — мій гранатометник, коли побачив ворожий Т-72, закляк на місці. Я вихопив у нього з рук РПГ-7 з боєкомплектом, швидко зробив два постріли. Першим влучив під башту танка, другим, осколочним, відсік піхоту. Мені ще й поталанило — гармата танка була неактивною, ствол дивився вниз-набік…
— Тобто це був твій найважчий бій?
— Один з кількох, але він найцікавіший у тактичному плані. Спершу ми спробували взяти Логвинове двома ударними групами на бронетехніці — не вийшло. До того ж втратили два танки, один з яких був приданий мені. Його екіпаж, на жаль, не вижив. Ми відійшли, проаналізували ситуацію, і в мене виник задум — атакувати пішим порядком і тільки так! Я взяв у головну групу кількох розвідників, перестроїв роту. Для бойовиків наші дії стали приголомшливою несподіванкою, вони почали панікувати та тікати. А ми вдерлися на їхні позиції «на їхніх плечах».
Згодом бойовики зловили момент, коли придані його роті танки пішли в тактичний тил перезаряджатися, та спробували контратакувати. Але Гринюк знову прийняв нестандартне рішення: на чолі з ним та розвідником із позивним «Гібон» 26 його підлеглих пішли в атаку на …понад дві сотні ворогів! Тоді майбутній Герой отримав під хребет сніп гранатних осколків. Два з них після низки операцій у шпиталі хірурги вилучити так і не змогли. Ще в нього в різний час були 3 контузії — у Дмитрівці після обстрілу роти з «Градів», під Луганським від вибухів снаряду з САУ і протитанкової гранати. Осколки останньої посікли йому обидві ноги, однак він залишився у строю, і ці поранення в рахунок не бере.
Уже після повернення до строю у селі Рідкодуб рота Володимира провела ще один бій, яким він пишається. Підрозділ отримав завдання — доставити на один з оточених ворогом опорних пунктів сусідньої бригади боєкомплект. Коли рота пробилася на місце, виявилося, що сусідам боєприпасів не бракує, однак вони вкрай деморалізовані. За 9 годин під щільним вогнем противника мотопіхотинці витягли з оточення 106 наших бійців. Втрати роти Гринюка при цьому становили 7 людей пораненими і 2 вбитими. А за дві доби бригадна розвідка доповіла про 176 російських бойовиків, знищених ротою.
У розмові зі мною капітан часто згадує побратимів. Наприклад, розповідає про молодшого сержанта Ярослава Підкаура: «Був простим гранатометником — зараз обіймає посаду командира взводу. Рішучий, самотужки опанував положення Бойового статуту. Наприклад, на спільних навчаннях з канадцями у вересні 2015 року на Яворівському полігоні заокеанські колеги не вірили, що він не кадровий офіцер, були просто в захваті від нього. У Вуглегірську Підкаура був поранений у руку, але залишився керувати взводом на позиціях роти. На жаль, пізніше в одному з боїв хлопець отримав два важкі поранення».
Безумовними ж авторитетами для себе Гринюк вважає командира батальйону, також Героя України, підполковника Сергія Собка і колишнього командира бригади полковника Віталія Гончарука — з ними він готовий іти в будь-який бій.
Про своє представлення до звання Героя України Володимир дізнався тільки в Києві на реабілітації, за дві години до вручення Золотої Зірки. Там комбат його збентежив ще однією новиною — вручати Зірку буде особисто Президент. Гринюк розхвилювався як ніколи.
— Володю, — питаю вже перед від’їздом, — а як ти сам ставишся до свого звання й нагороди?
— Спокійно. Тільки відповідальності більше…
Віктор ШЕВЧЕНКО
Звання Героя України та орден «Золота зірка» вручено командиру механізованої роти механізованого батальйону 30-ї окремої механізованої бригади 8-го армійського корпусу Володимиру Гринюку. Підпорядкований підрозділ офіцеру знищив велику кількість бронетехніки та живої сили незаконних збройних формувань. 10-11 лютого під час зачистки населеного пункту Логвінове завдяки сміливості та блискавичним рішучим діям офіцера штурмова група захопила частину населеного пункту, при цьому особисто офіцер знищив 3 одиниці бронетехніки та до 30 бойовиків. Під час проведення операції отримав поранення, але продовжив керувати зведеним підрозділом, mil.gov.ua
