16 травня 1954 року почалось Кенгірське повстання 8000 політичних в’язнів Степлагу, більшість з яких були українцями.
Повстання тривало 42 дні – від 16 травня до 26 червня 1954 р. Воно розкололо моноліт Імперії Страху. Тисячі беззбройних в’язнів повстали проти беззаконня і нелюдського існування. Понад 40 днів вони диктували Москві свої вимоги. Їм цього не пробачили й вчинили жорстоку розправу.
Велика кількість українських націоналістів визначала політичну та ідейну спрямованість переважної більшості повсталих, а також характер Кенгірського повстання. «…У нас це почалося з приїздом дубівського етапу — західних українців, оунівців, — писав Олександр Солженіцин у книжці «Архипелаг ГУЛАГ». — Вони й зіпхнули цього воза. Дубівський етап заразив нас бацилою бунту. Молоді, сильні хлопці, взяті прямо з партизанської стежки, роззирнулися довкола, жахнулися нашого рабства й потяглися до ножів».
Табірна адміністрація часто використовувала в’язнів, засуджених за кримінальні злочини, для розправи з непокірними політичними в’язнями. Але коли у таборах опинилися учасники ОУН і УПА – ситуація докорінно змінилася.
«Бандерівці ввели свої закони: за крадіжку хлібної пайки – смерть, за знущання над політичними – страта; вбивали також за доноси і зраду. У Сусуманському таборі спалили барак, де було 200 злодіїв. «Побутовики»-кримінальники говорили: «Всіляких блатних бачили, але таких, як бандерівські блатні, ще не було», — писав Солженіцин у книзі «Архіпелаг ГУЛАГ».
Боротьба завершилася перемогою політичних в’язнів. Кримінальники більше не хотіли гинути за інтереси табірної влади. Політичні в’язні захистили себе, примусили кримінальників поважати політичних ЗК. Траплялися випадки, коли ці два різні табірні середовища домовлялися про спільні дії проти влади.
15 травня 1954 р. у Кенгірі вартовий Калімудін випустив автоматну чергу у колону ув’язнених. Було вбито 13 чоловік, 5 померло від поранень, 33 поранено.
У відповідь на це свавілля адміністрації ввечері 16 травня понад 60 політичних в’язнів на чолі з членом ОУН із Волині Віталієм Скіруком подолали паркан між 3 і 2 зоною, розгромили штрафний і слідчий ізолятор 3-го табірного відділення Степлагу, звільнили звідти людей, зруйнували огорожі між зонами.
О 10 год. вечора того ж дня у бунтівну зону табірна влада ввела війська, які знову застосували зброю. 13 в’язнів було вбито, 43 поранено.
17 травня майже 19 тисяч політв’язнів на знак протесту відмовилися виходити на роботу. Щоб налякати непокірних, адміністрація встановила вогневі лінії між зонами. Попри це, понад 400 в’язнів у ніч з 17 на 18 травня проникли на територію госпдвору.
Група озброєних автоматами солдатів під командуванням старшого лейтенанта Бєляєва проти непокірних в’язнів знову застосувала зброю. Було вбито 18 людей і ще 70 поранено.
18 травня надійшло розпорядження начальника УМВС Карагандинської області полковника Коновалова про заборону застосування зброї. Із політичними в’язнями вирішили розправитися за допомогою кримінальників.
Лідери політичних в’язнів знали мету, з якою табірна адміністрація перевела до Кенгіру кримінальний етап. Лідери політв’язнів – колишні члени ОУН і УПА – провели переговори з лідерами кримінальників.
За свідченням Олександра Солженіцина, політв’язні зуміли переконати, що мають чисельну перевагу, й тому краще діяти спільно проти адміністрації. «Події відбувалися незворотньо. Не можна було злодіям відмовлятися від союзу. А встановленому союзу не можна було нидіти – він би розпався і почалася б внутрішня війна», – писав Солженіцин.
Конспіративний центр повстання представляли п’ять в’язнів: литовський націоналіст Іонас Кондратас, член Організації Українських націоналістів Віталій Скірук на прізвисько «Ус», капелан Української повстанської армії Омелян Суничук, кавказець Вахаєв, член УПА Герш Келлер.
Келлер – єврей, який під час війни втратив усю свою родину, сам зумів втекти з німецького табору і приєднався до українського підпілля.
Вояк УПА з літа 1943 року, потрапив у радянський полон восени 1944 року і був засуджений до 10 років таборів. За час ув’язнення отримав ще два вироки, один із них – за вбивство донощика. Під час повстання в’язнів Степлагу, Герш Келлер став одним із його організаторів, керував відділом виготовлення зброї для самозахисту. Саме тому він був засуджений до розстрілу.
У радянських документах про Кенгірське повстання зафіксований факт, що його придушили за допомогою танків. Чисельність жертв у цих джерелах значно занижена. Немає там і того, що танки їхали по живих людях.
У спогадах колишніх в’язнів ключовим моментом ранку 26 червня 1954 року було саме те, як жінки закрили собою шлях танкам. Але танки не зупинилися і розчавили багатьох…
Придушувли повстання 1600 солдатів з собаками, 3 пож.машини, 5 танків Т-34 які давили людей. Згинуло 500-700 в’язнів.
Табірна адміністрація розпустила чутки, нібито піхотинці та танки стріляли холостими патронами — а в’язні в люті самі вбивали один одного. Для меншого розголошення могили копали не бранці, а військові. На території концтабору було викопано до 300 могил, решту закопали в степу.
На фото: графічне свідчення учасника повстання Юрія Ференчука. «Кров Кенгіра», 1993.
